Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 28)

Якщо лікарям відома хвороба під назвою розшукна лихо­манка, то саме така хвороба оволоділа зараз вашим покір­ним слугою. Детектив Кафф спустився поміж піщаними горбами до берега. Затамувавши подих, я стежив за ним по­глядом і чекав здаля, що ж далі буде.

Озирнувшись, я побачив, що стою на тому самому місці, де Розанна Спірман розмовляла зі мною того дня, як перед нами раптом з'явився містер Френклін після приїзду з Лон­дона. Поки мій погляд стежив за сищиком, думки мої мимо­волі полинули до того, що відбулось тоді між Розанною і мною. Повірте, я майже наяву відчув, як сердешна дівчина крадькома взяла мою руку в свою і з вдячністю потисла її за ласкаві слова, сказані їй. Запевняю вас, я майже почув, як її голос говорив мені, що Тремтливі піски наче притягують її мимоволі, майже бачив, як засяяло її обличчя, коли вона вперше помітила містера Френкліна, який несподівано ви­йшов до нас із-за горбів. Чим далі заглиблювався я в ці спогади, тим більший смуток огортав мене, а коли я оглянувся навкруги, щоб відірватись від своїх думок, — ви­гляд пустельної бухточки ще більше розстроїв мене.

Останнє вечірнє світло швидко згасло, і над цією безлюд­ною місцевістю нависла якась зловісна тиша. Хвилі океану безшумно набігали на велику піщану обмілину в бухті. А всередині бухти вода стояла непорушна й похмура, ані найменший подих вітерця не тривожив її. На мертвій по­верхні води плавали шматочки жовто-білої твані. Піна і слиз тьмяно виблискували в тих місцях, де останні промені ще падали на них поміж двох великих скель, що виступали в море з півночі і півдня. Почався відплив, тим часом як я стояв і чекав, широка коричнева поверхня Тремтливих пі­сків почала вкриватися брижами й тремтіти, — це був єдиний рух у цьому жахливому місці.

Я бачив, як сищик здригнувся, коли тремтіння піску впало йому в очі. Подивившись хвилин зо дні, він відвернувся й підійшов до мене.

—  Непевне це місце, містере Беттередж, — сказав він, — і жодного сліду Розанни Спірман на всьому березі, куди б ви не поглянули.

Він повів мене ближче до берега, і я сам переконався, що на піску виднілись тільки його й мої сліди. 

— В якій стороні від нас рибальське село? — спитав си­щик Кафф.

—  Коббс-Голл, — відповів я (так називалося село), — звідси на південь.

—  Я бачив, як дівчина йшла сьогодні надвечір на північ уздовж берега з Коббс-Голла, — сказав сищик. — Отже, вона прямувала до цього місця. Коббс-Голл по той бік отієї коси? А чи не можна дістатись туди берегом, оскільки рі­вень води тепер знизився?

Я ствердно відповів на обидва запитання.

—  Ви мені пробачте, але я попрошу вас іти швидше, — сказав сищик. — Мені треба завидна відшукати те місце, де вона зійшла з берега.

Ми пройшли, мабуть, кроків двісті в напрямі Коббс-Голла, як раптом сищик Кафф опустився навколішки, наче ним оволоділо раптове бажання помолитися на березі моря богу.

—  Кінець кінцем можна дещо сказати і на користь вашо­го морського краєвиду, — зауважив він. — Ось жіночі сліди, містере Беттередж! Назвемо їх слідами Розанни, поки не знайдемо протилежних доказів, проти яких не зможемо за­перечити. Зверніть увагу — сліди дуже плутані, навмисно заплутані, запевняю вас. Ах, сердешна! Вона знає так само добре, як і я, зрадливі особливості піску. Але чи не занадто поквапливо стирала вона сліди? Ось один іде з Коббс-Голла, а другий — у зворотному напрямі. Чи не правда, носок її туфлі вказує прямо на воду? А ось далі й відбитки двох каблуків, так само біля води. Я не хочу ображати ваших почуттів, але боюся, що Розанна хитра. Вона ніби хотіла пройти до того місця, звідки ми щойно прийшли, не залишивши на піску слідів, по яких її можна було б відшукати. А чи не припустити нам, що вона йшла звідси по воді, поки не дійшла до виступу скель, що стоять позаду нас, і повернулась тим же шляхом, а потім пішла вздовж берега, де ще лишили­ся сліди двох каблуків? Вважаймо, що це так. Це узгоджує­ться з моїм припущенням, що в неї було щось під плащем, коли вона виходила з хатини. Ні, не для того, щоб знищити це, — адже в такому разі марні були б усі ці старання не дати мені відшукати місця, де скінчилася ця прогулянка. Вона йшла сюди для того, щоб сховати це тут, — ось, мені здається, найбільш правильний здогад. Можливо, коли ми зайдемо в хатину, ми довідаємось, що саме вона несла.

Коли він це запропонував, моя розшукна лихоманка раптом пройшла.

—  Я вам більше не потрібний, — сказав я. — Яку ко­ристь можу вам принести?

—  Чим більше пізнаю вас, містере Беттередж, — сказав сищик, — тим більше чеснот відкриваю у вас. Скромність! О леле, як рідко зустрічається скромність на світі, і як багато цього раритету у вас! Якщо я сам ввійду в котедж, перше ж моє запитання змусить господарів замовкнути. А якщо я ввійду з вами, ви, як шановний сусіда, познайомите мене, і розмова йтиме невимушено. Отакий вигляд має справа в моєму розумінні, а ви як гадаєте?

