Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 32)

Він раптом замовк і, повернувшись до більярда, почав знову котити кулі.

Після всього того, що відбулося між детективом і мною, я прекрасно розумів, чого саме не доказав містер Френклін.

Тільки встановивши, що Місячний камінь украла наша друга служниця, можна було зняти з міс Речел ганебну підозру, що закралася проти неї в душі сищика Каффа. Мова йшла вже не про те, щоб довести її невинність. Якби Розанна нічим не скомпрометувала себе, тоді спо­дівання містера Френкліна, як він сам признався, було б справді жорстокістю щодо неї. Але в тім-то й річ, що це було не так. Вона вдала з себе хвору і нишком ходила в Фрізінголл. Дівчина цілу ніч не спала і щось робила або знищувала потай. Цього вечора вона ходила до Тремтливих пісків за надзвичайно підозрілих обставин, щоб не ска­зати більше. Всі ці причини змусили мене (хоч мені і жаль було Розанни) вважати думку містера Френкліна щодо цієї справи цілком природною і не безрозсудною. Я сказав йому про це.

— Так, так, — відповів він. — Але є ще надія, — звичайно, дуже слаба, — що поведінка Розанни може мати якесь пояснення, якого ми зараз не бачимо. Я терпіти не можу, Беттередж, коли зневажають почуття жінки. Передайте небораці, про що я просив вас. Якщо вона побажає гово­рити зі мною, — все одно, вскочу я через це в халепу чи ні, — пришліть її до мене в бібліотеку.

З цими лагідними словами він поклав кий і вийшов з залу.

Навівши довідки в кімнаті для слуг, я взнав, що Розанна пішла в свою кімнату; вона, подякувавши, відмовилась від будь-якої допомоги куховарки і просила тільки про одне: щоб дали їй спокій. Отже, про її зізнання (якщо вона справді збиралася зробити таке зізнання) годі було й говорити сьогодні. Я доповів про все це містерові Френкліну, який після цього залишив бібліотеку й пішов спати.

Я саме гасив світло й зачиняв вікна, коли до мене зайшов Самюель із звісткою про двох гостей, яких я зачинив у своїй кімнаті.

Дискусія про білу мохову троянду, очевидно, нарешті закінчилась. Садівник пішов додому, а сищика Каффа не можна ніде знайти на всьому нижньому поверху будинку.

Я заглянув у свою кімнату. Цілком вірно — там нікого не було; я знайшов тільки два порожні кухлі, і відчувався сильний запах гарячого грогу. Невже сищик сам пішов у спальню, яку для нього приготували? Я піднявся нагору подивитися.

Коли я дістався до другої площадки сходів, мені почувся зліва звук тихого і спокійного дихання. Ліва сторона пло­щадки вела в коридор, який сполучався з кімнатою міс Речел. Я заглянув туди й побачив таку картину: поперек коридора стоять три стільці, а на них, скрутившись кала­чиком, спить сищик Кафф! Його сивіюча голова була закри­та червоною носовою хусточкою, а за подушку правив чорний фрак.

Він спав чуйно, як собака, і тільки-но я наблизився до нього, він одразу ж прокинувся.

—  На добраніч, містере Беттередж, — промовив він. — І майте на увазі, коли вам заманеться вирощувати троянди, найкраще не прищеплювати білу мохову рожу до шипшини, що б там не говорив садівник!

—  Що ви тут робите? — спитав я. — Чому ви не в ліжку?

—  Я тому не в ліжку, — відповів сищик, — що належу до тих небагатьох людей на цьому суєтному світі, які не можуть заробляти гроші воднораз чесно й легко. Сьогодні ввечері трапився дивний збіг обставин у час між повернен­ням Розанни Спірман з Тремтливих пісків і рішенням міс Веріндер виїхати звідси. Що б не ховала Розанна, мені ясно, що ваша панночка не зможе поїхати, поки не взнає, що це сховане. Вони обидві, здається, сьогодні увечері вже нишком бачились. Якщо спробують знову зустрітись, коли в будинку все стихне, — я тут як тут. Лайте не мене за те, що я не виконав вашого розпорядження спати у спальні, містере Беттередж, лайте алмаз.

—  Хотів би я, щоб цей алмаз ніколи не потрапляв у наш будинок! — вихопилось у мене.

Сищик Кафф глянув похмуро на три стільці, до яких він сам себе присудив цієї ночі, і відповів серйозно:

—  І я теж.

Розділ XVII

 Вночі нічого не трапилось, і (я щасливий додати!) міс Речел, і Розанна не робили ніяких спроб зустрітися, — пильність сищика Каффа лишилась без винагороди.

Я сподівався, що сищик Кафф відразу ж, уранці, поїде у Фрізінголл. Однак він затримався, немов хотів спочатку ще щось зробити. Я дав змогу йому діяти самостійно і, вийшов­ши незабаром на подвір'я, зустрів містера Френкліна на його улюбленій алеї біля чагарника.

Не встигли ми перекинутися з ним кількома словами, як до нас несподівано приєднався сищик. Він підійшов до містера Френкліна, який прийняв його вельми гордовито.

—  Ви хочете мені щось сказати? — ось і все, що він одержав у відповідь на ввічливе побажання містерові Френкліну доброго ранку.

