Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 36)
Він показав на південь, тобто туди, де не було Тремтливих пісків.
— Судячи з того, — відповів рибалка, — який сьогодні приплив по той бік стрімчака, годину тому води не вистачило б, щоб утопити кошеня.
Сищик Кафф повернувся обличчям на північ, до пісків, і спитав:
— А на цьому боці?
— Ще менше, — відповів Йолланд. — Тремтливі піски були ледве змочені, не більше.
Сержант обернувся до мене і сказав, що нещасний випадок стався, напевно, в Тремтливих пісках. Язик мій розв'язався, нарешті.
— Нещасного випадку не було! — вигукнув я. — Їй остогидло життя, і вона прийшла сюди, щоб з ним тут покінчити.
Він одскочив од мене.
— Звідки ви знаєте? — спитав сержант.
Всі скупчились навколо мене. Сищик зараз же схаменувся. Він відтіснив од мене людей і сказав, що я — старий і що ця подія тяжко вразила мене.
— Залиште його самого на хвилину, — зажадав він.
Потім обернувся до Йолланда і спитав:
— Чи є можливість знайти її, коли почнеться відплив?
— Ніякої, — відповів Йолланд. — Що попаде у ці піски, те залишиться тут назавжди.
Промовивши це, рибалка зробив крок до мене й сказав:
— Містере Беттередж, я хочу сказати вам кілька слів про смерть цієї молодої жінки. Вздовж одного боку стрімчака, футів на чотири від скелі, серед Тремтливих пісків тягнеться мілина. Я вас питаю: чому вона не скористалася з неї? Якби вона посковзнулась ненароком, вона впала б там, де можна дістатися дна і де глибина сягає ледве до пояса. Розанна, мабуть, добралася бродом або стрибнула в самий вир пісків, — інакше не могла б загинути. Ні, випадкового нещастя не могло бути, сер! Її поглинула пучина Тремтливих пісків, і поглинула з її власної волі.
Почувши свідчення людини, на знання якої можна було покластись, сищик замовк. Ми всі принишкли, як і він. Ніби за взаємною згодою, ми звернули й піднялися по схилу берега.
На піщаних горбах зустріли помічника конюха, який біг до нас з дому. Це був добрий хлопець, він щиро поважав мене. Юнак подав мені коротеньку записку; на обличчі в нього був глибокий сум.
— Цю записку прислала вам Пенелопа, містере Беттередж, — сказав він. — Вона знайшла її в кімнаті Розанни.
То були її останні прощальні слова до старого, який з усіх сил старався, дякувати богові, завжди старався бути дружелюбним до неї.
«Ви часто прощали мені, містере Беттередж, у минулому. Коли вам доведеться бути на Тремтливих пісках, постарайтеся простити мені ще раз. Я знайшла свою могилу там, де вона чекала на мене. Я жила і вмираю, сер, із вдячністю до вас за вашу доброту».
Оце й усе. Хоч яка коротка була ця записка, в мене не вистачало сил стримати своїх почуттів. У старого, який залишає світ, сльози ллються так само легко, як і в дитини, яка тільки-но починає жити на світі. Я заридав.
Сищик Кафф ступив крок до мене, — з добрим наміром, не сумніваюсь. Але я відсахнувся від нього.
— Не чіпайте мене! — вигукнув я. — Це ви її застрахали, ви довели до цього.
— Помиляєтесь, містере Беттередж, — відповів він спокійно. — Але про це ми поговоримо вдома.
Я почвалав за всіма, спираючись на руку хлопця. Отак у зливі й повертались ми — назустріч тривозі й жаху, що чекали на нас дома.
Розділ XX
Ті, що йшли попереду, донесли сумну звістку раніше за нас, і слуг охопив панічний страх. Коли ми проходили повз кімнату міледі, двері рвучко розчинилися зсередини. До нас вийшла пані (за нею йшов містер Френклін, марно намагаючись заспокоїти її), зовсім нетямлячи себе від страшної події.
— Це ви в усьому винні! — закричала вона, погрожуючи сищикові рукою. — Габріель, заплатіть цьому негідникові, і щоб його ноги тут не було!
Тільки один сищик серед усіх нас був здатний зладнати з нею, бо тільки він один володів собою.
— Я так само мало винний у цій сумній події, міледі, як і ви, — сказав він. — Якщо через півгодини після цього ви ще наполягатимете на тому, щоб я залишив ваш дім, я прийму відмову, але не гроші вашої милості.
Це було сказано дуже ввічливо, але водночас і дуже твердо і вплинуло на мою пані так само, як і на мене. Вона дозволила містерові Френкліну ввести себе в кімнату. Коли за ними зачинились двері, сищик подивився на служниць із своєю звичайною уважністю і помітив, що в той час, як інші були просто перелякані, Пенелопа була в сльозах.
— Коли ваш батько переодягнеться, — звернувся сержант до неї, — заходьте поговорити з нами в його кімнату.
