Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 26)

Я відразу ж згадав про несподівану хворобу Розанни Спірман за вчорашнім обідом, але не встиг відповісти, як сищик Кафф раптом втупився очима в кущі і промимрив про себе:

—  Ага!

—  Що трапилось? — спитав я.

—  Знову ревматизм у спині, — відповів сищик голосно, немов бажаючи, щоб нас почула третя особа. — Напевно, на погоду.

Ще кілька кроків, і ми опинились біля рогу будинку. Круто повернувши праворуч, ми вийшли на терасу і спустилися східцями в нижній сад. Сищик Кафф спинився на відкрито­му місці, звідки можна було оглянути всю місцевість.

—  Не може бути, щоб ця молода жінка, Розанна Спірман, зі своєю зовнішністю, мала коханця, — сказав він. — Але в інтересах цієї дівчини я повинен спитати у вас зараз, чи не придбала вона, бідолашна, за прикладом інших, зали­цяльника?

Що означало його запитання саме тепер? Замість відпові­ді я витріщився на нього.

—  Річ у тім, що я помітив Розанну Спірман у кущах, коли ми йшли стежкою, — сказав сищик.

—  Це тоді, як ви сказали «ага»?

—  Так, коли я сказав «ага». Якщо в неї є коханець, така поведінка нічого не значить. А якщо нема, то при да­ному становищі, яке склалося в домі, це дуже підозріло, і, як мені не прикро, я змушений буду діяти відповідним чином.

Ну, що я міг йому сказати? Я знав, що чагарник був улюб­леним місцем прогулянок містера Френкліна; я знав, що він, мабуть, зверне на цю стежку, повертаючись із станції; я знав, що Пенелопа не раз заставала тут свою подругу і завжди запевняла мене, що Розанна хотіла привернути увагу містера Френкліна. Якщо моя донька мала рацію, то могло статись, що Розанна чекала тут повернення містера Френк­ліна саме в той час, як сищик помітив її. Я не знав, що роби­ти — чи розповісти про химерну думку Пенелопи, як про свою власну, чи дати можливість сердешній дівчині постра­ждати від наслідків, до того ж дуже серйозних, у зв'язку з підозрою сищика Каффа? Виключно з жалю до дівчини — клянусь честю і душею, з жалю до дівчини — я дав сищикові необхідні пояснення й розповів, що Розанна по вуха зако­халася в містера Френкліна Блека.

Сержант Кафф ніколи не сміявся. В тих випадках, коли що-небудь здавалось йому смішним, кутики його губ трохи кривилися, тільки й того. От і зараз він злегка скривив рот.

—  Чи не краще було б вам сказати, що вона мала без­глуздя народитись потворною і всього-на-всього служ­ницею? — спитав він. — Закохатися в такого джентльмена, як містер Френклін, здається мені не найбільшим безглуз­дям в її поведінці. Однак я радий, що справа з'ясувалась: якось легше на душі, коли хоч яка-небудь загадка розв'язу­ється. Так, я залишу це в секреті, містере Беттередж. Я люблю обходитись ніжно з людськими слабкостями, хоча в моїй професії не так-то вже й часто трапляється така на­года. Як ви гадаєте, містер Френклін не запідозрює, що ця дівчина упадає за ним? Е, якби Розанна була гарнень­ка, він не забарився б про це взнати. Некрасивим жінкам непереливки на цім світі: сподіватимемось, що вони одержать винагороду на тім. Який гарний сад у вас і який прекрасний вигляд має газон! Погляньте-но самі, наскіль­ки гарнішими здаються квіти, коли їх оточує трава, а не гра­вій. Ні, дякую. Я не зірву троянди. В мене серце крається, коли їх зривають, точнісінько так, як у вас болить серце, коли в кімнаті для слуг щось не гаразд. Ви не помітили, бува, чогось незвичайного для вас у поведінці слуг, коли вперше рознеслася звістка про зникнення алмаза?

Досі я тримався досить відверто із сищиком Каффом. Але вкрадливість, з якою він удруге звернувся до мене з цим запитанням, змусила мене насторожитись. По правді кажу­чи, мені була вельми не до вподоби думка допомагати його розшукам, якщо вони, ці розшуки, немов змія в траві, при­водили його до моїх товаришів — слуг.

—  Я нічого не помітив, — сказав я, — крім того, що ми всі розгубилися, в тому числі і я.

—  О! — сказав сищик. — Це і все, що ви маєте мені ска­зати?

Я відповів з байдужим виглядом (тішу себе цією думкою):

—  Оце і все.

Похмурі очі детектива Каффа пильно подивилися мені в обличчя.

—  Містере Беттередж, — сказав він, — дозвольте по­тиснути вам руку. Ви мені надзвичайно подобаєтесь.

Я ніяк не міг збагнути, чому він вибрав саме цю хвилину, коли я обдурив його, щоб висловити мені свою прихиль­ність. Я трохи запишався — справді, трохи запишався тим, що нарешті обдурив знаменитого Каффа!

Ми повернулись додому. Сержант попросив, щоб я ви­ділив йому для допиту окрему кімнату, а потім присилав туди по черзі всіх слуг, що живуть у будинку.

Я привів сищика Каффа у свою власну кімнату, а потім скликав усіх слуг у передпокій. Розанна Спірман прийшла разом з іншими, як і завжди. Вона була по-своєму не менш кмітлива, ніж сищик, і мені здається, що вона чула в ча­гарнику, як він розпитував мене про слуг, перш ніж помітив її. Але в неї був такий вигляд, наче вона зроду не чула про існування такого місця, як чагарник.

