Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 33)

—  Ви ще нічого не говорили їй минулого вечора? — спи­тав містер Френклін.

—  Нічого, сер.

—  То й не говоріть нічого. Мені краще не викликати зізнання дівчини, коли сищик тільки й чекає, щоб засту­кати нас удвох. Моя поведінка не дуже-то послідовна, Беттередж, чи не так? Якщо тільки алмаза не буде в Розанни, я не уявляю собі виходу з цієї справи, про яку не можна думати без жаху. А тим часом я не можу й не хочу допомагати сищикові Каффу викривати цю дівчину.

Безперечно, досить нелогічно. Але я і сам почував те ж саме. Я цілком його розумів. І якщо хоч раз у житті ви згадаєте, що ви смертні, можливо, і ви теж все зрозумієте.

Стан справ, поки сержант Кафф їздив у Фрізінголл, був такий.

Міс Речел, замкнувшись у своїй кімнаті, уперто чекала, коли їй подадуть екіпаж, щоб їхати до тітки. Міледі й містер Френклін поснідали удвох. Після сніданку містер Френклін прийняв одне із своїх раптових рішень — поквап­но вийшов з дому заспокоїти свої нерви тривалою прогу­лянкою. Тільки я один бачив, як той пішов; він сказав мені, що повернеться до приїзду сищика. Зміна в погоді, передбачена вчора, настала. Після зливи на світанку подув сильний вітер. До обіду зірвався ще більший вітер, на­висли ще темніші хмари, але дощу не було. Для молодої й сильної людини, здатної витримати міцні пориви морського вітру, прогулянка при такій погоді була досить непогана.

Після сніданку я пішов до міледі й допоміг їй розібра­тися в наших домашніх рахунках. Вона тільки раз натякнула на Місячний камінь і то лише для того, щоб заборонити згадувати про нього.

—  Зачекайте, поки повернеться цей чоловік, — сказала вона, маючи на увазі сищика. — Тоді ми повинні будемо говорити про це, а зараз нас ніхто не змушує до цього.

Я повернувся до себе в кімнату і зустрів там Пенелопу. Вона чекала на мене.

—  Тату, прошу вас, підіть і поговоріть з Розанною, — сказала вона, — я дуже неспокійна за неї.

Мені неважко було здогадатися, у чім річ. Але в мене було вже таке правило, щоб чоловіки як вищі істоти вплива­ли на жінок, де тільки можливо. Якщо жінка (чи то моя донька, чи хто інший) пробує вмовити мене щось зробити, я завжди вимагаю пояснень: а для чого? Чим частіше ви примушуватимете жінок як слід обмірковувати аргументи, тим зговірливішими будуть жінки у всіх випадках життя. Хіба винні ці бідолахи, що вони спочатку діють, а вже потім розмірковують? Винні ті, що потурають їм, як дурні.

Причину, яку пояснила в даному разі Пенелопа, передаю її власними словами:

—  Я боюся, тату, що містер Френклін, сам не бажаючи того, жорстоко образив Розанну.

—  А що привело її тоді на стежку в чагарнику? — спи­тав я.

—  Її власне безглуздя, — відповіла Пенелопа, — інакше я не можу назвати це. Вона хотіла будь-що говорити з містером Френкліном сьогодні вранці. Я докладала всіх зусиль, щоб спинити її, ви самі це бачили. Якби тільки я могла відвести її раніше, ніж вона почула ці жахливі слова...

—  Годі, годі, — сказав я. — Не перебільшуй. Нічого особ­ливого не сталося, щоб приводити Розанну в розпач.

—  Нічого особливого не сталося, тату, але містер Френ­клін сказав, що він анітрошечки не співчуває їй і — о леле! — таким суворим тоном!

—  Він сказав це, щоб затулити рота сищикові, — від­повів я.

—  Я так і говорила їй. Але, тату, річ у тім (хоч у цьому й не можна звинувачувати містера Френкліна), що він уже кілька тижнів підряд зневажав і розчаровував її, і, на довершення всього, ще й це! Звичайно, вона не може спо­діватися на його прихильність до неї. Це просто безглуздя, щоб Розанна забула, хто вона і як їй належить поводитися в нашому домі. Але дівчина, здавалося, втратила почуття дівочої гордості, власної гідності, — все на світі. Вона просто злякала мене, тату, коли містер Френклін промовив ці слова. Розанна наче скам'яніла, почувши їх. Потім раптом стала надзвичайно спокійною і з того часу продовжує працювати немов уві сні.

Я почав потроху тривожитись. У голосі Пенелопи було щось таке, що змусило мій чудовий здоровий розум за­мовкнути. Тепер мої думки набрали того самого напряму, що і в Пенелопи, і я відразу пригадав, що саме сталося між містером Френкліном і Розанною вчора у більярдній. Вона здавалась тоді глибоко враженою, а тепер знову, як на те, бідолашну вразили у найчутливіше місце. Сумно, сумно! — тим більше сумно, що нема чого сказати на виправдання дівчини і її вчинків.

Я пообіцяв містерові Френкліну поговорити з Розанною й вирішив, що настала слушна нагода додержати цього слова.

Ми зустріли Розанну в коридорі, вона підмітала підлогу біля спалень, бліда і спокійна, охайна, як завжди, у своєму скромному ситцевому платті. Її погляд був якийсь тьмяний і тупий — не те, щоб вона була заплакана, але наче вдивля­лася в щось надто пильно. Можливо, то був туман, викли­каний її власними думками. Навколо неї не було, звичайно, нічого, що вона б не бачила вже сотні й сотні разів.