—  Так, я маю дещо сказати вам, сер, — відповів детек­тив, — з приводу слідства, яке я тут веду. Вчора вам стало відомо, який оборот приймає це слідство. Цілком природно, що, в вашому становищі, ви образились і засмутилися. Цілком природно також, що ви зганяєте на мені свою злість, викликану сімейним скандалом.

—  Що вам треба? — перебив його містер Френклін до­сить різко.

—  Я хочу нагадати вам, сер, що я, в усякому разі, досі, не помилявся. Маючи це на увазі, пригадайте також, що я — поліцейський чиновник і дію тут за дорученням хазяйки дому. Як ви гадаєте, за даних умов, повинні ви чи ні як добрий громадянин допомогти мені особливими відомостями, які, напевно, є у вашому розпорядженні?

—  Я не маю ніяких особливих відомостей, — відповів містер Френклін.

Сищик Кафф залишив без уваги цю відповідь, наче її й не було, і вів далі:

—  Ви можете допомогти мені, сер, щоб я не витрачав свій час на розпитування в місті. Для цього ви повинні зрозуміти мене й розповісти все одверто.

—  Я вас не розумію, — відповів містер Френклін, — і мені нема про що розповідати.

—  Одна з ваших служниць (не хочу називати її ім'я) минулого вечора розмовляла з вами віч-на-віч...

Містер Френклін знову обірвав його різко й відповів:

—  Мені нема про що розповідати.

Я стояв мовчки біля них і подумав про те, як причинилися двері напередодні і як зникли поли фрака за рогом коридора. Не могло бути сумніву, сищикові Каффу таки вдалося під­слухати нашу розмову, і тепер він запідозрює, що Розанна Спірман розважила свою душу, признавшись у чомусь містерові Френкліну.

Ледве в мене сяйнула ця думка, як у кінці стежки біля чагарника з'явився не хто інший, як Розанна Спірман власною персоною! За нею йшла Пенелопа й намагалась, напевно, примусити її повернутись додому. Побачивши, що містер Френклін не сам, Розанна спинилась, очевидно, дуже здивована, і не знала, що їй робити. Пенелопа чекала позад неї. Містер Френклін помітив дівчат одночасно зі мною. А сищик зі своєю диявольською хитрістю удав, ніби зовсім не помітив їх. Все це сталося в одну мить. Перш ніж містер Френклін і я встигли сказати хоч слово, сищик Кафф, наче й не було нічого, ніби продовжуючи розмову, промовив голосно, так щоб Розанна могла його почути:

—  Вам нема чого боятись завдати будь-кому шкоди, сер! Навпаки, я прошу вас удостоїти мене своїм довір'ям, якщо ви виявляєте співчуття до Розанни Спірман.

Містер Френклін одразу ж удав, ніби він теж не помітив дівчат, і відповів так само голосно:

—  Я не виявляю ніякого співчуття до Розанни Спірман.

Я подивився на другий кінець стежки й побачив зда­леку, що Розанна раптом обернулась, почувши ці слова містера Френкліна. Вона вже тепер не пручалась, як хвилину тому, а дозволила моїй доньці взяти її за руку й відвести в дім.

Тільки-но дівчата пішли, як пролунав дзвоник до першого сніданку, і сищик Кафф був змушений тепер відмовитись від дальших спроб щось довідатись. Він мені спокійно сказав:

—  Я поїду у Фрізінголл, містере Беттередж, і повер­нуся до другої години дня.

Не промовивши більше ані слова, він пішов своєю доро­гою, і ми щасливо збулися його на кілька годин.

—  Ви повинні пояснити все Розанні, — сказав мені містер Френклін, коли ми залишились удвох. — Мені наче судилось говорити або робити незручності при цій нещасній дівчині. Ви самі бачите, що сищик Кафф обом нам підстроїв пастку. Якби він добився того, щоб збентежити мене або роздрату­вати її, він міг би змусити мене або її сказати що-небудь таке, що відповідало б його меті. В дану хвилину я не знайшов іншого виходу, крім того, який вибрав. Цим я перешкодив дівчині заговорити і дав зрозуміти сищикові, що бачу його наскрізь. Очевидно, він підслуховував, Бетте­редж, коли ми з вами розмовляли минулого вечора.

«Мало того, що підслуховував, — гірше! — подумав я. — Детектив пригадав мої слова про те, що дівчина зако­халася в містера Френкліна, і він саме це мав на увазі, коли заговорив про співчуття містера Френкліна до Розан­ни, — так, щоб Розанна могла почути».

—  Щодо підслуховування, сер, — зауважив я (залишив­ши при собі другий висновок), — ми незабаром усі будемо товаришами по нещастю, коли все це триватиме ще деякий час. Рознюхувати, підглядати й підслуховувати — природне заняття людей, які перебувають у нашому нинішньому становищі. Мине ще день, другий, і ми всі втратимо дар слова через те, що будемо підслуховувати один одного, щоб узнати таємниці кожного, і всі знатимемо це. Пробачте мою відвертість, сер, але страшенна таємниця, що навис­ла над нами в цьому будинку, наче сп'яняє мене і зво­дить з розуму. Я не забуду того, що ви мені сказали. При першій же нагоді все поясню Розанні Спірман.