Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 46)

— Лікарі приписали Речел якнайбільше моціону та розваг, а мені настійно рекомендували відвернути її думки від минулого, — сказала леді Веріндер.

«О, яка поганська порада, — подумала я про себе. — В християнській країні і така поганська порада!»

А моя тітонька вела далі:

— Я докладаю всіх сил, аби виконати ці вказівки. Але дивна пригода з Годфрі сталася в такий невдалий час! Речел нараз стала неспокійною і схвильованою, як тільки почула про це. Вона не давала мені спокою, аж поки я не написала листа моєму племінникові Еблуайту з запрошенням приїхати до нас. Вона виявила інтерес і до іншої людини, з котрою так само брутально вчинили, — до містера Люкера, чи як там його звати? — хоч ця людина, певна річ, зовсім чужа їй.

— Ваша обізнаність із світом, дорога тітонько, значно вища за мою, — натякнула я делікатно. — Але ж повинна бути причина такої дивної поведінки Речел. Вона приховує гріховну таємницю від вас і від усіх. Можливо, є щось таке у недавніх подіях, що загрожує викриттям її таємниці?

— Викриттям? — повторила моя тітонька. — Що ви хочете цим сказати? Викриттям через Люкера? Через мого племінника?

Як тільки ці слова злетіли з її вуст, — втрутилося провидіння. Слуга відчинив двері і доповів про появу містера Годфрі Еблуайта.

Розділ II

 Містер Годфрі з'явився відразу ж, як тільки було названо його ім'я, — саме так, як містер Годфрі робить усе, — в самий раз. Він не зайшов відразу ж слідом за слугою, щоб приголомшити нас. І не так повільно, аби завдати нам подвійної незручності чекання при відчинених дверях. Така вже його чудова особливість — завжди бути в щоденному житті справжнім християнином. Ця дорога людина була цілковитою досконалістю.

— Підіть до міс Веріндер, — звернулась моя тітонька до слуги, — і скажіть їй, що містер Еблуайт тут.

Ми обидві довідались про його здоров'я. Обидві разом запитали, чи заспокоївся він після страшної пригоди минулого тижня. З цілковитим тактом він устиг відповісти нам обом в одну і ту ж хвилину. Леді Веріндер одержала відповідь словами, а мені дісталась його чарівна посмішка.

— Чим заслугував я все це співчуття? — вигукнув Годфрі з безмежною ніжністю. — Моя дорога тітонько! Дорога міс Клак! Мене вважали за когось іншого; мені тільки зав'язали очі; мене тільки ледве не задушили, мене тільки кинули навзнак на дуже тонкий килим, що вкривав якусь особливо тверду підлогу! А могло ж бути значно гірше! Мене могли вбити, могли пограбувати. Що я втратив? Нічого, крім Нервової Сили, котру закон не визнає за власність, отже, відверто кажучи, я не втратив нічого. Якби я міг зробити по-своєму, я замовчав би цю пригоду, — мені неприємна ця метушня і гласність. Але містер Люкер розголосив про свою образу, і, як природний результат, було розголошено і про мої кривди. Я став поживою для газет, так що доброму читачеві скоро набридне ця тема. Мені самому вона вже набридла. Нехай же й добрий читач наслідує мій приклад! Як здоров'я шановної Речел? Вона все ще тішиться лондонськими розвагами? Дуже радий чути це. Міс Клак, мені потрібна ваша поблажливість. Я жахливо занедбав свої справи по комітету і своїх шановних дам. Але я таки сподіваюсь заглянути наступного тижня в «Материнський опікунський комітет». Чи багато ви зробили в понеділок? Які перспективи комітету на майбутнє? Чи доволі у вас штанів?

Важко не скоритись небесній красі його посмішки. Багатство його бархатистого голосу посилило своєю невимовною принадністю інтерес до того ділового питання, з яким він до мене звернувся. Правду кажучи, ми мали досить-таки штанів; ми були зовсім завалені ними. Тільки-но я хотіла про це сказати, як відчинилися двері, і стихія мирського неспокою вдерлась у кімнату в особі міс Веріндер.

Вона підбігла до дорогого містера Годфрі з непристойною для леді швидкістю, неохайно зачесана, а її обличчя, я б сказала, непристойно розчервонілося.

— Я така рада вас бачити, Годфрі, — звернулась вона до нього так, — з горем додам я, — ніби приятель звертається до приятеля. — Як шкода, що ви не захопили з собою містера Люкера! Ви і він (поки триває наша остання сенсація) тепер найцікавіші люди в усьому Лондоні. Про це боляче говорити, це неприродно, від цього інстинктивно здригається упорядкована натура, подібна до міс Клак. Та дарма! Розкажіть мені всю історію на Нортумберландській вулиці. Я знаю, що газети не про все написали.

Навіть містер Годфрі успадкував ницу натуру, що дісталась нам від Адама, — дуже мізерну частинку людської спадщини, але — на жаль! — все ж успадкував. Чесно кажучи, мені тяжко було бачити, як він узяв руку Речел в обидві свої руки і ніжно притис її до лівого боку свого жилета. Це було пряме заохочення її нерозсудливій манері говорити і її зухвальству щодо мене.

