Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 48)

— Я прийду, люба, з умовою, — сказав він, — що ми не будемо більше говорити про цю ненависну річ.

Раніш, ніж хто-небудь з нас встиг промовити хоч слово, нас вразив сильний стукіт у двері з вулиці. Я глянула у вікно і побачила Мирське, Плоть і Диявола перед самим будинком у вигляді карети й коней, напудреного лакея і трьох жінок, одягнених так сміливо, що я чогось подібного в своєму житті не зустрічала.

Речел здригнулася, але вмить опанувала себе. Вона пройшла через усю кімнату й підійшла до матінки.

— Вони заїхали взяти мене на виставку квітів, — сказала вона. — Одне словечко, мамо, перш ніж я піду. Чи не завдала я вам горя?

(Чи повинні ми висловлювати співчуття або виправдувати низькі моральні почуття, які дозволили поставити подібне запитання після того, що сталось? Я схильна на прощення. Зжальмося).

Краплі зробили своє — колір обличчя моєї бідолашної тітоньки знову став звичайним.

— Ні, ні, моя мила, — відповіла вона. — Їдь із своїми друзями й розвеселися трохи.

Дочка нахилилась до неї й поцілувала її.

Я відійшла від вікна й була вже біля дверей, коли Речел збиралася вийти з кімнати. І раптом сталася нова зміна — вона заплакала. Я з інтересом спостерігала за несподіваним пом'якшенням цього жорстокого серця. Я вже була схильна сказати їй кілька серйозних слів. На жаль, моя симпатія, викликана добрими намірами, лише образила її.

— З якої речі ви співчуваєте мені? — спитала вона гірким шепотом, прямуючи до дверей. — Хіба ви не бачите, що я щаслива? Я їду на виставку квітів, Клак, і в мене найкрасивіший капелюшок на весь Лондон.

Вона завершила всю цю насмішку, пославши мені поцілунок рукою, й вискочила з кімнати.

Я думаю, що змогла б описати кількома словами свій жаль, який я відчула до цієї нещасної й зіпсованої дівчини. Та я майже така ж багата на слова, як і на гроші. Дозвольте мені сказати: моє серце стікало кров'ю через неї.

Повернувшись до того місця, де сиділа моя тітонька, я помітила, що люб'язний містер Годфрі щось шукає тихенько і тут, і там — у різних кутках кімнати. Перш ніж я встигла запропонувати йому свою допомогу, він уже знайшов те, що шукав. Потім повернувся до своєї тітоньки й до мене з заявою про свою невинність в одній руці і з коробочкою сірників у другій.

— Люба тітусю, невеличка змова, — сказав він. — Дорога міс Клак, благочестивий обман може пробачити навіть ваша висока моральна прямота! Прошу вас залишити Речел переконаною, що я приймаю благородну самопожертву, з якою вона підписала цей папір. І прошу вас бути свідками того, що я знищив цей папірець у вашій присутності, перш ніж залишити цю кімнату!

Він запалив сірник і спалив папір на тарілці, що стояла на столі.

— Невеличка неприємність, що сталася зі мною, — дрібниця, — зауважив він. — Значно важливіше — вберегти її добре ім'я від світської чуми. Ось! Перед нами невеличка невинна купка попелу; наша мила вразлива Речел ніколи не дізнається про те, що ми зробили! Як ви почуваєте себе, мої любі друзі? Що у вас на душі? Щодо мене, бідолашного, то в мене так легко на душі, як у маленького хлопчика!

Він засяяв своєю прекрасною посмішкою; простягнув одну руку тітоньці, а другу мені. Я була так вражена його благородною поведінкою, що й слова не вимовила. Тільки заплющила очі і в якомусь містичному самозабутті піднесла його руку до своїх губ. А він прошепотів ніжне заперечення. О порив, чистий, неземний порив цієї хвилини! Я сіла, сама не знаю, на що, забувши абсолютно про все в своєму захваті. Коли я знову розплющила очі, то ніби спустилася з небес на землю. В кімнаті нікого не було, крім тітоньки моєї. Він пішов.

Мені хотілося б поставити на цьому крапку, закінчивши розповідь на благородному вчинку містера Годфрі. Та, на жаль, залишається ще багато, дуже багато, про що я мушу писати під немилосердним фінансовим тиском чека містера Френкліна Блека. А жахливим викриттям, які стались у вівторок під час мого візиту на Монтег'ю-сквері, не було кінця.

Лишившись наодинці з леді Веріндер, я, цілком природно, запитала її про здоров'я, делікатно нагадавши, що було дуже дивним її бажання приховати від дочки свій припадок і прийняті ліки.

Відповідь моєї тітоньки вельми здивувала мене.

— Друзілло, — сказала вона (якщо я не згадувала, що моє християнське ім'я Друзілла, то дозвольте мені сказати про це зараз), — ви зачепили, без усякого лихого заміру, я певна, дуже болючу тему.

Я відразу ж підвелася. Делікатність залишила для мене тільки один вихід: спочатку попросити пробачення, а потім піти. Леді Веріндер зупинила мене й настояла на тому, щоб я знову сіла.

