Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 31)

Я подбав, щоб йому подали все якнайкраще, і нітрохи не пожалкував би, коли б він подавився усім цим. Саме в цей час увійшов головний садівник (містер Бегбі) зі своїм щотижневим звітом. Детектив відразу ж почав своє про троянди і про перевагу трав'янистих стежок перед посила­ними гравієм. Я залишив їх удвох і вийшов з кімнати дуже засмучений. Це було перше в моєму житті хвилювання, яке я не міг подолати ні тютюновим димом, ні навіть чи­танням «Робінзона Крузо».

Занепокоївшись, і почуваючи себе нещасним, і не маючи кімнати, де я міг би залишитись на самоті, я повернув на терасу і обміркував усе в тиші й спокої. Про що я думав у цей час, не має значення. Я почував себе немічним стариком, виснаженим, непридатним до виконання своїх обов'язків, — і вперше в своєму житті почав подумувати про те, коли ж всевишній забере мене до себе. Незважаючи на все це, я був твердо переконаний у правоті міс Речел. Якщо сищик Кафф справжній Соломон і якщо він скаже мені, що в панночці переплуталася скромність і злочинність, я відповім цьому розумному Соломонові тільки одне: «Ви її не знаєте, а я її знаю».

Мої думки перервав лакей Самюель: він приніс мені записку від пані.

Коли я попрямував додому, щоб прочитати цю записку при світлі, Самюель зауважив, що буде зміна погоди. Я був такий заклопотаний, що не помітив цього раніше. Але тепер, коли він звернув на це мою увагу, я справді почув, що собаки скавчать і підіймається вітер. Глянувши вгору, я побачив, як по небу мчали хмари; вони ставали дедалі чорнішими й чорнішими і все швидше затягували блідий місяць. Наближалася буря, Самюель мав рацію — справді, наближалася буря.

Міледі повідомляла мені запискою, що фрізінголлський суддя написав їй про трьох індусів. На початку наступного тижня цих пройдисвітів треба буде випустити з тюрми, — отже, дати свободу їхнім діям. Якщо у нас є ще які-небудь претензії до них, то не можна гаяти часу. Моя пані забула нагадати про це під час зустрічі із сищиком Каффом і тепер наказувала мені виправити її упущення. Індуси зовсім вискочили в мене з голови (як, без сумніву, вискочили вони і з вашої). Я не бачив великої користі в тому, щоб знову повертатись до цього предмета. Але, само собою зрозуміло, я відразу ж виконав наказ міледі.

Сищика Каффа і садівника я застав за пляшкою шот­ландського віскі; вони по вуха заглибилися в суперечку про вирощування троянд. Сищик так зацікавився, що коли я ввійшов, він дав мені знак рукою, щоб я не перебивав їхньої дискусії. Наскільки я зрозумів, вони сперечалися про те, треба чи не треба прищеплювати білу мохову рожу до шипшини, щоб вона краще росла. Містер Бегбі каже: «тре­ба», а сержант Кафф — «ні». Вони звернулись до мене з таким запалом, мов ті хлоп'ята. Оскільки я зовсім не розумівся на вирощуванні рож, я зайняв середню лінію — точнісінько так, як судді її величності, коли вони занепо­коєні тим, що чашки терезів правосуддя висять на волосинці.

— Панове, — зауважив я, — ви обидва маєте рацію.

Висловлюючи свою безсторонню думку, я скористався тимчасовою перервою в дискусії й поклав на стіл перед сищиком Каффом записку міледі.

В цей час я майже ненавидів сищика. Але заради істини повинен визнати, що по меткості він був просто феномен.

Швидко прочитавши записку, він пригадав те місце в донесенні інспектора Сігрева, де йшла мова про індусів, і його відповідь уже була готова. В донесенні інспектора Сігрева сказано про одного знаменитого індійського ман­дрівника, який чудово знає індусів і їхню мову, чи не так? Ну що ж, добре. Запитував, чи не знаю я ім'я і адресу цього джентльмена. Ну, що ж, непогано. Чи не зможу я написати ці відомості на звороті записки міледі? Дуже вдячний. Де­тектив Кафф сам навідається до цього джентльмена, коли поїде вранці у Фрізінголл.

—  Ви сподіваєтеся, що з цього щось вийде? — спитав я. — Інспектор Сігрев вважає, що індуси абсолютно невинні.

—  До цього часу всі припущення інспектора Сігрева виявлялись помилковими, — відповів сищик. — Непогано, було б перевірити, чи не помилився інспектор і щодо індусів.

Потім він обернувся до містера Бегбі, і знову розпо­чалася дискусія саме з того місця, на якому перервалась.

—  Проблема, яку ми з вами, пане садівник, обговорюємо, по суті, зводиться до питання про грунти й сезони, про терпіння й старанність. А тепер дозвольте з'ясувати вам цю справу з іншої точки зору. Ви берете білу мохову рожу...

В цей час я вийшов з кімнати і не чув кінця їхньої суперечки. В коридорі я зустрів Пенелопу і спитав, чого вона чекає.

