Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 30)

—  Отже, — сказав сищик, — варто було їй тільки прив'я­зати до замазаного одягу камінь і кинути в пісок. Немає аніякісінької потреби в тому, щоб ховати його, — а тим часом вона, безсумнівно, сховала. Постає питання, — вів далі сищик, знову рушивши, — чи є замазана спідниця, сорочка або якийсь інший предмет чимсь таким, що необхід­но зберегти за всяку ціну? Містере Беттередж, якщо не буде ніякої перешкоди, я повинен завтра виїхати у Фрізінголл і взнати, що саме купила вона в місті, коли діста­вала таємно матеріал, щоб пошити новий одяг замість замазаного. За даних умов їхати з дому — ризик, але ще більший ризик продовжувати діяти наосліп. Пробачте, що я трохи не в настрої, я втратив повагу до самого себе, дозволивши Розанні Спірман спантеличити мене.

Коли ми повернулись додому, слуги вже вечеряли. Пер­ший, кого ми зустріли на подвір'ї, був полісмен, якого інспектор Сігрев залишив у розпорядженні сержанта Каф­фа. Сержант спитав його, чи повернулась Розанна Спірман. Як виявилось — повернулась. Коли? Майже годину тому Що вона зробила? Вона піднялась до себе в кімнату, зняла капелюшок і плащ, а тепер спокійно вечеряє з іншими слугами.

Не промовивши ні слова, сищик Кафф попрямував до чорного ходу, все більше й більше втрачаючи до себе повагу. Проминувши в темряві вхід, він все йшов і йшов (хоч я і кликав його), поки не спинився біля хвіртки, що вела в сад. Коли я підійшов до нього, щоб провести на чорний хід, я побачив, що він уважно дивиться на вікно другого поверху, що виходило на подвір'я.

Глянувши й собі, я зрозумів, що предметом його спо­глядання було вікно кімнати міс Речел і що світло в цьому вікні снувало туди й сюди, наче в кімнаті коїлося щось незвичне.

— Це, здається, спальня міс Веріндер? — спитав сищик Кафф.

Я ствердно відповів і попросив його до себе повечеряти. Сищик не рушив з місця, промурмотівши, що він любить вечорами дихати свіжим повітрям у саду. Я лишив його втішатися природою. Але не встиг звернути до дверей, як біля хвіртки почувся мотив «Останньої літньої рожі». Сищик Кафф зробив нове відкриття! І в основі його на цей раз було вікно моєї панночки.

Цей здогад змусив мене знову повернутись до сищика з ввічливим зауваженням, що я ніяк не наважусь залишити його самого.

—  Вам тут щось незрозуміло? — додав я, вказуючи на вікно міс Речел.

Судячи з голосу, сищик Кафф несподівано знову повернув належну повагу до своєї власної особи.

—  Ви в Йоркшірі, здається, дуже охочі битися об за­клад? — спитав він.

—  Ну, то що? Припустімо, що так.

—  Якби я був йоркшірцем, — вів далі сищик, взявши мене під руку, — я заклався б з вами на цілий соверен, містере Беттередж, що ваша панночка несподівано вирішила їхати з дому. Якщо я виграю це парі, я готовий закладатися з вами на другий соверен, що ідея про від'їзд спала їй на думку не раніше як годину тому.

Перший здогад сищика злякав мене. Другий якось пе­реплутався у мене в голові з донесенням полісмена, що Розанна Спірман повернулася з Тремтливих пісків годину тому. Обидва ці здогади справили на мене дивне враження. Коли ми пішли вечеряти, я висмикнув свою руку з руки сержанта Каффа і, забувши про чемність, пройшов поперед нього в двері, щоб самому навести довідки.

У передпокої я зустрів лакея Самюеля. Не встиг я про­мовити й слова, як він сказав:

—  Міледі чекає вас і сержанта Каффа.

—  А давно вона чекає? — пролунав позад мене голос сищика.

—  Вже з годину, сер.

Знову! Розанна повернулась годину тому, міс Речел прийняла якесь незвичайне рішення, міледі чекала сищика, і все протягом останньої години! Було вельми неприємно бачити, як дуже різні люди й речі зв'язувались таким чином між собою. Я пройшов нагору, не дивлячись на сищика Каффа і не розмовляючи з ним. Рука моя раптом затремтіла, коли я підняв її, щоб постукати в двері моєї пані.

—  Мене не здивує, — шепнув мені через плече сищик, — якщо у вас у домі вибухне якийсь скандал. Не лякайтесь. У свій час мені доводилось виходити з гірших сімейних труднощів так, що ніхто про них не знав.

Не встиг він промовити ці слова, як я почув голос моєї пані: вона кликала нас.

Розділ XVI

 Кімнату міледі освітлювала одна лиш настільна лампа. Абажур був опущений, і обличчя міледі залишалось у тіні. Замість того щоб глянути на нас із своєю звичайною прямо­тою, вона сиділа біля столу і вперто не відривала очей від розгорнутої книги.

—  Містере полісмен, — сказала вона, — чи важливо для вашого слідства знати зарані про від'їзд будь-кого з нашого дому?

—  Надзвичайно важливо, міледі.

—  Так я повинна вам сказати, що міс Веріндер має намір переїхати у Фрізінголл до своєї тітки, місіс Еблуайт Вона залишає нас завтра, рано-вранці.

