Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 58)
У кількох простих сестринських словах я виклала йому свої погляди. Приємно було дивитись на його радість. Поки я продовжувала, він порівнював себе з рештою людей, які виходили з темряви на світло. Коли ж я сказала про щире повернення його в «Материнський опікунський комітет», серце нашого християнського героя ущерть переповнилося радістю. Він притискував до губів то одну, то другу мою руку. Схвильована винятковим торжеством його повернення до нас, я дозволила йому робити, що він хоче, з моїми руками. Я заплющила очі. В екстазі духовного самозабуття я опустила голову на його плече. Через хвилину я, звичайно, зомліла б на його руках, коли б не шум зовнішнього світу, який примусив мене опам'ятатись. За дверима почулось осоружне брязкання ножів і виделок, і лакей прийшов накривати стіл для сніданку.
Містер Годфрі миттю підвівся й глянув на годинник, що стояв на каміні.
— Як швидко летить час, коли я з
Я насмілилась запитати його, чому він так поспішає повернутися в Лондон. Його відповідь нагадала мені про сімейні ускладнення, які ще настануть, і про сімейні труднощі, які треба буде владнувати.
— Я одержав листа від батька, — сказав він. — Справи примушують його сьогодні ж виїхати з Фрізінголла в Лондон, і він має намір приїхати сюди або сьогодні ввечері, або завтра вранці. Я повинен розповісти йому, що сталося між мною і Речел. Його серце прихильне до нашого одруження — і, я боюсь, буде вельми важко примирити його з думкою про розрив наших заручин. Я мушу зупинити його заради нас — до того, як він прибуде сюди, і підготувати його до примирення. Найкраща і найдорожча подруго, ми ще зустрінемось!
Промовивши ці слова, він поквапно вийшов. Так само поквапно, із свого боку, я побігла нагору заспокоїтися в своїй кімнаті до того, як зустрінуся з тітонькою Еблуайт і міс Речел за сніданком.
Я добре знаю (продовжимо ще на хвилину обговорення справи містера Годфрі), що нечестива думка світу звинуватила містера Годфрі в тому, нібито він в якихось своїх інтересах при першій же зручній нагоді звільнив Речел від даного нею слова. До мене дійшло також, що його нетерпляче бажання відновити свою репутацію в моїх очах деякі кола пояснили корисливим наміром примиритися (за допомогою мене) з однією шановною дамою з «Материнського опікунського комітету», щедро нагородженою матеріальними благами світу цього, — з дамою, яка була моїм щирим і улюбленим другом. Я нагадую про ці огидні наклепи тільки для того, аби заявити, що вони ніколи не мали ні найменшого впливу на мою душу. Дотримуючись інструкцій, я висвітлила мої вагання щодо нашого християнського героя так само, як вони були викладені в моєму щоденнику. Заради справедливості щодо себе дозвольте мені тут додати, що, раз відновивши своє попереднє становище в моїх думках, мій обдарований друг ніколи вже не втрачав цього місця. Я пишу зі слізьми на очах, згоряючи від бажання сказати більше. Але ні, я жорстоко обмежена тим, що мушу писати лише про те, що бачила сама. Не менш як через місяць із часу, про який я пишу, події на грошовому ринку (які зменшили мої мізерні прибутки) примусили мене виїхати в закордонне вигнання і не залишили мені нічого, крім милих спогадів про містера Годфрі, на якого марно нападають мирські наклепники.
Дозвольте мені втерти сльози й перейти до моєї розповіді.
Я зійшла вниз поснідати, нетерпляче бажаючи побачити, як вплинув на Речел розрив заручин.
Мені здалося (але, признаюсь, я поганий суддя в таких справах), що одержана нею свобода повернула її до своїх думок про того іншого, кого вона любила, і що вона злилась на себе за те, що не могла перебороти почуття, якого в душі соромилась. Хто ця людина — я підозрювала, але годі було витрачати час на пусті припущення. Якщо мені вдасться навернути її в свою віру, вона, цілком зрозуміло, не матиме таємниць від мене. Я почула б про цю людину, я також почула б усе про Місячний камінь. Коли б навіть у мене не було вищої мети довести її до розуміння духовних речей, — самого лише бажання звільнити її душу від цих гріховних таємниць було б досить, щоб заохотити мене і далі діяти.
Тітонька Еблуайт робила свій моціон увечері — в кріслі для хворих. Її супроводила Речел.
— Хочеться самій тягнути це крісло, — занепокоєно промовила вона, — хочеться зморити себе до такої міри, щоб звалитися з ніг!
Вона була в такому ж настрої і ввечері. В одному з дорогоцінних видань мого друга — «Життя, листи й праці міс Джен-Анн Стампер», сорок п'яте видання — я знайшла місця, дивовижно схожі на становище, в якому опинилась Речел. Коли ж я запропонувала їй прочитати, вона відійшла від мене до фортепіано. Уявіть собі, як мало вона знала серйозних людей, якщо могла подумати, що моє терпіння так швидко вичерпається. Я залишила міс Джен-Анн Стампер у себе й чекала подій з великою надією на майбутнє.
