Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 62)
Це цілком залежало від його фінансових обставин, про які я нічого не знав. Якщо його справи були дуже кепські, йому вигідно було одружитися з міс Веріндер заради самого тільки прибутку. Якщо ж, із другого боку, йому необхідно було терміново дістати велику суму на певний час, тоді духівниця леді Веріндер досягла б своєї мети і не допустила б, щоб її дочка потрапила в руки мерзотника.
В останньому випадку мені не було ніякої необхідності засмучувати міс Веріндер у перші ж дні її жалоби по матері, негайно розповівши їй правду. А промовчати в попередньому випадку — значить сприяти шлюбу, який зробить її нещасною на все життя.
Мої сумніви закінчились після того, як я зайшов у той самий лондонський готель, в якому опинились місіс Еблуайт і міс Веріндер. Вони сказали мені, що збираються їхати на другий день у Брайтон і що якісь несподівані обставини перешкодили містерові Годфрі Еблуайтові супроводити їх. Я відразу ж запропонував зайняти його місце. Коли я тільки думав про Речел Веріндер, можна було ще вагатись. А коли я побачив її, то умить вирішив, що б там не було, сказати їй правду.
Зручна нагода трапилась, коли ми разом пішли на прогулянку другого дня після мого приїзду в Брайтон.
— Чи можу я поговорити з вами, — запитав я, — про ваші заручини?
— Звичайно, — відповіла вона байдуже, — якщо у вас нема нічого цікавішого для розмови.
— Чи не пробачите ви старому другові і слузі вашої родини, міс Речел, якщо я наважуся спитати вас, чи ви дуже бажаєте цього шлюбу?
— Я виходжу заміж з горя, містере Брефф, сподіваючись знайти затишний куточок, який примирить мене з життям.
Сильно сказано! І тут, мабуть, таїться щось схоже на роман. Але в мене була своя тема для розмови, і я не став відхилятися (як висловлюються юристи) від основного питання.
— Навряд чи містер Годфрі Еблуайт думає так, як ви, — сказав я. — Він, у всякому разі, прагне цього шлюбу?
— Він так говорить, і мені здається, що я повинна йому вірити. Він не одружився б зі мною після того, в чому я йому призналась, якби він не любив мене.
Бідна дитина! Проста думка про те, що людина сватає її для свого власного самолюбства й корисливості, ніколи не виникала у неї. Завдання, яке я поставив перед собою, почало здаватись мені значно важчим, ніж я сподівався.
— Це звучить дивно, — сказав я далі, — для моїх старих вух...
— Що дивно звучить? — запитала вона.
— Тон, яким ви говорите про свого майбутнього чоловіка, підтверджує, що ви не зовсім упевнені в щирості його почуттів. Чи є у вас якісь причини мати сумнів у цьому?
Її гідна подиву швидкість сприймання допомогли їй помітити зміну в моєму голосі і в моєму поводженні при цьому запитанні, зміну, яка наштовхнула її на думку, що я маю якусь свою мету в розмові. Вона зупинилась і, висмикнувши свою руку з моєї руки, пильно глянула мені в обличчя.
— Містере Брефф, — сказала вона, — ви хочете щось сказати про Годфрі Еблуайта? Говоріть.
Я вельми добре знав її і, не вагаючись, розповів їй усе.
Вона знову взяла мене під руку і тихенько пішла зі мною. Я почував, як її рука машинально дедалі міцніше тиснула мою руку, і я бачив, як від моєї розмови вона стає дедалі блідішою, — але ні слова не злетіло з її вуст у той час, коли я говорив. Вона довго мовчала, і коли я закінчив. Опустивши голову, йшла поруч зі мною, не усвідомлюючи моєї присутності, не помічаючи нічого довкола себе, заглиблена, можна сказати, у свої власні думки.
Я не пробував потурбувати її. Моє знання її характеру підказало мені в даному, як і в багатьох інших випадках, що треба дати їй опам'ятатись.
Взагалі, перша необхідність у дівчат, яким розповіли щось таке, що їх цікавить, — задати безліч запитань, а потім утекти і обговорити все це з кимось із своїх близьких друзів. Необхідністю Речел Веріндер, за подібних обставин, було замкнутись у собі і обміркувати все це самій. Звичка покладатись на себе є дуже цінною властивістю чоловіка. Жінку ж це виділяє з загальної маси осіб її статі і лишає беззахисною перед пересудами загальноприйнятої думки. Я підозріваю себе в тому, що думаю так, як і весь світ думав про це — за винятком у даному разі Речел Веріндер. На мою думку, це вміння покладатись на себе було найціннішою властивістю її вдачі; я так думав почасти тому, що точка зору, якої я дотримувався у зв'язку з пропажею Місячного каменя, грунтувалась на моєму особливому знанні її вдачі. У справі Місячного каменя, хоч вона зовні здавалась жахливою, бо знали, що Речел так чи інакше була зв'язана з таємницею нерозкритої крадіжки, я був певний, незважаючи на все це, що міс не зробила нічого не гідного її, бо я завжди був упевнений, що вона не зробить і кроку в жодній справі, не замкнувшись у собі і не обміркувавши все як слід.