Я посилав до сищика одну служницю за другою, як мені було наказано. Першою ввійшла в судилище, тобто до моєї кімнати, куховарка. Вона була там недовго, а коли вийшла, то її висновок був такий:

—  Сержант Кафф не в настрої, але він справжній джентльмен.

Слідом за нею пішла покоївка міледі. Затрималась во­на там значно довше. Коли вийшла, то зробила такий висно­вок:

—  Якщо сержант Кафф не вірить порядній жінці, то він міг би, в усякому разі, лишити свою думку при собі!

Далі пішла Пенелопа. Була хвилин зо дві, не більше. Її висновок:

—  Сержанта Каффа дуже шкода; напевно, він, тату, за­молоду був нещасливий у коханні.

Після Пенелопи пішла старша служниця. Затрималась, як і покоївка міледі, досить довго. Вона сказала:

—  Я ставала на службу до міледі не для того, щоб якийсь полісмен відкрито сумнівався в моїй чесності.

Потім пішла Розанна Спірман. Лишалась найдовше. Ні­якого висновку не зробила: була мовчазна, як риба, і бліда, як крейда. Слідом за Розанною пішов лакей Самюель. Був хвилин зо дві. Його висновок був такий:

—  Сором тому, хто чистить чоботи містерові Каффу.

Ненсі, посудниця, пішла останньою. Затрималась не біль­ше двох хвилин. Вона зауважила:

—  У сищика є серце, він не жартує, містере Беттередж, над бідною роботящою дівчиною.

Коли допит скінчився, я зайшов у судилище довідатись, чи не буде мені нових розпоряджень. Сищик, за звичкою, ди­вився у вікно й насвистував «Останню літню рожу».

—  Довідались що-небудь, сер? — спитав я.

—  Якщо Розанна Спірман відпрошуватиметься з дому, — сказав сищик, — відпустіть її, бідолашну, але спочатку по­відомте мене.

Краще було б мені не говорити про Розанну і містера Френкліна. Було ясно, що сердешна дівчина викликала підозріння у сищика Каффа, незважаючи на всі мої старан­ня запобігти цьому. Але все-таки я наважився спитати:

—  Сподіваюсь, ви не вважаєте Розанну причетною до пропажі алмаза?

Куточки меланхолійних губів сищика скривились, і він пильно, так, як і в саду, подивився мені в обличчя.

—  По-моєму, краще буде нічого вам не казати, містере Беттередж, — відповів він, — а то, знаєте, ви можете знову розгубитись.

Я почав сумніватися: чи справді мені вдалося тоді, в са­ду, перехитрувати знаменитого Каффа. На щастя, розмову перервав стукіт у двері: ввійшла куховарка й передала про­сьбу Розанни Спірман, щоб її відпустили з дому (в неї, як завжди, розболілась голова, і вона хотіла подихати свіжим повітрям). За знаком сищика я сказав:

—  Нехай іде.

—  А де у вас вихід для слуг? — спитав він, як тільки ми залишились самі.

Я показав йому.

—  Замкніть двері вашої кімнати, — сказав сищик, — і, як­що хто-небудь спитає про мене, скажіть, що я сиджу тут і розмірковую.

Він знову скривив куточки своїх губів і зник.

Залишившись на самоті, я відчув сильну цікавість, яка штовхнула мене особисто зайнятись розшуками.

Було ясно, що підозріння сищика Каффа щодо Розанни викликані відповідями слуг під час допиту. А тим часом дві служниці (крім самої Розанни), які найдовше були на допи­ті, — покоївка міледі і покоївка всього будинку, — були най­більш запеклими гонительками сердешної дівчини. При­йшовши до такого висновку, я ніби випадково заглянув до кімнати слуг. Там саме пили чай, і я відразу ж на нього на­просився. (Бо, запам'ятайте, за склянкою чаю жінки стають охочі до розмов так само, як чоловіки за чаркою вина).

Мої сподівання знайти союзника в чайнику не лишились без винагороди: менш ніж через півгодини я знав стіль­ки ж, скільки сам сищик.

Як виявилось, ні покоївка міледі, ні покоївка всього бу­динку не повірили вчорашньому нездужанню Розанни. Ці дві кляті баби — прошу пробачення, але як же інакше на­звати злобних жінок? — кілька разів підкрадались у четвер після півдня нагору, пробували відчинити двері Розанни, але вони були замкнуті, стукали і не одержували відповіді, під­слухували під дверима й не чули жодного звуку зсередини. Коли дівчина спустилася до чаю, а потім знову повернула­ся в постіль через нездужання, вищезгадані кляті баби зно­ву спробували відчинити її двері, але двері були замкнуті; во­ни зазирнули в замкову шпару, але шпара була закрита, а крізь щілину під дверима бачили опівночі світло і чули тріск вогню (вогонь у спальні служниці в червні!) о четвертій го­дині ранку. Все це вони розповіли сищикові Каффу, який, замість того щоб висловити їм подяку за їхнє бажання допомогти йому, подивився на них сердито й підозріливо, явно показуючи, що не вірить ні тій, ні другій. Звідси — непо­хвальний відгук обох жінок про нього після допиту. Звідси (а також під впливом чайника) — їх готовність дати волю язику про неджентльменське поводження детектива з ними.