Того вечора старий Еблуайт не приїхав. Та я знала, якого значення цей пожадливий мирянин надавав одруженню свого сина з міс Веріндер, і була твердо впевнена, що (як не перешкодить цьому містер Годфрі) ми побачимо його на другий день. З його втручанням у справу прийшла б буря, якої я сподівалась, і, звичайно, настало б благотворне виснаження сил опору в Речел. Я не ігнорую того факту, що старий містер Еблуайт має репутацію взагалі (і особливо серед своїх підлеглих) чудової доброхарактерної людини. За моїми спостереженнями, він заслуговував на свою репутацію в тих випадках, коли робили так, як він хотів, не більше.
На другий день, як я й передбачала, тітонька Еблуайт, наскільки їй дозволяла її природа, виявила щось подібне до здивування, коли так раптово з'явився її чоловік. Не пробув він удома й хвилини, як слідом за ним, на мій превеликий подив, з'явилось несподіване ускладнення в особі містера Бреффа.
Не пам'ятаю, щоб коли-небудь присутність стряпчого була такою небажаною, як у цю хвилину. Він, мабуть, був готовий до всього, аби перешкодити, був здатний поводитись миролюбно заради Речел.
— Який приємний сюрприз, сер, — сказав містер Еблуайт, звертаючись до містера Бреффа з удаваною привітністю. — Коли я вчора виходив з вашої контори, я не сподівався мати честь зустріти вас сьогодні в Брайтоні.
— Я ще раз обміркував усю нашу розмову після того, як ви пішли, — відповів містер Брефф, — і мені здалось, що я, можливо, буду корисним тут. Я ледве встиг на поїзд і не бачив, у якому вагоні ви їхали.
Давши це пояснення, він сів біля Речел. Я скромно пішла в куток — з міс Джен-Анн Стампер на всякий випадок. Тітонька моя сиділа біля вікна, як завжди, спокійно обмахуючись віялом. Містер Еблуайт стояв посеред кімнати; його лисина була, як ніколи, червона, коли він з найбільшою люб'язністю звернувся до своєї племінниці.
— Моя дорога Речел, — сказав він, — я чув дуже дивні новини від Годфрі. Я приїхав сюди довідатися про них. У цьому будинку у вас є своя власна вітальня. Проведіть мене туди, будь ласка.
Речел не поворухнулась. Чи вона вирішила довести справу до кризи, чи помітила якийсь секретний знак від містера Бреффа, — не можу сказати. Вона відмовилась виявити честь містерові Еблуайту і провести його в свою вітальню.
— Все, що ви хочете сказати мені, — відповіла вона, — можете сказати тут, у присутності моєї родички і в присутності (вона подивилась на містера Бреффа) старого вірного друга моєї матінки.
— Як хочете, моя люба, — лагідно відповів містер Еблуайт.
Він сів на стілець. Усі інші дивились на його обличчя так, наче сподівались, що воно скаже правду, — і це після сімдесяти років мирського життя! Я дивилась на маківку його лисої голови, бо помічала раніш, що справжній його характер виявлявся саме там.
— Кілька тижнів тому, — вів далі старий джентльмен, — мій син інформував мене, що міс Веріндер дала йому слово вийти за нього заміж. Може, Речел, він не так зрозумів або нафантазував про те, що ви сказали йому?
— Звичайно, ні, — відповіла вона. — Я дала слово взяти шлюб.
— Вельми відверта відповідь, — сказав містер Еблуайт, — і найбільш задовільна, моя мила. Значить, Годфрі не помилився, розповідаючи про те, що сталось кілька тижнів тому. Очевидно, він помилився в тому, що розповів мені вчора. Тепер я починаю розуміти. Ви з ним посварились, як сваряться закохані, а мій дурненький синок сприйняв це серйозно. О, в його роки я був практичнішим!
Гріховна природа нашої, так би мовити, прабабусі Єви пробудилася в Речел, і вона почала розпалюватись.
— Будь ласка, містере Еблуайт, давайте зрозуміємо одне одного, — сказала вона. — Нічого подібного до сварки не було вчора між мною і вашим сином. Якщо він вам сказав, що я запропонувала розірвати наші заручини і він погодився з свого боку, — він сказав вам правду.
Колір лисини містера Еблуайта, подібно до термометра, показав, що він почав сердитись. Обличчя його було милішим, ніж будь-коли, але й без того червона лисина ставала ще червонішою.
— Годі, годі-бо, моя дорога, — промовив він заспокійливим тоном, — не сердьтесь і не будьте жорстока до бідолашного Годфрі. Він, очевидно, сказав щось недоречне. Він з дитинства такий незграбний, — але наміри в нього хороші, Речел, наміри хороші!
— Містер Еблуайт, або я неточно висловилась, або ви навмисне не розумієте мене. Розрив між вашим сином і мною раз і назавжди вирішений. Ми залишимось на все життя кузенами і ніким більше. Чи це вам досить зрозуміло?