Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 42)

Недільний вечір був такий скучний, що далі нікуди, — гірший, ніж суботній. Ми скінчили цей день, як сотні тисяч інших людей закінчують його раз у тиждень на цих островах, — чекаючи, коли нарешті настане час лягати спати, і, не дочекавшись, поснули в своїх кріслах.

Настав понеділок. Не знаю, як іншим домочадцям, а мені він завдав чималого потрясіння. В цей день справдилося перше провіщення сержанта Каффа про те, що я почую дещо від Йолландів.

Я вирядив Пенелопу й покоївку міледі на залізницю з багажем у Лондон і сновигав по саду, коли почув своє ім'я. Обернувшись, я опинився віч-на-віч з донькою рибалки, Кривоніжкою Люсі. За винятком кульгавості і худорби (останнє, на мою думку, страшенна вада в жінці), в цій дівчині, на чоловічий погляд, було немало привабливих якостей. Смугле, розумне, з тонкими рисами обличчя, приємний чистий голос, чудове каштанове волосся належали до її позитивних якостей. Одним з її нещасть була милиця. Вадою у ній була також її запальна вдача.

— Ну, моя люба, — сказав я, — що вам треба від мене?

— Хто тут у вас Френклін Блек? — спитала дівчина, кидаючи на мене лютий погляд і спираючись на свою милицю.

— Це неповага говорити так про джентльмена, — відповів я. — Якщо ви хочете довідатись про племінника міледі, то, будь ласка, називайте його містером Френкліном Блеком.

Вона зробила крок до мене і глянула так, наче збиралася з'їсти мене живцем.

— Містером Френкліном Блеком? — повторила вона слідом за мною. — Йому краще підходить ім'я — вбивця Френклін Блек!

Мій досвід поводження з покійною місіс Беттередж став у пригоді і на цей раз. Коли жінка намагається роздратувати вас, відплачуйте їй тією ж монетою — постарайтеся зі свого боку роздратувати її. Жінки взагалі готові до будь-якої відсічі з вашого боку, окрім цієї. Одним єдиним словом можна добитись не гірше, ніж цілою сотнею слів, і одним словом я добився цього від Кривоніжки Люсі. Я подивився лагідно їй в обличчя і сказав:

— Дурниці!

Дівчина відразу ж спалахнула. Вона зручніше стала на дужу ногу, взяла милицю й люто вдарила нею тричі об землю.

— Він убивця! Він убивця! Він убивця! Через нього загинула Розанна Спірман!

Вона прокричала це надзвичайно пронизливим голосом. Двоє людей, що працювали поблизу нас у саду, підвели очі, побачили, що це Кривоніжка Люсі, і, знаючи, чого можна сподіватись від неї, знову повернулись до своєї справи.

— Через нього загинула Розанна Спірман? — спитав я. — Що змушує вас так говорити, Люсі?

— А вам що до того? І взагалі, кому яке діло до цього? О, якби вона була такої думки про чоловіків, як я, вона була б зараз жива!

— Вона, бідолашна, завжди була про мене хорошої думки, — сказав я, — і, наскільки пам'ятаю, я завжди старався бути лагідним з нею.

Я промовив це якомога заспокійливіше. По правді кажучи, я не наважився ще більше роздратовувати дівчину своїми дотепами. Раніше я помічав тільки її погану вдачу. Тепер же я примітив нещастя, яке змушує бідняків бути зухвалими. Моя відповідь зм'якшила Кривоніжку Люсі. Вона схилила голову на свою милицю.

— Я любила її, — ніжно сказала дівчина. — В неї так нещасливо склалося життя; підлі люди зле вчинили з нею і звели з доброї путі, але це не зіпсувало її лагідного характеру. Вона була ангел. Вона могла б бути щасливою зі мною. У мене був план їхати удвох у Лондон, влаштуватись, як двом сестрам, і заробляти шиттям. Цей чоловік приїхав сюди і все зіпсував. Він зачарував її. Не говоріть мені, що він не мав цього наміру і не знав про це. Він повинен був знати. Він повинен був пожаліти її. «Я не можу без нього жити, а він, Люсі, навіть не дивиться на мене» — ось що вона говорила. Жорстоко, жорстоко, жорстоко! Я казала їй: «Жоден мужчина не вартий того, щоб за ним так знемагати». А вона відповідала: «Є мужчини, заради яких можна померти, Люсі, і він один з них». Я склала трохи грошей. Домовилася з моїм батьком і матір'ю. Хотіла забрати її від зневажань, яких вона тут зазнавала. У нас була б маленька квартирка в Лондоні, і ми жили б, як сестри. Як вам відомо, сер, Розанна одержала добре виховання й писала гарним почерком. Вона вміла швидко шити. Я шию не так швидко, як шила Розанна, але я теж можу шити. Ми жили б чудово. О леле! Що ж трапилося сьогодні вранці? Що трапилося вранці? Приходить лист від неї, і вона пише мені, що розстається з тяжким життям. Приходить лист, в якому подруга прощається зі мною назавжди! Де він? — вигукнула дівчина, підводячи голову і знову спалахуючи гнівом крізь сльози. — Де той джентльмен, про якого я маю говорити не інакше, як з повагою? Недалекий той день, містере Беттередж, коли бідні повстануть проти багатих. Благаю бога, щоб почали з нього. Благаю бога, щоб почали з нього!

Оце вам інший приклад «середньої» доброї християнки, це був звичайнісінький духовний занепад — логічний результат занадто сильного впливу цього самого християнства. Навіть сам пастор (хоча, признаюсь, це сказано дуже сильно) навряд чи зміг би напоумити дівчину в такому стані, в якому вона була тепер. Я наважився лише на те, щоб повернути її до предмета розмови, сподіваючись почути від неї що-небудь варте уваги.

