Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 61)

Та оскільки справжня причина розриву заручин хронологічно передувала цим обставинам, отож вона повинна зайняти перше місце в даній розповіді. Оглядаючи весь ланцюг подій з одного кінця до другого, я вважаю за необхідне почати свою розповідь із сцени, хоч як це не дивно може вам здатись, — біля ліжка мого чудового клієнта і друга, покійного сера Джона Веріндера.

Сер Джон мав свою частку либонь, дуже велику частку — найнешкідливіших і найсимпатичніших якостей, притаманних людству. Серед них згадаю про одну що стосується даної справи — це непереборне небажання, поки він перебував у доброму здоров'ї, написати свою духівницю. Леді Веріндер використала весь свій вплив, щоб спонукати його виконати свій обов'язок, і я старався вплинути на нього. Він погоджувався із справедливістю наших поглядів, але далі цього не йшов аж поки не занедужав на хворобу яка кінець кінцем звела його в могилу. Лише тоді нарешті послали по мене, щоб я вислухав вказівки мого клієнта щодо духівниці. Вона, як виявилось, була набагато простішою від тих, котрі мені будь-коли доводилось засвідчувати протягом усієї своєї професійної кар'єри.

Сер Джон дрімав, коли я зайшов до кімнати. Він прокинувся і побачив мене.

— Як поживаєте, містере Брефф, — привітався він. — Я говоритиму дуже коротко, а потім знову засну.

З великим інтересом він спостерігав, як я виймав перо, чорнило й папір.

— Ви готові? — запитав він.

Я вклонизся, вмокнув перо і ждав вказівок.

— Я залишаю все своїй дружині, — сказав сер Джон. — Ось і все.

Він повернувся на своїй подушці і приготувався знову заснути.

Я змушений був потурбувати його.

— Чи так я вас зрозумів? — запитав я. — Ви залишаєте все майно, яким володієте на сьогоднішній день, у повну власність леді Веріндер?

— Так, — відповів сер Джон, — тільки я висловився значно коротше. Чому ви не можете записати коротше і дати мені знову заснути? Все — моїй дружині. Ось мій заповіт.

Усе майно перебувало в його повному розпорядженні і було двох родів: земельна власність (я навмисно не вживаю технічних висловів) і грошова власність. У більшості подібних випадків я вважав би своїм обов'язком попросити мого клієнта ще раз обдумати свою духівницю. Щодо сера Джона, то я знав, що леді Веріндер не тільки гідна необмеженого довір'я (всі хороші дружини гідні цього), а й виправдає це довір'я (на що, наскільки я знав прекрасну стать, здатна одна з тисячі). За десять хвилин духівниця сера Джона була написана і засвідчена, а сер Джон, добра людина, знову продовжував спати.

Леді Веріндер цілком виправдала довір'я, виявлене їй чоловіком. У перші ж дні вдівства вона послала по мене і склала свою духівницю. Її розуміння свого становища було таким здоровим і розумним, що мені не було ніякої необхідності радити їй що-небудь. Моя відповідальність почалась і закінчилась перекладом її вказівок на юридичну мову. Не минуло й двох тижнів, як помер сер Джон, а майбутнє його дочки було забезпечене з любов'ю і розумом.

Духівниця лишалася в моїй конторі у вогнетривкому сейфі значно менше років, ніж мені цього хотілось. Уже влітку тисяча вісімсот сорок восьмого року довелося мені глянути на неї знову за вельми сумних обставин.

У той час, про який я пишу, лікарі оголосили свій вирок бідолашній леді Веріндер, і цей вирок у буквальному розумінні слова можна назвати смертним вироком. Я був перший, кого вона повідомила про своє становище; і я побачив, що вона бажає переглянути свою духівницю разом зі мною.

Краще забезпечити свою дочку було неможливо. Але з часом її наміри винагородити деяких менш близьких родичів трохи змінились, і стало необхідним додати три або чотири пункти до документа. Відразу ж зробивши це, щоб уникнути непередбачених випадковостей, я дістав дозвіл леді Веріндер перенести ці останні вказівки на другу духівницю. Моєю метою було уникнути деякої неминучої плутанини і повторень, які вже дещо змінили початковий документ і які, правду кажучи, прикро впливали на мої професіональні відчуття придатності речей.

Засвідчення цієї другої духівниці було описано міс Клак, яка підписалась на ній як свідок. Щодо грошових інтересів Речел Веріндер, то друга духівниця слово в слово повторювала першу. Єдина зміна стосувалась призначення опікуна і певних умов цього призначення, які було вказано за моєю порадою. Після смерті леді Веріндер я віддав духівницю моєму повірникові, щоб він зареєстрував її, як це у нас ведеться.

Через три тижні після цього, наскільки я пам'ятаю, стало відомо, що діється щось незвичайне. Трапилось мені зайти в контору свого повірника і друга, і я помітив, що він прийняв мене з більшим, ніж завжди, інтересом.