Ми продовжували йти, — я б сказав, що майже милю пройшли, поки Речел отямилась. Вона раптом подивилась на мене із слабким просвітком колишньої щасливої усмішки — найнепереможнішої усмішки, котру я будь-коли бачив на обличчі жінки.
— Я вже багато чим завдячую вашій доброті, — сказала вона. — А тепер почуваю себе ще більш зобов'язаною вам, ніж раніше. Якщо ви почуєте, повернувшись у Лондон, розмови про моє заміжжя, відразу ж спростуйте їх від мого імені.
— Ви вирішили розійтися з вашим нареченим? — запитав я.
— Хіба ви можете сумніватись у цьому, — гордо заявила вона, — після того, що сказали мені?
— Дорога міс Речел, ви ще дуже молода і, можливо, натрапите на ще більші труднощі при виході з цього становища, ніж ви гадаєте. Чи нема у вас кого-небудь, — я маю на увазі даму, безперечно, — з ким ви могли б порадитись?
— Нема нікого, — відповіла вона.
Я був уражений, коли вона це сказала. Вона була така юна і така самотня — і так стійко переносила це! Бажання допомогти їй перемогло в мені почуття ніяковості, що її міг би я відчути за таких обставин, і я висловив їй думки, що виникли у мене в дану хвилину. Мені доводилось давати поради у свій час численним моїм клієнтам і справлятися з вельми делікатними труднощами. Та це був перший випадок, коли я мав радити молодій дівчині, як звільнитись від слова, даного своєму нареченому. Порада, яку я подав, була така: я рекомендував сказати містерові Годфрі Еблуайту — в приватній розмові, певна річ, — що їй стало достеменно відомо про корисливу мету його сватання до неї. Потім вона мала додати, що їхнє одруження після того, що стало їй відомо, просто неможливе. А далі вона пропонує йому вибір: або гарантувати собі її мовчання, погодившись на розрив заручин, або вона буде змушена розповісти правду про справжню причину розриву. Якщо ж він задумає захищатись або спростувати факти, вона повинна буде послати його до мене.
Міс Веріндер уважно слухала мене до кінця. Потім дуже мило подякувала за пораду й відповіла, що вона не зможе скористатися з неї.
— Чи можна мені запитати, — сказав я, — що заважає цьому?
Вона завагалась, а потім у свою чергу запитала мене:
— Що, коли б вас попросили висловити свою думку про поведінку містера Годфрі Еблуайта?
— Ну?
— Що б ви сказали?
— Назвав би її поведінкою просто брехливої людини.
— Містере Брефф, я вірила цій людині. Я пообіцяла вийти заміж за Годфрі Еблуайта. Як можу я сказати йому, що він підлий, як можу я сказати, що він обдурив мене, як можу я знеславити його в очах світу після цього? Я принизила сама себе, навіть думаючи про нього як про свого чоловіка. Якщо я скажу йому те, що ви радите, значить, я буду змушена признатись перед ним у своєму власному приниженні. Я не можу зробити цього — після того, що між нами сталося, — я не можу цього зробити! Для
Тут виявилась одна з чудових особливостей її характеру, яка цілком розкрилася переді мною. Велика огида до всього підлого приводила до того, що Речел забувала про свої інтереси й легко могла поставити себе у фальшиве становище й скомпрометувати перед усіма друзями! Досі я трохи сумнівався, чи добру пораду я дав. Але після того, що вона заявила тут, я переконався: це найкраща порада в її становищі, і без будь-яких вагань почав знову вмовляти її зробити саме так.
Вона тільки похитала головою й повторила свої заперечення трохи іншими словами.
— Він був мені настільки близькою людиною, що просив мене дружиною його стати. А я була вельми високої думки про нього, коли дала згоду. Я не можу сказати йому в обличчя, що він після цього найогидніша істота!
— Але, моя дорога міс Речел, — заперечив я, — просто неможливо вам сказати, що ви розриваєте заручини, не давши пояснення, чому саме.
— Я скажу, що продумала все ще раз і дійшла висновку що для нас обох буде краще, якщо ми розлучимось.
— І нічого більше?
— Більше нічого.
— А чи подумали ви, що він скаже зі свого боку?
— Він може говорити все, що хоче.
Неможливо було не захоплюватись її ніжністю і її рішучістю й так само неможливо було не відчувати, що вона ставить себе в незручне становище. Я благав її обдумати це становище. Нагадав їй, що вона накликала б на себе найгірші пересуди з приводу її мотивів відмови.
— Ви не можете нехтувати громадською думкою, — сказав я, — через свої власні почуття.
— Я можу, — відповіла вона. — Я вже робила це.
— Що ви хочете цим сказати?
— Ви забули про Місячний камінь, містере Брефф. Хіба я не зробила виклик громадській думці тоді з моїми власними особистими причинами для цього?