— Для чого вам потрібний містер Френклін Блек? — спитав я.

— Мені треба його бачити.

— А в якій справі?

— У мене є для нього лист.

— Від Розанни Спірман?

— Так, від неї.

— Вкладений у ваш лист?

— Так.

Невже темрява невідомості починає розвіюватись? Невже те, що я так палко прагнув знати, само по собі відкривається мені? Я змушений був почекати хвилинку. Сержант Кафф залишив після себе заразу. За деякими особисто мені відомими ознаками розшукна лихоманка знову почала оволодівати мною.

— Ви не можете побачити містера Френкліна, — сказав я.

— Я повинна його бачити і побачу.

— Він вчора поїхав у Лондон.

Кривоніжка Люсі пильно подивилась мені в обличчя і зрозуміла, що я кажу правду. Не промовивши більше ні слова, вона зараз же повернулась і пішла в напрямі Коббс-Голла.

— Стривайте! — вигукнув я. — Завтра я чекаю звістки про містера Френкліна Блека. Давайте мені листа, і я відправлю його поштою.

Кривоніжка Люсі сперлась на свою милицю і глянула на мене через плече.

— Я передам лист лише в його власні руки, не інакше, — сказала вона.

— Може, написати йому про це?

— Напишіть, що я ненавиджу його, і ви скажете правду.

— Так, так, а як же відносно листа?..

— Якщо він хоче одержати цей лист, нехай приїде сюди і візьме його в мене.

Після цих слів вона пошкандибала до Коббс-Голла. Розшукна лихоманка позбавила мене всякої гідності. Я поспішив слідом за нею й доклав усіх зусиль, щоб змусити її розговоритись. Але марно! На нещастя, я був мужчиною, і Кривоніжка Люсі мала задоволення в тому, що розчаровувала мене. Того ж дня, трохи пізніше, я спробував щастя в її матері. Добра місіс Йолланд могла тільки заплакати й порадила втішитись, хильнувши голландського винця. Рибалку я зустрів на березі моря. Він сказав, що це «справа пропаща», і продовжував лагодити сіть. Ні батько, ні мати не знали більше за мене самого. Лишалося спробувати останній засіб — послати з вранішньою поштою листа містерові Френкліну Блеку.

Можете собі уявити, з яким нетерпінням чекав я листоношу у вівторок вранці. Він приніс мені два листи. Один від Пенелопи (у мене ледве вистачило терпіння прочитати його); вона повідомляла, що міледі і міс Речел благополучно переселилися в Лондон. Другий від містера Джефко зі звісткою про те, що син його пана вже виїхав з Англії.

Прибувши в столицю, містер Френклін, як виявляється, пішов прямо до батька. Він приїхав не зовсім вчасно. Містер Блек-старший з головою поринув у справи Палати громад і цього вечора розважався дома улюбленою парламентською грою — складанням записок, які називають «приватним біллем». Сам містер Джефко провів містера Френкліна в кабінет батька.

— Любий Френклін, що змусило тебе так несподівано з'явитись до мене? Може, що сталося?

— Так. Сталося щось недобре з Речел, і я надзвичайно занепокоєний цим.

— З жалем чую це. Але не можу тебе зараз вислухати.

— А коли ви зможете мене вислухати?

— Мій любий хлопчику, не буду тебе обманювати. Я зможу вислухати тебе не раніше, як після закінчення цієї сесії. На добраніч!

— Дякую вам, сер. Бувайте здорові!

Ось про яку розмову в кабінеті повів мені містер Джефко. Розмова поза кабінетом була ще коротша:

— Джефко, подивіться, о котрій годині вирушає завтрашній поїзд, приурочений до відходу пароплава, що має взяти курс до континенту?

— О шостій годині сорок хвилин ранку, містере Френклін.

— Розбудите мене о п'ятій.

— Їдете за кордон, сер?

— Поїду, Джефко, куди повезе мене залізниця.

— Доповісти вашому татові, сер?

— Так, доповісте йому після закінчення сесії.

Наступного ранку містер Френклін поїхав за кордон.

Куди саме він поїхав, ніхто, — не виключаючи і його самого, — не міг відгадати. Можливо, ми одержимо від нього першу звістку з Європи, Азії, Африки або Америки. На думку містера Джефко, він міг бути в будь-якій з чотирьох сторін світу.

Одержавши цю звістку, я втратив усяку надію звести Кривоніжку Люсі з містером Френкліном і таким чином досягти успіху в дальшому розкритті істини. Переконання Пенелопи, що її подруга-служниця наклала на себе руки через безнадійну любов до містера Френкліна Блека, підтвердилось — оце й усе. Чи було в тому листі, який залишила для нього Розанна Спірман після своєї смерті, признання, що, як гадав містер Френклін, вона хотіла зробити йому, коли була ще жива, — трудно сказати. Можливо, в ньому було всього-на-всього прощальне слово — розповідь про її нещасну любов до недосяжної особи. А, може, в ньому розповідається вся правда про її дивні вчинки, які виявив сержант Кафф, — з того моменту, як зник Місячний камінь, аж до часу її загибелі в Тремтливих пісках. Але поки що цей лист залишався цілковитою таємницею для мене і всіх, хто оточував Кривоніжку Люсі, в тому числі й для її батьків. Ми всі підозрювали, що небіжчиця довірила їй свою таємницю, і намагались примусити її розговоритись, але безуспішно. І один, і другий зі слуг переконані, як і раніше, в тому, що Розанна вкрала алмаз і десь його сховала — нишпорили біля скель, до яких вона ходила, але всі ці розшуки виявились марними. Відпливи змінювались припливами; минуло літо, настала осінь. А хисткі піски, поглинувши тіло Розанни, сховали і її таємницю.