— Люба Речел, — промовив він тим же голосом, який збуджував мене, коли він говорив про наші плани і штани, — газети розповіли вам усе — і розповіли значно краще, ніж це міг би зробити я.

— Годфрі вважає, що ми надаємо надто великого значення цій справі, — зауважила моя тітонька. — Він щойно казав нам, що йому не хочеться розповідати про це.

— Чому?

Речел запитала, зненацька блиснувши очима і пильно глянувши прямо в обличчя містерові Годфрі. Щодо нього, то він дивився на неї згори вниз з поблажливістю такою нерозумною і такою незаслуженою, що я справді відчула необхідність втрутитися.

— Речел, дорогенька, — м'яко заперечила я, — справжня велич і справжня мужність завжди скромні.

— Ви гарний хлопець, Годфрі, — не звертаючи на мене ані найменшої уваги, продовжувала вона говорити з своїм кузеном, ніби юнак розмовляє з юнаком. — Але я впевнена, що у вас немає ніякої величі; я не вірю, щоб ви мали якусь особливу мужність; я твердо переконана — якщо ви коли-небудь мали скромність, то ваші залицяльниці звільнили вас від цієї доброчесності багато років тому. Ви маєте особисту причину не розповідати про ваші пригоди на Нортумберландській вулиці; але я таки хочу дізнатись про цю причину.

— Причина дуже проста, і розповісти про неї дуже легко, — відповів він примирливим тоном, — мені набридла ця тема.

— Вам набридла ця тема? Мій дорогий Годфрі, я хочу зробити вам зауваження.

— Яке?

— Ви надто довго перебуваєте серед жінок. І запозичили від них дві дуже погані звички. Навчились говорити серйозно про нісенітниці і брехати, маючи задоволення з того, що брешете. Ви не можете діяти відверто з вашими палкими прихильницями. А я маю намір примусити вас діяти відверто. Йдіть сюди і сідайте. Я згоряю від нетерпіння засипати вас прямими запитаннями і сподіваюсь, що ви повинні засипати мене прямими відповідями.

Вона потягла його через усю кімнату на стілець, що стояв біля вікна, де світло падало б на його обличчя. Мені дуже важко переказувати розмову та описувати такі вчинки. Та, якщо зважити на чек містера Френкліна Блека, з одного боку, і мою повагу до істини — з другого, що було мені робити? Я глянула на мою тітоньку. Вона сиділа непорушно, не маючи, очевидно, наміру втручатися. Ніколи раніше я не помічала в неї такого заціпеніння. То була, можливо, реакція після тих випробувань, що вона зазнала у себе в маєтку. Неприємний симптом, треба зауважити, до того ж у віці дорогої леді Веріндер і з її огрядною фігурою.

А тим часом Речел сіла біля вікна з нашим люб'язним і поблажливим — надто вже поблажливим — містером Годфрі. Вона почала сипати запитання, якими погрожувала йому, не звертаючи ніякої уваги ні на свою матінку, ні на мене, ніби нас зовсім не було в кімнаті.

— Поліція нічого не розкрила, Годфрі?

— Нічогісінько.

— Це правда, що троє людей, які розставили вам тенета, були ті ж самі, які потім розставили тенета містерові Люкеру?

— У цьому не може бути ніякого сумніву, дорога Речел.

— І ніякого сліду цих людей не було знайдено?

— Ніякого.

— Мабуть, думають, що це ті ж самі три індуси, які приходили до нас у селі?

— Дехто так думає.

— А ви, як ви думаєте?

— Дорога моя Речел, вони зав'язали мені очі раніш, ніж я встиг побачити їхні обличчя. Я абсолютно нічого не знаю про це. Як можу я висловити свою думку з цього приводу?

Навіть ангельське терпіння містера Годфрі, як ви бачите, урвалось від переслідування, якого він зазнав. Я не насмілюся сказати, що спрямовувало запитання міс Веріндер: розбещена цікавість чи невгамовний страх? Я лише зауважу, що тільки-но містер Годфрі спробував піднятись після того, як він дав їй такі вичерпні відповіді, вона справді взяла його за плечі і штовхнула назад на стілець.

О, не кажіть, що це непристойно, навіть не натякайте на те, що таку поведінку можна пояснити лише жахом, що його почуває злочинець. Ми не повинні судити інших. Мої християнські друзі, так, справді, так, ми не повинні судити інших!

Вона і далі безсоромно сипала запитання. Ті, хто ретельно вивчають біблію, неодмінно згадають, як згадала і я, сліпих дітей диявола, котрі продовжували безсоромно свої оргії ще до потопу.

— Я б хотіла дещо знати про містера Люкера, Годфрі.

— Знову мені не щастить, Речел. Ніхто менше за мене не знає про містера Люкера.

— Ви ніколи не бачили його до того, як зустрілися з ним випадково в банку?

— Ніколи.

— А пізніше ви бачили його?

— Так, нас допитували і разом, і поодинці в поліції.

— У містера Люкера, здається, украли розписку, яку він одержав від свого банкіра? Що це була за розписка?