Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 44)

Я — слабке створіння. Довго боролась, поки християнська покора перемогла в мені гріховну гординю і самозречення примусило погодитись на чек.

Не маючи свого щоденника, сумніваюсь — дозвольте мені, будь ласка, сказати про це мирськими вульгарними словами! —чи змогла б я чесно заробити ці гроші? А з щоденником бідна трудівниця (вибачаючи містерові Блекові його образи) заслуговує одержати належне. Ніщо не залишалось поза моєю увагою в той час, коли я гостювала у моєї дорогої тітоньки Веріндер. Завдяки моїй давній звичці (я записувала день у день все, як було), все, до найдрібніших деталей, буде розказано тут. Моя свята повага до правди (дякуючи богові) значно вища від поваги до окремих осіб. Містер Блек зможе легко замовчати ті місця, які здаватимуться йому не зовсім приємними для однієї особи. Він купив мій час; але навіть його щедрість не зможе підкупити моє сумління.[1]

Щоденник мій повідомляє, що я випадково проходила поблизу будинку тітоньки Веріндер на Монтег'ю-сквері в понеділок 3 липня 1848 року.

Побачивши, що віконниці відчинені, а штори підняті, я відчула, що ввічливість зобов'язує постукати й розпитати про все. Особа, яка відчинила двері, сказала мені, що моя тітонька та її дочка (я, справді, не можу назвати її кузиною!) тиждень тому приїхали з свого маєтку і мають намір на деякий час лишитися в Лондоні. Я відразу ж попросила переказати, що не бажаю турбувати їх, а хотіла б лише довідатись, чи не можу бути їм корисною.

Особа, яка відчинила двері, вислухала моє прохання з зухвалою мовчанкою і лишила мене стояти в передпокої. Це була дочка старого поганця Беттереджа, якого довго, надто довго терплять у родині моєї тітоньки. Я присіла в передпокої почекати відповіді і, маючи завжди в своїй сумочці кілька релігійних трактатів, вибрала один досить таки підхожий до особи, яка відчинила двері. Передпокій був забруднений, стілець твердий, але блаженна свідомість того, що я плачу добром за зло, поставила мене значно вище від таких мізерних дрібниць. Трактат був одним із серії брошур, написаних для молодих жінок про гріховність нарядів. Стиль був побожний, простий. Трактат називався: «Слівце про стрічки для вашого чепчика».

— Міледі дуже вдячна і запрошує вас завітати завтра, на другий сніданок, о другій годині дня.

Не буду говорити про тон, яким вона передала це доручення, і неприємну зухвалість її погляду. Я подякувала юній грішниці і з християнською чемністю сказала:

— Будь ласка, візьміть оцю книжечку від мене.

Вона глянула на заголовок.

— Хто це написав, міс, чоловік чи жінка? Якщо жінка, мені, чесно кажучи, нічого читати з цього приводу. Якщо чоловік, то перекажіть йому, що він нічого в цьому не розуміє.

Вона повернула книжечку й відчинила мені двері.

Ми повинні сіяти зерна добра, де можемо і як можемо. Я почекала, поки двері зачинились за мною, і всунула книжечку в поштову скриньку. Коли ж я просунула другу книжечку через огорожу палісадника, я відчула певне полегшення в своїх турботах про душі ближніх.

У нас цього вечора були збори в «Материнському опікунському комітеті по перетворенню батьківських штанів на дитячі». Мета цього чудового благодійного товариства, як відомо всім серйозним людям, полягає в тому, щоб викупляти батьківські штани в лихварів і не допускати, щоб їх знову взяв невиправний батько, а перешивати негайно для його невинного сина. Я була тоді членом цього високодостойного комітету і згадую про це товариство тут тільки тому, що мій дорогий і чудовий містер Годфрі Еблуайт також брав участь у подаванні моральної й матеріальної допомоги. Я сподівалась побачити його у комітеті в понеділок увечері, у той час, про який я тепер пишу, і мала намір сказати йому, коли ми зустрінемось, про приїзд дорогої тітоньки Веріндер у Лондон. Але, на превеликий жаль, його там не було. Коли я сказала, що дуже здивована його відсутністю, всі мої сестри по комітету відвели очі від штанів (ми в цей вечір мали досить роботи) і з подивом запитали, невже я не чула такої новини. Я призналася у своїй необізнаності, і тоді мені розповіли про подію, яка становить, так би мовити, відправну точку даної розповіді.

Минулої п'ятниці два джентльмени, які займають цілком відмінне становище в суспільстві, стали жертвами тяжкої наруги, що вразила весь Лондон. Один із цих джентльменів був містер Септімус Люкер, який проживає в Лембеті, а другий — містер Годфрі Еблуайт.

Живучи тепер самотньо, я не маю можливості перенести в свою розповідь замітку про цю наругу, надруковану тоді в газетах. Я була позбавлена тоді також неоціненної переваги — почути про все з красномовних вуст самого містера Годфрі Еблуайта. Все, що я можу зробити, це подати факти так, як мені самій розповіли того понеділка увечері, дотримуючись порядку, який я засвоїла з раннього дитинства в складанні одягу. Все буде переказано точно і все буде поставлено на своє місце. Ці рядки написані бідною кволою жінкою. А хто буде таким жорстоким, щоб сподіватись на щось більше від бідної кволої жінки?