Моя донька чекала дзвінка своєї панночки, щоб лашту­ватись до завтрашньої подорожі. З дальшого розпиту з'я­сувалося, що причиною бажання міс Речел переїхати до тітки у Фрізінголл було те, що рідний дім став для неї нестерпним і що вона більше не може переносити мерзотну присутність полісмена під одним дахом з нею. Довідавшись півгодини тому, що її від'їзд відкладається до другої години дня, вона розлютувалась. Міледі, яка була при цьому, суворо зауважила їй, а потім (бажаючи, напевно, сказати доньці щось по секрету) вислала Пенелопу з кімнати. Донька моя надзвичайно засмутилася від змін, що сталися в нашому домі.

—  Все йде не так, як слід, тату, все йде не так, як раніше. У мене зараз таке почуття, наче нам усім загрожує якесь жахливе нещастя.

Я сам це почував, але при доньці намагався удати, що нічого особливого не трапилось. Поки ми розмовляли, пролунав дзвінок міс Речел. Пенелопа побігла нагору скла­дати речі. А я пішов у передпокій поглянути, що говорить барометр про зміну погоди.

Тільки-но я наблизився до дверей, що вели у зал з кімнати слуг, як вони рвучко розчинились і повз мене пробігла Розанна Спірман з виразом жахливого страждання на обличчі, міцно притискуючи руку до серця, неначе воно в неї боліло.

—  Що з вами, моя мила? — запитав я, спиняючи її. — Ви хворі?

—  Ради бога, не говоріть зі мною, — відповіла вона і, вирвавшись із моїх рук, побігла на чорний хід.

Я попросив куховарку, яка була недалеко, простежити за бідолашною дівчиною. Тут же поблизу опинились ще дві особи. З моєї кімнати безшумно вискочив сищик Кафф і спитав, що сталось. Я відповів, що нічого не сталось. З другої сторони відчинив двері містер Френклін і, покли­кавши мене в зал, спитав, чи не бачив я Розанни Спірман.

—  Вона щойно пробігла повз мене, сер, надзвичайно схвильована і якась дивна.

—  Боюсь, що я сам — мимовільна причина цього за­непокоєння, Беттередж.

—  Та що ви, сер!

—  Не можу ніяк збагнути, — вів далі містер Френклін, — але якщо дівчина причетна до пропажі алмаза, я далебі гадаю, що вона дві хвилини тому збиралася в усьому признатись, вибравши чомусь для цього мене.

Коли він промовляв останні слова, я подивився на двері, і мені здалося, ніби вони трохи прочинилися.

Невже там хтось підслуховував? Не встиг я підійти до дверей, як вони знову щільно причинились; виглянувши в коридор, я, здається, побачив поли чорного фрака сищика Каффа, що повертав за ріг. Звичайно, він знав не гірше мене, що вже не може сподіватись на мою допомогу при тому обороті справи, який прийняло його слідство. За даних обставин від нього можна було чекати, що він сам собі допомагатиме і притому саме таким таємним способом.

Не бувши цілком певним, що справді бачив сищика, і не бажаючи накоїти лиха там, де його вже й так було досить, я сказав містерові Френкліну, що це, напевно, ввійшов у дім собака. Потім я попросив розповісти, що ж трапилося між ним і Розанною.

—  Ви, мабуть, проходили через зал, сер, — спитав я, — випадково зустріли Розанну, і вона заговорила до вас?

Містер Френклін показав на більярд.

—  Я котив кулі, — сказав він, — і намагався викинути з голови цю нещасну справу з алмазом; випадково огля­нувся — а поруч зі мною, як той привид, стоїть Розанна Спірман! Вона так непомітно прокралася в кімнату, що я спочатку не знав, що робити. Побачивши її дуже заклопо­тане обличчя, я спитав, чи не хоче вона мені щось сказати. Дівчина відповіла: «Так, якщо дозволите». Знаючи, в чому її запідозрюють, я міг тільки в одному розумінні витлума­чити ці слова. Признаюсь, мені стало ніяково. Я зовсім не хотів викликати дівчину на відверту розмову. Але з огляду на труднощі, які постали перед нами, я просто не мав права відмовитись вислухати її, якщо вона справді хотіла щось сказати мені. Становище було незручне, і, здається, я вийшов з нього вельми невдало. Я сказав їй: «Я не зовсім розумію вас. Чим я можу стати вам у пригоді?» При цьому, Беттередж, я розмовляв з нею зовсім не суворо; бідолашна дівчина не винна в тому, що вона невродлива, — так я почував. Кий усе ще був у моїх руках, і я продовжував коти­ти кулі, щоб приховати свою ніяковість. Тим часом я ще більше погіршив справу. Здається, образив її, не маючи на це анінайменшого наміру. Дівчина раптом одвернулася, і я почув, як вона сказала: «Він дивиться на більярдні кулі, йому приємніше дивитись на що завгодно, тільки не на мене!». І перш ніж я встиг затримати її, вона вибігла з залу. В мене неспокійно на душі, Беттередж. Чи не візьметесь ви передати Розанні, що я не хотів бути нелагідним з нею? Можливо, в думці я був трохи жорстокий до неї, — я майже був певен, що пропажу алмаза можна приписати їй. Не через лихий намір до сердешної дівчини, але...