Не минуло й півгодини, як я перемінив мокрий одяг і дав переодягнутися сержантові Каффу. Ввійшла Пенелопа довідатися, що саме він хоче від неї почути. В цю хвилину я особливо гостро відчув, яка в мене добра й слухняна донька. Я посадовив її до себе на коліна і благав бога, щоб він послав їй щастя. Вона схилила голову до мене на груди, обняла мене за шию, і деякий час ми сиділи мовчки. В глибині душі ми обоє, напевно, думали про сердешну загиблу дівчину. Сищик відійшов до вікна і мовчки стояв там насторожившись. Я вирішив, що слід подякувати йому за люб'язність до нас обох, і подякував.
Люди вищого світу мають усі блага для своєї втіхи; зокрема, вони дістають велике задоволення, даючи волю своїм почуттям. А бідні люди не мають такого привілею. Нестатки щадять осіб, що «стоять вище», але чомусь не зглянуться на
— Я нікому про це не говорила, жаліючи Розанну.
Я визнав за необхідне додати до цього кілька слів. Я сказав:
— І жаліючи також містера Френкліна, моя люба. Якщо Розанна померла через любов до нього, то сталось це без його відома і не з його вини. Нехай собі їде звідси сьогодні ж; для чого марно завдавати йому жалю, відкриваючи йому істину?
Сищик Кафф сказав: «Цілком вірно» — і знову замовк, порівнюючи думку Пенелопи (як мені здалося) зі своєю власною думкою, яку він залишив при собі.
Через півгодини пролунав дзвінок пані.
По дорозі до міледі я зустрів містера Френкліна, який виходив з її кабінету. Він сказав мені, що леді Веріндер згодна побачитися з сержантом Каффом, — у моїй присутності, як і раніше, — що він спершу хоче сам поговорити з сищиком. Повертаючись зі мною в мою кімнату, він спинився й поглянув на розклад руху поїздів, що висів у залі.
— Невже ви справді залишаєте нас, сер? — спитав я. — Міс Речел, напевно, схаменеться, якщо ви дасте їй час.
— Вона схаменеться тоді, — відповів містер Френклін, — коли почує, що я поїхав і не повернуся більше.
Я думав, що це в ньому заговорило обурення на мою панночку за її несправедливе ставлення до нього. Але насправді це було не так. Пані зауважила, що з того часу, як поліція з'явилася в нашому домі, досить було однієї згадки імені містера Френкліна, щоб міс Речел спалахнула від гніву. Він дуже любив свою кузину і не хотів признатися в цьому самому собі; але істина далася взнаки після від'їзду міс Речел до тітки. Він раптом відчув це в тяжку для себе хвилину і прийняв рішення, — єдине рішення, яке могла прийняти людина з характером, — поїхати з нашого дому.
Його розмова з сищиком відбулася в моїй присутності. Він сказав, що міледі готова визнати, що висловилась надто запально. Він спитав, чи згодиться сержант Кафф — при такому з її боку визнанні — прийняти винагороду і залишити справу про алмаз у такому стані, в якому вона є зараз. Сищик заперечив:
— Ні, сер. Винагорода дається мені за виконання моїх обов'язків. Я відмовляюсь прийняти її, поки не виконаю своїх обов'язків.
— Я не розумію вас, — промовив містер Френклін.
— Я поясню вам, сер, — відповів сищик. — Коли я приїхав сюди, то взявся належним чином розкрити темну справу з пропажею алмаза. Зараз я готовий до цього і тільки чекаю можливості виконати свою обіцянку. Коли я доповім леді Веріндер, в якому стані справа, і коли скажу їй прямо, що слід зробити для відшукання Місячного каменя, тоді відповідальність буде з мене знята. Нехай міледі сама вирішить після цього — продовжувати мені справу чи ні. Тоді я закінчу те, за що взявся, і прийму винагороду.
Цими словами сержант Кафф нагадав нам, що навіть поліцейський сищик має свою гідність, якої він не бажає втрачати.
Його погляд був настільки справедливий, що заперечити було нічого. Коли я підвівся, щоб провести його в кімнату міледі, він спитав, чи не бажає містер Френклін бути присутнім при розмові. Той відповів:
— Ні, якщо тітка леді Веріндер сама цього не побажає.
Він додав мені пошепки, коли я виходив слідом за сищиком:
— Цей чоловік говоритиме про Речел, а я її надто люблю, щоб чути це і стримувати свій характер. Краще мені побути на самоті.
Я залишив його дуже засмученого: він сперся ліктями на підвіконня й закрив обличчя руками, тим часом як Пенелопа визирала з-за дверей, палко бажаючи втішити його. Я на місці містера Френкліна покликав би її. Коли з вами погано обходиться одна жінка, ви знайдете велику втіху, розповівши про це іншій жінці, бо, як правило, ця жінка стане на ваш бік. А, може, коли я відвернувся, він і справді її покликав? Тоді треба віддати належне моїй доньці — вона ні перед чим не спиниться, щоб утішити містера Френкліна Блека.