Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 29)

—  Так, значить, вона збирається виїжджати звідси? — спитав сищик. — Що ж вона робитиме, коли поїде? Яка печаль! Адже в бідолахи нема нікого, крім вас і мене.

—  Як нема, є! — заперечила місіс Йолланд. — Як я вже вам казала, вона прийшла сьогодні до нас і, посидівши та поговоривши трохи зі мною й моєю донькою Люсі, попро­сила дозволу побути на самоті в її кімнаті. Це єдина кім­ната в нашому домі, де є чорнило й ручка. «Мені треба написати листа до одного друга, — сказала вона, — а я не можу цього зробити в нас у домі, де за мною підглядають занадто цікаві товаришки». Кому вона писала цього листа, я не знаю; тільки, напевно, він був дуже довгий, судячи з того, скільки часу вона провела над ним нагорі. Коли вона спустилася вниз, я запропонувала їй поштову марку. Але в неї в руках не було ніякого листа, і марки вона не взяла. Бідолашна, як нам відомо, трохи потайна щодо себе і своїх вчинків. Але в неї десь є друг, запевняю вас, і ось до цього друга вона й поїде, от побачите.

—  Скоро? — спитав сищик.

—  Як тільки зможе, — відповіла місіс Йолланд.

Тут я знову відійшов від дверей. Як глава слуг міледі, я не міг допустити, щоб у моїй присутності продовжувалась така безцеремонна розмова про те, піде наша служниця чи не піде.

—  Ви, мабуть, помиляєтесь щодо Розанни Спірман, — сказав я. — Якби вона хотіла залишити своє місце, вона перш за все повідомила б про це мене.

—  Помиляюсь? — вигукнула місіс Йолланд. — Та вона всього лише годину тому купила в мене кілька речей для дороги, містере Беттередж, ось у цій самій кімнаті. От добре, що згадала, — продовжувала клята жінка й почала раптом мацати по своїх кишенях, — я маю дещо сказати про Розанну і її гроші. Хто-небудь з вас, напевно, навідається до неї, коли ви повернетесь додому?

—  Я з превеликим задоволенням передам ваше дору­чення сердешній дівчині, — відповів сищик Кафф, перш ніж я встиг вкинути слівце.

Місіс Йолланд вийняла з кишені кілька шилінгів і шестипенсових монет і, тримаючи їх на долоні, перелічила з особливою і дратівливою старанністю. Жінка простягнула ці гроші сищикові Каффу, хоч по її обличчю видно було, що вона дуже неохоче розстається з ними.

—  Чи не можу я вас попросити передати ці гроші Розанні з моїм вітанням? — сказала місіс Йолланд. — Вона майже силоміць заплатила мені за кілька дрібничок, які їй знадобилися сьогодні ввечері, а ми грошам завжди раді, нічого гріха таїти. І все-таки мені якось незручно, що я взяла в бідолашної її скромні заощадження. І, правду кажучи, не думаю, що моєму чоловікові буде приємно почути, коли він повернеться з роботи завтра вранці, що я взяла гроші в Розанни Спірман. Будь ласка, передайте їй, що я з радістю дарую їй речі, які вона купила в мене. Не залишайте грошей на столі, — сказала місіс Йолланд, раптом виклавши їх перед сищиком, наче вони пекли їй пальці. — Заберіть їх, добродію! А то тепер часи скрутні, а плоть наша немічна, і мені, чого доброго, заманеться знову покласти їх у кишеню.

—  Ходімо! — сказав я Каффу. — Я не можу більше че­кати; мені вже треба повернутись додому.

—  Ідіть, а я вас наздожену, — відповів сищик Кафф.

Удруге я підійшов до дверей і вдруге, як не старався, не міг переступити через поріг.

—  Повертати гроші — справа делікатна, добродійко, — почув я голос сищика. — Ви й так, мабуть, з неї дешево взяли.

—  Зовсім дешево! — сказала місіс Йолланд. — Ходімте, і самі побачите.

Вона взяла свічку й повела сищика в куток кухні. Я не втримався і теж пішов за ними. У кутку була навалена ціла купа різного мотлоху, здебільшого металевих речей; їх рибалка назбирав з затонулих кораблів і не встиг ще розпродати. Місіс Йолланд засунула руку в цей мотлох і вийняла звідти стару лаковану олов'яну шкатулку з криш­кою і кільцем для того, щоб її підвішувати, — такі шкатул­ки бувають на кораблях для географічних і морських карт та інших документів, щоб охоронити їх від вологості.

—  Ось! — сказала вона. — Коли Розанна прийшла сього­дні до нас, вона купила в мене точнісінько таку шкатулку. — «Це якраз годиться, — сказала вона, — для моїх манжеток і комірців, щоб вони не жужмились у чемодані». Один шилінг і дев'ять пенсів, містере Кафф. Слово честі, ні півпенні більше!

—  Дуже дешево! — промовив сищик, важко зітхнувши.

Він зважив шкатулку в руці. Коли Кафф дивився на шкатулку, мені почувся мотив «Останньої літньої рожі». Не було ніякого сумніву: він зробив якесь відкриття на шкоду Розанні Спірман — і саме в такому місці, де, як мені здавалось, її репутація була в найбільшій безпеці, — і все через мене. Можете уявити собі, як я себе почував і як щиро розкаявся, що допоміг знайомству місіс Йолланд із сищиком Каффом.