—  Не журіться, Розанно! — сказав я. — Не мучте себе своїми власними фантазіями. Я прийшов передати вам дещо від містера Френкліна.

Я виклав перед нею всю справу так, як вона була, в найбільш дружелюбних і заспокійливих словах, які тільки я міг придумати. Мої правила щодо жіноцтва, як ви вже могли помітити, дуже суворі. Але якось виходить, що, коли мені трапляється бути віч-на-віч з жінками, правила ці, признаюсь, на практиці не застосовуються.

—  Містер Френклін дуже добрий і уважний. Будь ласка, подякуйте йому.

Оце і все, що вона мені відповіла.

Моя донька вже звернула увагу на те, що Розанна виконувала свою роботу наче уві сні; додам, що вона слухала і говорила теж наче уві сні; і в мене виник сумнів, чи зрозуміла дівчина те, що я їй сказав.

—  А ви впевнені, Розанно, що розумієте мої слова? — спитав я.

—  Цілком упевнена.

Вона повторила їх, немов заводна лялька, і весь час продовжувала замітати підлогу. Я забрав у неї щітку так лагідно й ласкаво, як тільки міг.

—  Ну, ну, моя люба, — сказав я, — ви наче сама не своя. У вас щось є на душі. Я ваш друг і залишуся другом, навіть якщо ви в чомусь і винні. Признайтесь мені щиро у всьому, Розанно, признайтесь!

Бувало, коли я розмовляв з нею так, у неї на очах виступали сльози. А тепер я не побачив у них ніякої зміни.

—  Еге ж, — промовила вона, — я розповім усе відверто.

—  Міледі? — спитав я.

—  Ні.

—  Містерові Френкліну?

—  Так, містерові Френкліну.

Я сам не знав, що їй відповісти на це. Вона була в такому стані, що ніяк не змогла б зрозуміти застереження не гово­рити з містером Френкліном віч-на-віч, яке він просив передати їй. Я вирішив діяти обережно і сказав їй, що містер Френклін пішов погуляти.

—  Нехай собі йде, — відповіла вона. — Сьогодні я не турбуватиму містера Френкліна.

—  А чому б вам не поговорити з міледі? — сказав я. — Ви розважили б собі душу в розмові з такою співчутливою християнською пані, яка завжди ставилась до вас добро­зичливо.

Вона подивилась на мене з серйозною і пильною увагою, ніби хотіла зберегти в своїй пам'яті мої слова. Потім взяла з моїх рук щітку й пішла з нею поволі коридо­ром.

—  Ні, — сказала вона сама до себе, продовжуючи мес­ти, — я знаю кращий спосіб розважити свою душу.

—  Який?

—  Будь ласка, дозвольте мені продовжувати свою роботу!

Пенелопа пішла слідом за нею, бажаючи їй допомогти.

Але Розанна відповіла:

—  Ні. Я хочу сама виконати свій обов'язок. Дякую вам, Пенелопо.

Вона подивилася в мій бік.

—  Дякую вам, містере Беттередж.

Нічим не можна було зворушити її, ні про що було го­ворити з нею. Я дав знак Пенелопі йти зі мною. Коли ми залишали її, вона, як і раніше, замітала коридор, наче уві сні.

—  В цій справі може розібратись тільки наш лікар, — ска­зав я. — Ми тут безсилі.

Моя донька нагадала мені про те, що містер Кенді хворий: він (як ви, можливо, пам'ятаєте) простудився ще того вечора, як у нас був званий обід. Його помічник, якийсь містер Езра Дженнінгс, був, звичайно, до наших послуг. Але в нашій місцевості його мало хто знав. Його найняв містер Кенді за вельми дивних обставин: чи праві ми, чи ні, але ніхто з нас не любив його й не довіряв йому. У Фрізінголлі були й інші лікарі, але ми їх не знали, і Пенелопа побоювалася, щоб при нинішньому стані Розанни вони не завдали їй ще більшої шкоди.

Я хотів було поговорити з міледі. Але, пригадавши, що в неї й свого клопоту аж надто багато, не наважився дода­вати до всіх неприємностей новий клопіт. А все ж таки треба було щось робити. Становище дівчини, на мою думку, було явно тривожним, і про це необхідно було повідомити пані. Досить неохоче пішов я до неї у вітальню. Але там нікого не застав. Міледі замкнулася з міс Речел, і мені не залишалось нічого іншого, як чекати, поки вона вийде звідти.

Я чекав марно, поки годинник на парадних сходах пробив без чверті другу. Через п'ять хвилин мене гукнули знадвору. Я відразу ж упізнав цей голос. Сищик Кафф повернувся з Фрізінголла.

Розділ XVIII

 Підійшовши до парадних дверей, я зустрів сержанта на сходах. Не до вподоби мені було висловлювати йому після того, що сталося між нами, хоч якийсь інтерес до його справ; і все ж інтерес цей був такий сильний, що я не зміг утриматись. Почуття власної гідності сховалося вглиб, а назовні вихопилися слова:

— Що нового у Фрізінголлі?

— Я бачив індусів, — відповів сержант Кафф, — і взнав, що саме Розанна купила нишком у місті минулого четверга. Наступного тижня в середу індусів випустять на свободу. Я анітрохи не сумніваюсь, так само як не сумнівається й містер Мартует, що вони приходили сюди для того, щоб украсти Місячний камінь. Однак розрахунки їхні були розстроєні тим, що трапилося тут у середу вночі, і вони так само мало причетні до пропажі алмаза, як і ви. Але я можу сказати вам одне, містере Беттередж: якщо ми не знайдемо Місячного каменя, то знайдуть його вони. Ви ще почуєте про цих трьох фокусників.