Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 59)

Вона промовила таким тоном, що навіть старому Еблуайтові не можна було не зрозуміти її. Його термометр піднявся ще на один градус, а голос його, коли він знову заговорив, перестав бути голосом, властивим людині, відомій своєю хорошою вдачею.

— Значить, — сказав він, — я повинен зрозуміти, що ваші заручини розірвані остаточно?

— Саме так ви повинні зрозуміти, містере Еблуайт, якщо ваша ласка.

— І я також повинен зрозуміти, що пропозиція розриву, насправді, йшла від вас?

— Так, це йшло спочатку від мене. Але це зустріло, як я вам уже сказала, згоду і схвалення вашого сина.

Ртуть у термометрі піднялась до краю. Мені здалося, що лисина раптом стала ясно-червоною.

— Мій син — малодушний боягуз! — закричав несамовито старий грішник. — Заради себе як батька, а не заради нього, я прошу вас, міс Веріндер, сказати, чим невдоволені ви в поведінці Годфрі Еблуайта?

І тут уперше втрутився містер Брефф.

— Ви не зобов'язані відповідати на це запитання, сказав він Речел.

Старий містер Еблуайт відразу ж накинувся на нього.

— Не забувайте, сер, — сказав він, — що ви тут непроханий гість. І ваше втручання було б тоді бажаним, коли б ви дочекались, коли вас попросять втрутитись.

Містер Брефф не звернув на це ніякої уваги. Гладкий полиск ніяк не змінився на його старому, зморшкуватому обличчі. Речел подякувала йому за пораду, а потім обернулась до містера Еблуайта, зберігаючи спокійний вираз обличчя, який (беручи до уваги її роки і стать) було страшно бачити.

— Ваш син запитував мене точнісінько те саме, що й ви запитуєте, — сказала вона, — і я дала йому тільки одну відповідь; тільки одну відповідь можу дати і вам. Я запропонувала, щоб ми розійшлись, бо переконалась, що для його і мого щастя найліпше взяти назад поквапно дане слово і полишити йому свободу зробити інший вибір.

— І що ж зробив мій син? — наполягав містер Еблуайт. — Я маю право знати це. Що зробив мій син?

Речел так само уперто стояла на своєму.

— Ви маєте єдине пояснення, котре я вважаю за необхідне дати йому чи вам, — відповіла вона.

— Просто кажучи, ви зі своєї доброї волі і для своєї втіхи, міс Веріндер, кокетували з моїм сином?

Дівчина помовчала якусь хвилину. Сидячи позаду неї, я почула, як вона зітхнула. Містер Брефф взяв її руку і притиснув. Зібравши сили, вона відповіла містерові Еблуайту так само сміливо, як і раніше.

— Я чула ще гірші тлумачення, — сказала вона, — і терпляче перенесла їх. Минув той час, коли ви могли б образити мене, назвавши дурисвіткою.

Вона говорила з такою гіркотою в голосі, що я подумала, чи не прийшла їй на пам'ять скандальна історія Місячного каменя?

— Мені більше нічого сказати, — стомлено додала Речел, не звертаючись ні до кого; відвернувшись від усіх, вона дивилась у найближче до неї вікно.

Містер Еблуайт підвівся і так сильно відсунув свій стілець, що він перекинувся й полетів на підлогу.

— Але я маю дещо сказати, — оголосив він, грюкнувши по столу кулаком. — Я скажу, що коли син мій не відчуває образи, то її відчуваю я.

Речел здригнулась і глянула на нього з несподіваним здивуванням.

— Образа? — повторила вона. — Що ви цим хочете сказати?

— Так, образа, — знову повторив містер Еблуайт. — Тепер я знаю, з якої причини ви, міс Веріндер, порушили обіцянку, яку дали моєму синові! Я, певно, знаю це не гірше, ніж ви розповіли б про це. Ваша клята родинна гордість завдає образи Годфрі, як образила вона й мене, коли я одружився з вашою тіткою. Її родичі — злиденні родичі — відвернулись від неї за те, що вона вийшла заміж за чесну людину, котра своїми власними руками завоювала собі місце і виборола собі щастя. Предків не було в мене. Моє походження не бере початок від головорізів і шахраїв, які б жили з крадіжок і вбивств. Я не можу вказати час, коли в Еблуайтів не було сорочки на тілі і коли вони не вміли розписатись. Ха! Я не був підхожим до Гернкаслів, коли я одружувався. А тепер, як видно, мій син не підходить для вас. Я підозрював це давно. У вас заговорила кров Гернкаслів, моя юна дівчино! Я давно це підозрював.

— Вельми непристойне підозріння, — зауважив містер Брефф. — Дивуюсь, як у вас вистачило зухвалості висловити його.

Перш ніж містер Еблуайт знайшов підхожі слова, щоб відповісти, заговорила Речел тоном, сповненим презирства.

— Справді, — сказала вона адвокатові, — не варт звертати на це увагу. Якщо він може так думати, нехай думає, як хоче.

З ясно-червоного містер Еблуайт став багряним Він задихався, ледве переводив подих, дивився то на Речел, то на Бреффа люто, наче не знав, кого з них атакувати першого. Дружина його, яка досі байдуже обмахувалась віялом, злякалась і спробувала, зовсім безрезультатно заспокоїти його.

