Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 27)

Оскільки я вже підмітив хитрощі великого Каффа і здогадався, що він має намір таємно стежити за Розанною, коли вона вийде на прогулянку, мені стало ясно, що він уми­сно не показав обом покоївкам, як істотно вони йому до­помогли. Таким жінкам варто лише натякнути, що їх свід­чення заслуговують на довір'я, і вони так запишаються цим, такого наговорять і накоять, що відразу змусять Розанну Спірман бути насторожі.

Я вийшов з дому. Був чудовий літній вечір, але мені було не до цього: вельми жаль було мені бідолашної дівчини, і взагалі я був дуже стурбований поворотом справи. Попрямував­ши до чагарника, я зустрів містера Френкліна. Він давно вже повернувся із станції і мав тривалу розмову з міледі. Вона розповіла йому про непоясниму відмову Речел дати оглянути її гардероб і цим навіяла на нього такий смуток, що він, зда­валось, не наважувався більше говорити про панночку. Фамільний характер виявився в ньому цього вечора вперше після його приїзду.

—  Ну, Беттередж, — сказав він, — як вам подобається атмосфера таємниці й підозріння, в якій ми всі тепер опини­лись? Пам'ятаєте ранок, коли я вперше приїхав сюди з Мі­сячним каменем? О, як я жалкую, що ми не викинули його в піски!

Після цієї тиради він не захотів продовжувати розмови, поки не заспокоїться. Хвилин зо дві ми йшли мовчки, а потім він спитав мене, куди подівся сищик Кафф. Неможли­во було обдурити містера Френкліна байкою про те, ніби сищик сидить у моїй кімнаті й розмірковує. Я розповів йому все, як було, особливо підкресливши, що говорили покоївки про Розанну Спірман.

Ясний розум містера Френкліна вмить побачив, який оборот прийняли підозріння сищика.

—  Ви, здається, говорили мені сьогодні вранці, — по­чав він, — що один з крамарів запевняв, ніби зустрів учо­ра Розанну, коли вона йшла пішки у Фрізінголл, тим часом як ми вважали, що вона лежить хвора в своїй кім­наті?

—  Говорив, сер.

—  Якщо покоївка моєї тітки і друга жінка говорять прав­ду, значить, крамар справді зустрів її. Хвороба була всього лиш приводом, щоб обманути нас. У неї була якась причина для того, щоб таємно пробратись у місто. Замазаний фарбою одяг, напевно, належить їй, а вогонь у своїй кімнаті о четвер­тій годині вона розвела для того, щоб спалити цей одяг. Алмаз украла Розанна Спірман. Я зараз же піду й розповім тітці, який поворот прийняла справа.

—  Е, ні, почекайте ще, сер, — почувся меланхолійний голос позаду нас.

Ми швидко обернулися й опинилися віч-на-віч із сищиком Каффом.

—  Чому це так? — спитав містер Френклін.

—  Тому, що коли ви розповісте міледі, то міледі розкаже про все це міс Веріндер.

—  Припустімо, що так. А далі?

Містер Френклін промовив це з несподіваним запалом і таким притиском, наче сищик смертельно образив його.

—  А як ви гадаєте, сер, — спокійно відповів сищик Кафф, — чи розсудливо задавати це питання мені і в таку хвилину?

На якусь мить запанувала тиша. Містер Френклін на­близився до сищика. Обидва вони пильно подивилися в обличчя один одному. Містер Френклін заговорив перший, знизивши голос так само раптово, як і підвищив його.

—  Я гадаю, вам відомо, містере Кафф, — сказав він, — що ви ведете справу вельми делікатну.

—  Не перший, а може, сотий раз веду я делікатну спра­ву, — відповів той із своєю звичайною холодністю.

—  Ви хочете сказати, що забороняєте мені говорити тітці про те, що трапилось?

—  Я хочу сказати, сер, що я кину цю справу, якщо ви роз­повісте леді Веріндер чи кому б то не було про те, що трапи­лось, поки я не дам вам на це дозволу.

Його слова вирішили питання. Містерові Френкліну нічого більше не лишалось, як підкоритись: він гнівно повернувся і залишив нас.

Я з тремтінням слухав їх, не знаючи, кого підозрювати і що тепер думати. Але, незважаючи на моє замішання, дві ре­чі були для мене ясні: по-перше, що панночка, невідомо чо­му, була причиною тих ущипливих слів, які вони наговорили один одному. По-друге, що вони цілком зрозуміли один од­ного, не обмінявшись напередодні ніякими попередніми по­ясненнями.

—  Містере Беттередж, — сказав сищик, — ви зробили ду­же велику дурницю під час моєї відсутності. Ви самі почали розшуки. Надалі прошу вас робити це разом зі мною.

Він взяв мене за руку й повів по дорозі, якою сюди при­йшов. Повинен визнати, що хоч я й заслужив на його докір, але не збирався допомагати йому розставляти тенета Розанні Спірман. Злодійка вона була чи ні, законно це чи ні, — все одно мені її було шкода.

—  Що вам треба від мене? — спитав я, висмикнувши свою руку і різко спинившись.

—  Усього лише кілька невеличких відомостей про тутеш­ні околиці, — відповів сищик.

Я не міг відмовитись поповнити географічний багаж си­щика Каффа.

—  Чи є в цьому районі стежка, яка вела б від будинку до морського берега? — спитав сержант.

З цими словами він вказав на соснову алею, яка вела до Тремтливих пісків.

—  Так, — відповів я, — тут є стежка.

—  Покажіть її мені.

У сутінках літнього вечора сищик Кафф і я попрямували до Тремтливих пісків.