— У мене є для вас новина, — сказав він. — Як ви гадаєте, що я почув сьогодні ранком у Доктор-Коммонс? Духівницю леді Веріндер уже запитували і розглядали!

Це була справді новина! В духівниці не було абсолютно нічого, що могло б викликати якісь суперечки, і я не міг збагнути, кому цікаво було її розглядати. (Я, мабуть, правильно зроблю, якщо поясню в цьому місці для тих людей, хто цього не знає, що законом дозволено кожному, хто звернеться в Доктор-Коммонс за довідкою, заплативши шилінг, ознайомитися з будь-якою духівницею).

— Чи не довідались ви, хто саме цікавився духівницею? — запитав я.

— Так, клерк сказав мені це без вагання. Духівницю розглядав містер Смоллі, з фірми Скіпп і Смоллі. Вона ще не була скопійована в фоліактовий реєстр. Отже, нічого не лишалось робити, як відхилитись від заведеного порядку й показати йому оригінальний документ. Він дуже старанно розглядав його і зробив помітки в своїй записній книжечці. А знаєте, що йому було потрібно там?

Я заперечно хитнув головою і сказав:

— Ні. Але дізнаюсь, і сьогодні ж.

Із цим я відразу ж повернувся в свою контору.

Якби інша фірма проявила незрозумілий інтерес до духівниці моєї покійної клієнтки, мені б, можливо, було не легко зробити деякі відкриття. Але на Скіппа і Смоллі я мав вплив, так що тут мені порівняно легко було діяти. Мій власний клерк (дуже здібна й чудова людина) був братом містера Смоллі, і завдяки цьому побічному зв'язку Скіпп і Смоллі вже кілька років підбирали крихти, що падали з мого стола, інакше кажучи, ті справи, котрі потрапляли в мою контору і які я з різних причин не хотів вести особисто. Моє професіональне покровительство було в даному разі вельми важливим для фірми. Я мав намір, якщо буде потрібно, нагадати про це покровительство в даному випадку.

Повернувшись у контору, я розповів моєму клерку про те, що сталось, і послав його в контору брата з таким дорученням: «Містер Брефф наказав кланятись і повідомити вас, що він бажав би знати, чому містери Скіпп і Смоллі визнали за потрібне розглядати духівницю леді Веріндер».

Це примусило містера Смоллі разом із своїм братом відразу ж прийти в мою контору. Він признався, що діяв за інструкціями, одержаними від клієнта. А потім додав, що не може сказати більш нічого, бо це було б порушенням професіональної таємниці з його боку.

Ми трохи посперечалися з приводу цього. Певна річ, він мав рацію, а не я. Правду кажучи, я був розсердився, у мене виникла підозра, і я настирливо хотів дізнатись більше. Ще гірше — я відмовився вважати таємницею будь-яку додаткову інформацію, запропоновану мені, і вимагав повної свободи дій для себе. Більше того, я хотів здобути найбільше вигоди зі свого становища.

— Вибирайте, сер, — сказав я містерові Смоллі, — між ризиком втратити справи або вашого клієнта, або мої.

Цілком згоден, що це необгрунтована вимога, — деспотичний натиск, і нічого більше. Подібно до інших тиранів, я настояв на своєму. Містер Смоллі зробив вибір без найменшого вагання. Він покірно посміхнувся і назвав ім'я свого клієнта:

— Містер Годфрі Еблуайт.

Цього для мене було досить, мені більше нічого не треба було знати.

Дійшовши до цього пункту в моїй розповіді, я повинен пояснити читачеві зміст духівниці леді Веріндер, щоб він був обізнаний з цим нарівні зі мною.

Коротше кажучи, Речел Веріндер, згідно з духівницею, не могла нічим користуватись, окрім довічного прибутку. Чудовий здоровий розум її матері і мій великий досвід звільнили її від усякої відповідальності й захистили від усякої небезпеки стати в майбутньому жертвою жадібної і безсовісної людини. Ні вона, ні її чоловік (якби вона вийшла заміж) не могли взяти й шести пенсів ні з земельної власності, ні з капіталу. Вони могли жити в лондонському або йоркшірському будинках і мати хороші прибутки — і це все.

Коли я обміркував те, про що довідався, я зайшов у безвихідь: що ж мені далі робити?

Ще й тижня не минуло, відколи я почув (на моє здивування і прикрість) про заручини міс Веріндер. Я щиро поважав і любив її, і мені було невимовно сумно почути, що вона виходить заміж за містера Годфрі Еблуайта. І ось тепер цей чолов'яга, якого я завжди вважав брехуном з добре підвішеним язиком, справдив найгіршу про нього думку і прямо розкрив, що він одружується з корисливою метою. «Ну, і що ж тут такого? — ви можете сказати. — Подібне робиться щодня». Згоден, вельмишановний сер. Та чи сприйняли б ви все так легко, якби йшлося, скажімо, про вашу сестру?

Перше, що спало мені на думку, було питання, чи не відмовиться містер Годфрі Еблуайт від своїх заручин після того, що з'ясував юрист за його дорученням?