— Ви випадково довідались про таємницю, — сказала вона, — яку я довірила тільки своїй сестрі, місіс Еблуайт, і своєму стряпчому, містерові Бреффу, і більше нікому. Я можу покластись на їхню мовчазність і впевнена: коли розповім вам про всі обставини, зможу покластись і на вас. Ви сьогодні вільні, Друзілло, чи запрошені куди-небудь?

Нема потреби говорити, що весь свій час я віддала в розпорядження моєї тітоньки.

— Тоді залишайтеся зі мною ще на годинку, — сказала вона. — Я вам розповім дещо таке, що, думаю, ви вислухаєте з жалем. А потім попрошу вас допомогти мені, якщо тільки ви не заперечуєте зробити це для мене.

Знову не потрібно говорити, що я не була проти і щиро погодилась допомогти їй.

— Ви побудете тут, — продовжувала вона, — до п'ятої години, поки приїде містер Брефф. І будете одним із свідків, Друзілло, коли я підпишу мою духівницю.

Її духівницю! Я згадала про ліки в її робочому кошику. Згадала про синюватий відтінок її обличчя. Світло, що йшло не від світу цього — світло, яке пророче засяяло з невиритої ще могили, — прояснило мої думки. Таємниця моєї тітоньки не була більше таємницею для мене.

Розділ III

 Повага до бідолашної леді Веріндер не дозволила мені навіть натякнути їй, що я вгадала гірку правду, перш ніж вона сказала хоч слово. Я мовчки ждала, коли вона заговорить, і, вирішивши сказати кілька втішних слів при першій же зручній нагоді, почувала себе готовою здійснити будь-який обов'язок, поставлений переді мною, — байдуже, наскільки боляче це може бути.

— Друзілло, я давно вже серйозно хвора, — почала моя тітонька. — І, дивно, сама цього не знала.

Я подумала про тисячі й тисячі людських істот, котрі гинуть від того, що вони цієї хвилини духовно хворі, самі не підозрюючи цього. І я дуже боялась, що моя бідолашна тітонька може бути однією з них.

— Так, дорога, — промовила я сумно. — Так.

— Як ви знаєте, я привезла Речел у Лондон для того, щоб порадитися з лікарями, — вела вона далі. — Я вважала за потрібне звернутись за порадою до двох лікарів.

Двоє лікарів! І, о боже, (при стані Речел) жоден з них не духовна особа!

— Так, дорога, — знову повторила я. — Так.

— Один з двох лікарів, — продовжувала тітонька, — був незнайомий мені. Другий був давнім другом мого чоловіка і завжди щиро ставився до мене заради мого чоловіка. Прописавши ліки для Речел, він сказав, що хотів би поговорити зі мною наодинці в іншій кімнаті. Я сподівалася, звичайно, дістати деякі спеціальні поради для поправки здоров'я моєї дочки. На мій подив, він з серйозним виглядом взяв мене за руку і сказав:

«Я дивлюсь на вас, леді Веріндер, не тільки як друг, але і як лікар. Боюсь, що негайна медична допомога потрібна більше вам, аніж вашій доньці».

Він поставив мені ряд запитань, яким я не надала ніякого значення, аж поки помітила, що мої відповіді засмутили його. Закінчилося все тим, що він домовився приїхати до мене зі своїм другом, теж лікарем, на другий день, в години, коли Речел не буде вдома. Результат цього візиту — дуже ласкаво й обережно повідомлений мені — переконав обох лікарів у тому, що втрачено дуже багато дорогоцінного часу, який вже не можна було повернути, і що моя хвороба стала тепер недоступною їхній майстерності.

Понад два роки я слабую на хворобу серця, яка, не виявляючи ніяких симптомів, що могли б налякати мене, поступово руйнувала моє здоров'я. Я можу прожити ще кілька місяців або померти, не дочекавшись завтрашнього дня, — лікарі не можуть і не сміють сказати що-небудь певне. Не буду запевняти, моя мила, що я не переживала важких хвилин з того часу, як дізналась про свій справжній стан. Але зараз я вже примирилася з цим і збираюся зробити все можливе, щоб упорядкувати всі мої світські справи. Я найбільше стурбована тим, щоб Речел не довідалась про правду. Якщо вона довідається про неї, відразу ж пояснить моє погане здоров'я заклопотаністю стосовно алмаза й почне, бідолаха, гірко дорікати собі за те, в чому зовсім не винна. Обидва лікарі погодилися, що це лихо почалося років два, якщо не три тому. Я впевнена, що ви збережете мою таємницю, Друзілло, бо я бачу щиру печаль і співчуття до мене на вашому обличчі.

Печаль і співчуття! О, чи ж можна чекати таких поганських почуттів від християнки й англійки, глибоко відданої своїй вірі!

Моя бідна тітонька й уявити собі не могла, який трепет побожної вдячності пробіг по моїх жилах, коли вона наблизилась до кінця своєї сумної розповіді. Тут переді мною відкривалось широке поле корисної діяльності! Моя улюблена родичка й нещасна ближня стояла на краю великої зміни, зовсім не підготувавшись, і само провидіння примусило її розповісти про свій стан мені! Як можу я описати радість, з якою я відразу ж згадала, що цінних духовних друзів, на яких можна в цій справі покластись, не одиниці, а десятки! Я схопила тітоньку в свої обійми, — моя надмірна ніжність не могла тепер задовольнитись нічим меншим, окрім обіймів.