—  Годі, — сказав я. — Нам далебі вже час іти.

Не звертаючи на мене аніякісінької уваги, місіс Йолланд знову засунула руку в мотлох і на цей раз витягла звідти ланцюжок.

—  Зважте на руці, сер, — сказала вона сищикові. — У нас було три таких ланцюжки, і Розанна взяла два. «Для чого вам, серденько, такі ланцюжки?» — питаю я. «А я зчеплю їх докупи і обв'яжу ними чемодан», — відповідає вона. «Мотузок дешевше обійдеться», — кажу я. «Зате ланцюжок міцніший», — відказує дівчина. «Та хіба чемодани обв'язують ланцюжком?» — запитую. «О місіс Йолланд, не запе­речуйте, — каже вона, — продайте мені ланцюжки!» Чудна дівчина, містере Кафф, золота людина, любить мою Люсі, як рідна сестра, але завжди вона з маленькими дивацтвами. Ну, я догодила їй. І взяла з неї всього три шилінги і шість пенсів, містере Кафф!

—  За кожний? — спитав сищик.

—  За обидва, — відповіла місіс Йолланд. — Три шилінги і шість пенсів за обидва.

—  Віддали за безцінь, добродійко, — похитав головою сищик. — Тут ви зовсім продешевили!

—  А ось і гроші, — сказала місіс Йолланд, повертаючись до купки срібла, що лежала на столі і притягувала її, наче магніт. — Розанна купила лише олов'яну шкатулку й лан­цюжки. Один шилінг дев'ять пенсів і три шилінги шість пенсів, а всього п'ять шилінгів і три пенси. Вітайте її і скажіть, що мені совість не дозволяє брати в бідної дівчини зібрані нею гроші, в той час як вони можуть знадобитись їй самій.

—  А мені, добродійко, совість не дозволяє повертати гроші, — сказав сищик Кафф. — Ви й так майже подарували їй ці речі, справді, подарували.

—  І це ви правду кажете, сер? — спитала місіс Йолланд, засяявши.

—  Можете не сумніватись у цьому, — відповів сищик. — Спитайте он містера Беттереджа.

Ще цього бракувало — запитувати мене. Вони добились від мене тільки одного:

—  На добраніч!

—  Хай їм дідько, цим грошам! — раптом сказала місіс Йолланд.

З цими словами вона, немов втративши самовладання, згребла купу срібла і поквапливо сховала її назад у кишеню.

—  Не можу дивитись, коли гроші валяються і ніхто їх не бере! — і ця безрозсудна жінка звалилась на стілець; вона дивилась на сищика Каффа з таким виразом, наче говорила: «Гроші знов у мене в кишені, спробуйте-но їх звідти дістати!»

Цього разу я не тільки підійшов до дверей, але й переступив через поріг і рішуче попрямував додому. Судіть, як хочете, але в мене було таке враження, що хтось із них або обоє разом смертельно образили мене. Не встиг я ступити кілька кроків, як почув, що сищик наздоганяє мене.

—  Спасибі вам за знайомство, містере Беттередж, — сказав він. — Я вдячний дружині рибалки за цілком нове почуття. Місіс Йолланд спантеличила мене.

У мене крутилась на язиці ущиплива відповідь, — річ у тім, що я був розгніваний на нього, бо сердився на самого себе. Але коли він признався, що спантеличений, у ме­не промайнула втішна думка: а чи справді я завдав ве­ликої шкоди? Я розсудливо мовчав, чекаючи, що він ще скаже.

—  Так, — промовив сищик, немов читаючи в темряві мої думки. — Замість того щоб навести мене на слід, вам, містере Беттередж, — при вашому співчутті до Розанни, можливо, втішно буде це знати, — ви привели мене до того, що збили з пантелику. Вчинки цієї дівчини сьогодні, зви­чайно, досить ясні. Вона прикріпила обидва ланцюжки до кільця олов'яної шкатулки; опустила цю шкатулку в воду або в хисткий пісок; другий кінець ланцюжка вона при­кріпила до якого-небудь місця під скелею, відомого тільки їй. Вона залишить шкатулку там доти, поки закінчаться розшуки алмаза, а потім, на дозвіллі, зможе, коли їй заманеться, знову вийняти її зі схованки. Досі все цілком ясно. Але, — додав сищик з відтінком нетерпіння в голосі, яке я помітив уперше, — залишається таємницею, що в дідька вона заховала в цій олов'яній шкатулці?

Я подумав про себе: «Місячний камінь!» Але сержантові Каффу лише сказав:

—  Невже ви не здогадуєтесь?

—  Це не алмаз, — вів далі сищик. — Досвід усього мо­го життя нічого не вартий, якщо Розанна Спірман взяла алмаз.

Коли я почув ці слова, мене знову охопила нестерпна розшукна лихоманка. В усякому разі, я до того забув­ся, зацікавившись цією новою загадкою, що необачно вигук­нув:

—  Замазаний одяг!

Сищик Кафф раптом спинився в темряві і взяв мене за лікоть.

—  Коли що-небудь кидають у ваші Тремтливі піски, чи виходить це знову на поверхню? — спитав він.

—  Ніколи, — відповів я. — Легка це чи важка річ, а Трем­тливі піски втягують у себе все — і назавжди.

—  Розанна Спірман знає це?

—  Вона знає про це так само добре, як і я.