Під час усієї цієї невеселої розмови мені не раз кортіло втрутитись і сказати кілька серйозних слів, але я стримувала себе, боячись можливих наслідків, що дуже не гідно християнки і англійки, яка прагне не до того, чого вимагає головним чином розсудливість, а до того, що морально справедливо. Побачивши, до чого дійшла справа я поставила себе вище від будь-яких міркувань про пристойність. Якби я збиралась заперечувати власними, смиренно придуманими словами, доказами, — можливо, я й не наважилася б. Але прикра родинна незгода, свідком якої я тепер стала, була чудово й добре передбачена в листуванні міс Джен-Анн Стампер, — лист тисяча перший, під заголовком «Мир у сім'ї». Я вийшла зі свого скромного куточка і розкрила дорогоцінну книгу.

— Любий містере Еблуайт, — сказала я, — одне тільки слово.

Коли, вставши, я привернула до себе увагу всього товариства, я могла помітити, що містер Еблуайт збирається сказати мені щось брутальне. Однак мої сестринські слова зупинили його. Він витріщився на мене з поганським здивуванням.

— Дозвольте мені, — продовжувала я, — як щирій прихильниці і другові, як жінці, котра давно звикла пробуджувати, переконувати, підготовляти, просвіщати й укріпляти інших, — дозвольте мені взяти на себе цілком простиму вільність заспокоїти вашу душу.

Містер Еблуайт трохи опам'ятався; він готовий був вибухнути гнівом і таки вибухнув би, коли б на моєму місці був хтось інший. Але мій голос (завжди лагідний) у важливих випадках життя володіє високою нотою. В даному випадку я відчула владний заклик говорити найвищим тоном. Піднесла до містера Еблуайта мою дорогоцінну книгу й показала пальцем на розкриту сторінку.

— Не до моїх слів! — вигукнула я в запалі. — О не думайте, що я вимагаю уваги до своїх смиренних слів! Манна в дикій безлюдній місцевості, містере Еблуайт! Роса на висохлій землі! Слова втіхи, слова мудрості, слова любові — блаженні, щасливі, пророчі слова міс Джен-Анн Стампер!

Тут я зупинилась, бо в мене захопило подих. Перш ніж я встигла отямитись це страховисько в людській подобі люто закричало:

— До ... міс Джен-Анн Стампер!

Я не можу написати жахливе слово, яке тут замінене крапками. Я скрикнула, як тільки воно злетіло з його вуст кинулась до мого мішечка, який лежав на боковому столику, висипала з нього всі мої трактати; схопила один трактат про нечестиві лайки, під заголовком «Замовкніть в ім'я неба!» і піднесла йому з почуттям душевного благання. Він роздер його і кинув через стіл на мене. Всі підвелися, стривожені, не знаючи, що буде далі. А я відразу ж сіла у свій куток. Якось був такий випадок, майже за подібних обставин, коли міс Джен-Анн Стампер схопили за плечі й виштовхали з кімнати. Я чекала, натхненна її мужністю, повторення її мучеництва.

Але ні — цього не сталось. Передусім старий грішник звернувся до своєї дружини.

— Хто... хто... хто... — запитав він, заїкаючись від злості, — запросив сюди цю нахабну бузувірку? Хто?

Перш ніж тітонька Еблуайт встигла сказати слово, за неї відповіла Речел:

— Міс Клак в гостях у мене.

Слова ці дивно вплинули на містера Еблуайта. Вони раптом перетворили його з людини, яка клекотіла гнівом, на людину з крижаним презирством. Кожному стало зрозуміло, що Речел сказала щось таке, — хоч її відповідь була коротка і зрозуміла, — що дало йому, нарешті, перевагу над нею.

— Ого! — сказав він. — Міс Клак тут, у вас у гостях, у моєму домі?

Після цього в свою чергу втратила терпіння Речел. Обличчя її почервоніло, а очі гнівно заблищали. Вона повернулась до адвоката і, показуючи на містера Еблуайта, гордо спитала:

— Що він хоче цим сказати?

Містер Брефф утрутився втретє.

— Ви, здається, забули, — сказав він, звертаючись до містера Еблуайта, — що ви найняли цей будинок як опікун міс Веріндер і для міс Веріндер.

— Не поспішайте, будь ласка, — перепинив стряпчого містер Еблуайт. — Я хочу сказати своє останнє слово, яке я давно сказав би, коли б не ця... — він подивився на мене, придумуючи, яку огидну назву можна дати мені, — коли б ця нестямна стара діва не втрутилась у нашу розмову. Дозвольте мені сказати, сер, що коли мій син не підходить у чоловіки міс Веріндер, то я не думаю, щоб його батько годився їй в опікуни. Прошу вас зрозуміти, що я відмовляюсь від опікунства, запропонованого мені в духівниці леді Веріндер. Говорячи вашою юридичною мовою, я складаю з себе опікунські повноваження. Цей будинок було найнято на моє ім'я, і я беру всю відповідальність за цю справу на свої плечі. Це мій будинок. Я можу його залишити або віддати, як захочу. Я не бажаю підганяти міс Веріндер. Навпаки, я прошу її забрати звідси свою гостю і свої речі — тільки тоді, коли це буде зручно для неї.