Не придумавши відразу вдалої відповіді, я постарався виграти час і запитав, який саме котедж він має на увазі.

Коли сищик змалював мені це місце, я збагнув, що в цій хатині мешкає рибалка на ім'я Йолланд, його дружина і двоє дітей — син і донька. Пам'ятаєте, коли я вперше розповідав вам про Розанну Спірман, то згадував, що під час прогулянок до Тремтливих пісків вона зрідка відвіду­вала своїх друзів у Коббс-Голлі. Цими друзями й були Йолланди — шановні, достойні люди, хороша репутація яких була відома на всю околицю. Знайомство Розанни з ними почалося із знайомства з їхньою кульгавою донькою, відомою під ім'ям Кривоніжки Люсі. У цих двох дівчат з фізичними вадами був, напевно, якийсь дружній потяг одної до одної. В усякому разі, Йолланди і Розанна в часи їхніх рідких зустрічей завжди були в теплих, приятельських стосунках. І те, що сищик Кафф простежив за дівчиною саме до їхнього котеджу, змусило мене зовсім по-іншому поставитись до його прохання допомогти в розслідуванні. Розанна пішла туди, де часто бувала; отже, довести, що вона була в товаристві рибалки і його сім'ї, це все одно, що довести її невинність. Таким чином, виконати просьбу сищика Каффа означало допомогти дівчині, а не нашкодити їй. Такий висновок цілком заспокоїв мене.

Ми пішли в Коббс-Голл і, поки було ще видно, бачили сліди на піску.

Коли ми дістались до котеджу, виявилось, що рибалка із сином поїхали човном, а Кривоніжка Люсі, завжди слаба і стомлена, відпочиває нагорі у своїй спальні. Гостинна місіс Йолланд прийняла нас на кухні. Коли вона почула, що сержант Кафф — знаменитий сищик з Лондона, вона поставила на стіл пляшку голландського джину і не зводила з гостя очей, ніби не могла на нього надивитись.

Я спокійно сидів у кутку, чекаючи, що сищик наведе розмову на Розанну Спірман. Його звична манера підходити до суті справи здалека на цей раз проявилася з особливою силою. Як йому це вдалось, я тоді не міг збагнути і тепер не можу розповісти. Але це факт — він почав з королівської фамілії, з примітивних методистів і цін на рибу і перейшов від усього цього (зі своєю звичайною меланхолійністю і скритною манерою) до пропажі Місячного каменя, до злобності нашої старшої покоївки і взагалі до жорстокого поводження служниць з Розанною Спірман. Дійшовши таким чином до суті справи, про себе самого сказав, що він наводить довідки про зникнення алмаза почасти для того, щоб відшукати його, а почасти для того, щоб захистити Розанну від несправедливих підозрінь її ворогів у нашому домі. Через якихось чверть години після нашого приходу добра місіс Йолланд була переконана, що має справу з найкращим другом Розанни, і умовляла сищика Каффа промочити горло й розважити свій настрій пляшкою гол­ландського вина.

Будучи твердо переконаним, що сищик марно витрачає з місіс Йолланд час, я сидів і слухав їхню розмову майже так, як, бувало, слухав колись у театрі акторів. Великий Кафф виявився на диво терплячим, нудно пробуючи щастя і так і сяк, роблячи постріл за пострілом, так би мовити, на щастя — а може, влучить. Але скільки він не старався, все скінчилося на користь Розанни. Місіс Йолланд говорила не вмовкаючи, з цілковитим довір'ям до сищика. Коли ми глянули на свої годинники й зібралися було вже йти, він зробив останню спробу.

—  А тепер я побажаю вам на добраніч, добродійко, — сказав сищик, — і скажу на прощання, що в особі вашого покірного слуги Розанна Спірман має щирого доброзич­ливця. Але, боронь боже, їй не слід залишатись на цьому місці; моя порада їй — виїхати звідси.

—  Господь з вами, та вона ж уже виїжджає звідси! — вигукнула місіс Йолланд. (Nota bene. Я подаю тут слова місіс Йолланд на англійський лад, тим часом як вона розмовляла йоркшірським наріччям. Коли високоосвічений Кафф раз у раз вдавався по допомогу до мене, щоб зрозумі­ти її, то що робили б ви, якби я передавав її слова на її рідній мові?)

Розанна Спірман залишає нас! Почувши це, я насто­рожився. Мені здалось дивним, якщо не сказати більше, що вона спочатку не попередила ні міледі, ні мене. У мене в думці виник сумнів: чи не влучив у ціль останній постріл сищика Каффа? Та я і сам почав сумніватись, чи справді моя участь у всій цій справі була така невинна, як мені здавалось. Можливо, сищик змусив обмовитись чесну жінку, заплутавши її в тенета своїх облудних викрутасів; і я як порядний протестант відразу пригадав, що «батько брех­ні» — диявол і що диявол і зло ніколи не бувають далеко одне від одного. Передчуваючи щось лихе, я хотів було забрати сищика додому. Але він поквапливо знову сів і попросив для підкріплення ковток голландського вина. Місіс Йолланд сіла навпроти нього й налила йому чарчину джину. А я, почуваючи себе надзвичайно ніяково, рушив до дверей, сказавши, що вже, мабуть, час іти додому, — але не міг переступити порога.