Дата (завдяки моїм батькам, жоден календар не може бути точнішим щодо дат, ніж я сама) — п'ятниця ЗО червня 1848 року.

Ранком цього пам'ятного дня нашому талановитому містерові Годфрі довелося міняти чек в одному з банківських будинків на Ломбардській вулиці. Назва фірми випадково закреслена в моєму щоденнику, а моя свята повага до правди не дозволяє мені робити припущення в такій справі. На щастя, назва фірми не має ніякого відношення до справи. А має відношення одна обставина, що сталась, коли містер Годфрі уже закінчив із своїм ділом. Виходячи з приміщення банку, він зустрів у дверях джентльмена, абсолютно йому незнайомого, який випадково виходив з контори одночасно з ним. Навперебій вони ввічливо запропонували один одному пройти першим у двері. Незнайомець настояв, щоб містер Годфрі пройшов раніш за нього; містер Годфрі сказав кілька ввічливих слів; вони розкланялись і розійшлися в різні боки.

Легковажні й несерйозні люди можуть сказати, що це справді незначний, дріб'язковий випадок, розказаний безглуздо до подробиць. О, мої юні друзі і браття-грішники! Бережіться поспішно застосовувати ваш бідний плотський розум. Будьте скромніші морально! Хай буде ваша віра, як і ваші панчохи, а ваші панчохи, як і ваша віра — без плям і готові бути вдягнутими в потрібну хвилину!

Тисяча пробачень! Я непомітно для себе перейшла на свій недільно-шкільний стиль. Зовсім недоречно в подібному звіті. Дозвольте мені бути світською, — дозвольте сказати, що легковажні речі, в даному випадку, як і в багатьох інших, приводять до жахливих наслідків. Попередивши, що ввічливий джентльмен був містер Люкер з Лембета, ми тепер підемо за містером Годфрі додому в його резиденцію в Кільберні.

В передпокої він побачив, що його чекає бідно вдягнений, але делікатний і інтересний зовнішністю хлопець. Хлопець вручив йому листа, попередивши при цьому, що одержав його від старої леді, якої не знав і яка не веліла йому ждати відповіді. Подібні випадки не раз траплялись у величезній практиці містера Годфрі як покровителя громадської благодійності. Він відпустив хлопця і розкрив листа.

Почерк був зовсім не знайомий йому. В листі його запрошували зайти через годину в один будинок на Странді по вулиці Нортумберланд, де йому жодного разу не доводилось бувати. Літня леді хотіла одержати деякі пояснення від достойного керівника «Материнського опікунського комітету» і збиралася зробити щедрі внески для благодійних цілей, якщо містер Годфрі дасть відповіді, які задовольнили б її. Вона назвала своє ім'я, додавши, що короткочасність її перебування в Лондоні не дає їй змоги перенести час зустрічі із знаменитим філантропом, до якого вона звертається.

Звичайна людина двічі подумала б, перш ніж піти на запрошення до незнайомої особи. Але істинний християнин не буде вагатися, коли йдеться про добрий вчинок. Містер Годфрі відразу ж поїхав на Нортумберландську вулицю. Йому відчинила двері людина вельми порядної зовнішності, хоч і товстувата трохи і, почувши ім'я містера Годфрі, відразу ж провела його в порожню кімнату з внутрішнього боку, в бельетажі. Зайшовши до кімнати, Годфрі помітив дві незвичайні речі. По-перше, слабкий запах мускусу і камфори. По-друге, старовинний східний рукопис, багато ілюстрований індуськими фігурами й девізами, який лежав на столі.

Він заглянув у цю книгу, стоячи спиною до зачинених дверей, які вели до передньої кімнати, коли раптом, без найменшого шуму, його ззаду схопили за шию. Він устиг лише помітити, що рука, яка схопила його за шию, була гола і смуглява, але вмить його очі були міцно зав'язані, рот заткнутий, а самого кинули на підлогу (як йому здалося) двоє людей. Третій очистив його кишені і обшукав його, дозвольте мені вжити такого вислову, безцеремонно з ніг до голови.

Я б із задоволенням додала кілька приємних слів про побожність і сміливість містера Годфрі, які не залишили його в подібному жахливому критичному становищі. Все ж, мабуть, стан і зовнішній вигляд мого прекрасного друга в кульмінаційний період тяжкої наруги (яку я щойно описала) навряд чи були в межах, пристойних для жіночих розмов. Дозвольте мені дещо пропустити і повернутись до містера Годфрі в момент, коли огидний обшук його був завершений. Вся наруга скоювалась у мертвій тиші. Коли все було закінчено, невидимі розбійники обмінялись кількома словами — мовою, якої не розумів мій друг, але таким тоном, який ясно виражав (для його освіченого вуха) розчарування і гнів. Його раптом підняли з підлоги, посадовили на стілець і зв'язали йому руки й ноги. Відразу ж після цього він відчув струмінь повітря, що війнув з відчинених дверей, прислухався і переконався: він один у кімнаті.