Сищик Кафф поглянув на мене. Я зробив крок уперед, щоб заговорити з моєю пані, але, признаюсь вам, у мене не вистачило духу на це, і я знову мовчки відступив.

—  Дозвольте спитати, ваша милість, коли міс Веріндер сповістила вас про своє рішення їхати до тітки? — поці­кавився сищик.

—  Приблизно годину тому, — відповіла моя пані.

Сищик знову поглянув на мене. Кажуть, у старих серце не може битися швидко. А моє серце ледве не вискочило як у людини в двадцять п'ять років!

—  Я не маю ніякого права, — промовив сищик, — контролювати вчинки міс Веріндер. Я тільки дуже прошу вас відкласти її від'їзд, якщо це можливо, на пізніший час. Мені самому треба з'їздити у Фрізінголл завтра вранці, я повернуся о другій годині дня, якщо не раніше. Якби міс Веріндер могла тут затриматись до цього часу, я хотів би сказати їй кілька слів — несподівано, перед самим її від' їздом.

Міледі відразу ж наказала мені передати кучерові її розпорядження, щоб екіпаж для міс Речел подали не раніше як о другій годині дня. Потім вона звернулась до сищика.

—  Ви ще щось маєте мені сказати?

—  Тільки одне, ваша милість. Якщо міс Веріндер здивується цій зміні в розпорядженні, будь ласка, не гово­ріть, що я — причина відстрочки її подорожі.

Пані моя раптом підвела голову від книги, ніби хотіла щось сказати, але з великим зусиллям стрималась і, знову втупивши очі в сторінку, рухом руки відпустила нас.

—  Надзвичайна жінка, — сказав сищик Кафф, коли ми знову вийшли в передпокій. — Якби не її самовладання, та­ємниця, що бентежить вас, містере Беттередж, розкрилася б сьогодні.

При цих словах істина нарешті промайнула в моїй старечій дурній голові. На якусь мить я, здавалось, зовсім втратив розум. Я схопив сищика за комір і припер до стіни.

—  Хай вам чорт! — закричав я. — У міс Речел щось не гаразд, а ви весь час крилися з цим від мене!

Припертий до стіни, сержант Кафф не поворухнув ні рукою, ні жодним мускулом на своєму меланхолійному обличчі і тільки подивився на мене.

—  Ага! — промовив він. — Нарешті, ви здогадались.

Я випустив комір його сюртука й похнюпив голову. Пригадайте, на виправдання мого вибуху, що я служив цьому сімейству п'ятдесят років. Коли міс Речел була ще дитиною, вона часто-густо видиралась до мене на коліна і смикала за мої бакенбарди. Міс Речел, незважаючи на всі її вади, була для мене найдорожчою, найкращою і наймилішою панночкою, якій старий слуга завжди з любов'ю догоджав. Я попросив у сержанта Каффа пробачення, але боюсь, що зробив це зі слізьми на очах і не зовсім як слід.

—  Не журіться, містере Беттередж, — сказав детектив з більшою прихильністю, ніж я мав право сподіватись від нього. — Якби ми, при нашій професії, були вразливі, ми нічого не були б варті. Якщо вам буде від цього легше, схопіть мене знову за комір. Ви не маєте найменшого уяв­лення про те, як це робиться, але я пробачу вам вашу невправність, беручи до уваги ваші почуття.

Він скривив кутики губів, напевно, вважаючи, що пустив дуже влучний дотеп. Я провів його у свій маленький кабінет і причинив двері.

—  Скажіть мені правду, сержанте, — почав я, — що саме ви запідозрюєте? Було б жорстоко приховувати це від мене тепер.

—  Я не запідозрюю, — відповів сищик Кафф, — я знаю.

Мій запальний характер почав знову закипати в мені.

—  Невже ви хочете запевнити мене, — вигукнув я, — що міс Речел украла свій власний алмаз?

—  Так, — сказав сищик, — я саме це й хотів вам сказати, слово в слово. Міс Веріндер переховувала в себе, потай від усіх, Місячний камінь з самого початку й довірилась у цьому тільки Розанні Спірман, сподіваючись, що ми підозріватиме­мо у крадіжці Розанну Спірман. Ось вам і вся справа, як на долоні. Схопіть мене знову за комір, містере Беттередж.

Якщо ви таким чином розважите душу, схопіть мене знову за комір.

О світе милий! Хіба мені від цього легше стане?

—  А які у вас є докази? — ось і все, що я міг йому сказати.

—  Мої докази ви почуєте завтра, — відповів сищик. — Якщо міс Веріндер відмовиться відкласти поїздку до своєї тітки, — а ви побачите, що вона відмовиться, — я буду зму­шений розповісти завтра все нашій пані. А оскільки я не знаю, що може з цього вийти, прошу вас бути в курсі всіх справ. А поки що облишмо про це. Ні, Беттередж, більше ви ні слова не почуєте від мене про Місячний камінь. Ваш стіл накритий для вечері. Це одна з багатьох людських слабостей, до яких я завжди прихильно ставлюсь. А поки ви подзвоните слугам, я прочитаю молитву «Даждь нам днесь...»

—  Приємного апетиту, сержанте, — сказав я. — А мій апетит пропав. Я почекаю й догляну за тим, щоб вам подали все як слід, а потім, ви вже пробачайте мені, я піду й постараюсь заспокоїтись.