Розділ XV

Сержант мовчав, поринувши в свої думки, поки ми не вві­йшли в соснові посадки, що вели до пісків. Тут він опам'ятав­ся як людина, що прийняла рішення, і знову заговорив до мене.

—  Містере Беттередж, — сказав він, — оскільки ви зроби­ли мені честь і встряли в мої справи і оскільки я гадаю, що ви можете стати мені в пригоді до кінця нинішнього вечора, я не бачу смислу морочити один одного і маю намір подати вам приклад відвертості. Ви вирішили не давати мені ні­яких відомостей, які могли б пошкодити Розанні Спірман, тому що з вами вона поводилась добре і тому що вам її щиро жаль. Ці гуманні мотиви роблять вам дуже велику честь, але в даному разі вони абсолютно марні. Розанні Спірман не за­грожує ані найменша небезпека, навіть якщо я обвинувачу її як спільницю у викраденні алмаза на підставі доказів, які так само очевидні, як ніс на вашому обличчі.

—  Ви хочете сказати, що міледі не переслідуватиме її в судовому порядку? — спитав я.

—  Я хочу сказати, що міледі не зможе переслідувати її, — відповів сищик. — Розанна Спірман — всього-на-всього знаряддя в руках іншої особи, і заради цієї іншої особи Розанну Спірман помилують.

Він говорив серйозно, в цьому не можна було сумніватись. Але в думці в мене ворухнулось щось лихе проти нього.

—  Чи не можете ви назвати цю іншу особу? — спитав я.

—  А ви не можете зробити це, містере Беттередж?

—  Ні.

Сищик Кафф все ще стояв нерухомо й дивився на мене з журливим співчуттям.

—  Мені завжди приємно чуйно ставитись до людських слабостей, — сказав він. — Зараз я відчуваю особливу ніж­ність до вас, містере Беттередж. А ви, з тієї ж прекрасної причини, почуваєте особливу ніжність до Розанни Спірман, либонь, так? Ви часом не знаєте, не пошила вона собі не­щодавно нову білизну?

Навіщо він так несподівано вкинув це дивне запитання, я ніяк не міг збагнути. Але, не підозріваючи, що правда може пошкодити Розанні, я відповів, що дівчина прийшла до нас, маючи дуже бідний запас білизни, і що міледі в нагороду за її добру поведінку (ці слова я особливо підкреслив) по­дарувала їй нову білизну тижнів зо два тому.

—  Який нікчемний цей світ! — сказав сищик. — У ньому людське життя, містере Беттередж, нагадує мішень, в яку нещастя стріляє безперестанку і завжди влучає в ціль. Якби не ця нова білизна, ми легко знайшли б нову сорочку чи спідницю в речах Розанни і, таким чином, викрили б її. Ви стежите за моєю думкою, адже ж так? Ви самі розпитували служниць і знаєте, які відкриття зробили дві з них біля две­рей Розанни. Напевно, вам відомо, чим займалася вчора дів­чина, після того як вона занедужала? Ви не можете здо­гадатись? О, я це так само бачу, як смужку світла отам, на верховіттях дерев. Об одинадцятій годині в четвер уранці інспектор Сігрев (це втілення людських вад) показує всім служницям пляму на дверях. У Розанни є підстави побоюва­тись за свої власні речі; вона користується першою ж слуш­ною нагодою, щоб піти в свою кімнату, знаходить пляму на своїй сорочці чи спідниці, — все одно на чому, — вдає з себе хвору, пробирається в місто, купує матеріал для нової спідниці чи сорочки, шиє її сама в своїй кімнаті в четвер уночі, розводить вогонь (не для того, щоб спалити: дві ЇЇ по­други підслуховують біля дверей, і вона розуміє, що запах горілого зрадить її, та їй і нікуди подіти купи попелу), — так от, вона розводить вогонь, щоб випрати, висушити й випра­сувати підмінений одяг, а замазаний одягає, певно, на себе і ось тепер, у цю хвилину, намагається знищити його де-не­будь у зручному місці на цьому безлюдному березі. Я про­стежив сьогодні після обіду, як вона зайшла в рибальському селі до однієї хатинки, куди, можливо, і ми зайдемо перед тим, як повертатимемось назад. Вона деякий час побула в цій хатині і вийшла звідти (як мені здалося), з чимсь за­хованим під плащем. Плащ на жінці — емблема благодій­ності — прикриває безліч гріхів. Я бачив, як вона вийшла з хатини й пішла на північ уздовж берега. Невже ваш морсь­кий берег тут вважається таким мальовничим, містере Бет­тередж?

Я відповів «так» якомога різкіше.

— Смаки бувають різні, — сказав сищик Кафф. — На мою думку, нема нічого гіршого за цей морський краєвид. Якби нам довелося стежити за іншою людиною, йдучи цим бере­гом, і якби людина та раптом озирнулась, ви не знайшли б за що сховатись. Мені лишилось вибрати одне з двох: або поса­дити Розанну в тюрму у зв'язку з підозрою, або дати їй поки що можливість діяти на свій розсуд. З причин, поясненням яких не буду вам набридати, я вирішив краще піти на будь-яку жертву, аніж викликати тривогу в однієї особи, ім'я якої ми не називатимемо. Я повернувся додому, щоб попросити вас провести мене на північний кінець берега іншою доро­гою. Пісок — один з найкращих шукачів — він прекрасно веде вас по теплому сліду. Якщо ми не зустрінемо Розанни Спірман на зворотному шляху, то пісок, поки ще видно, мо­же розповісти, де вона була. Ось пісок. Ви мені пробачте, але я попрошу вас іти мовчки і пропустити мене вперед.