Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 25)

Ми зайшли, напевно, у безвихідь. Міледі висловила це в більш вишуканих виразах, ніж я.

—  Мені спав на думку план, як розв'язати цю труд­ність, — сказав сищик Кафф. — Якщо ви, міледі, погодитеся з ним, я пропоную пояснити суть справи слугам.

—  І служниці відразу подумають, що їх знову запідо­зрюють, — сказав я, перебиваючи його.

—  Цього вони не подумають, містере Беттередж, — відповів сищик. — Я їм скажу, що робитиму обшук у всіх, — починаючи з міледі і тих, хто ночував у домі в середу. Це чистісінька формальність, — додав він, глянувши скоса на мою пані, — але слуги сприймуть це так, ніби їх ставлять нарівні з господарями, і, замість того щоб заважати слідству, вважатимуть за честь сприяти йому.

Я повинен був визнати, що він має рацію. Міледі спо­чатку здивувалась, але потім теж погодилася, що це спра­ведливо.

—  А ви певні, що такий обшук необхідний? — спитала вона.

—  Це найкоротший шлях до мети, міледі.

Моя пані встала, щоб подзвонити покоївці.

—  Ви поговорите зі слугами, спочатку одержавши ключі від мого гардеробу.

Сищик Кафф спинив її вельми несподіваним запитанням:

—  А чи не краще нам спочатку пересвідчитись, що й інші дами і джентльмени теж погодяться на це?

—  Єдина інша дама в цьому домі — міс Веріндер, — відповіла моя пані здивовано. — Єдині джентльмени — мої племінники, містер Блек і містер Еблуайт. Можете не сумніватись — вони не відмовляться.

Я нагадав міледі, що містер Годфрі вже від'їжджає. Не встиг я промовити ці слова, як містер Годфрі сам постукав у двері, щоб попрощатися; слідом за ним увійшов і містер Френклін, який зібрався провести його до станції. Міледі розповіла їм про наші утруднення. Містер Годфрі відразу відповів згодою. Він гукнув на Самюеля у вікно, щоб той вніс назад його чемодан, а потім сам віддав ключ сищикові Каффу.

—  Коли слідство закінчиться, мої речі можна переслати до мене в Лондон, — сказав він.

Сищик прийняв ключі і чемно промовив:

—  Мені жаль, що я завдаю вам клопоту, сер, через просту формальність, але приклад джентльменів примирить з обшу­ком і слуг.

Містер Годфрі вельми люб'язно попрощався з міледі і попросив передати його шанування міс Речел у таких ви­разах, які ясно свідчили, що він не приймає її «ні» за оста­точну відмову і має намір при першій же нагоді знову освід­читись. Містер Френклін, виходячи слідом за своїм кузе­ном, сказав сищикові, що всі його речі готові для огляду і що все, що належить йому, ніколи не замикається. Сержант Кафф висловив йому свою вдячність. Його план, запам'я­тайте, був сприйнятий міледі, містером Френкліном і місте­ром Годфрі з надзвичайною готовністю. Лишалось тільки одержати згоду міс Речел, перш ніж скликати слуг і почати розшуки замазаного одягу.

Непояснима нелюбов міледі до сищика, здавалося, ще більше посилилась після того, як ми знову залишились утрьох.

—  Якщо я пришлю вам ключі міс Веріндер, — сказала вона, — гадаю, вам поки що від мене нічого не треба?

—  Прошу вашого пробачення, міледі, — відповів сержант Кафф. — Але перш ніж ми почнемо, я хотів би загля­нути в білизняну книгу. Може статись, що замазаний одяг належить до білизни. Якщо ці розшуки не дадуть ніяких результатів, я попрошу дати мені відомості про всю білизну, що є в будинку, і про всю білизну, яку віддали прати; якщо якої-небудь речі невистачатиме, можна буде припустити, що саме на ній і залишилася фарба і що цю річ навмисне заховала вчора або сьогодні та особа, якій вона належить. Інспектор Сігрев, — додав сержант, обернувшись до мене, — звернув увагу служниць на пляму, коли вони скупчилися в кімнаті у четвер вранці. Можливо, містере Беттередж, і це виявиться однією з багатьох помилок інспектора Сігрева.

Міледі звеліла мені подзвонити, щоб принесли книгу запису білизни. Вона лишалася з нами доти, поки не принес­ли цю книгу, на той випадок, якби, проглянувши її, сищик Кафф знову схотів що-небудь спитати.

Білизняну книгу принесла Розанна Спірман. Ця дівчи­на вийшла сьогодні до сніданку надзвичайно бліда і змарні­ла, але вона вже трохи видужала після вчорашньої слабості і приступила до своїх обов'язків. Сищик Кафф пильно поди­вився на нашу другу служницю — на її обличчя, коли вона входила, і на її криве плече, коли вона виходила.

—  Ви ще щось маєте мені сказати? — спитала міледі з нетерпінням, бажаючи якомога швидше позбутися сищика.

Великий Кафф відкрив білизняну книгу, розібрався в ній за півхвилини і знову закрив її.

—  У мене до вас, міледі, тільки одне запитання, — сказав він. — Молода жінка, яка принесла сюди цю книгу, служить у вас так само давно, як і інші слуги?

—  Чому ви про це запитуєте?

—  Тому, що коли мені востаннє довелось бачити її, вона сиділа в тюрмі за крадіжку.

Після цього не лишалось нічого іншого, як розповісти йому всю правду. Моя пані звернула особливу увагу на гарну поведінку Розанни в її домі і згадала, що наглядачка виправ­ного будинку була про неї якнайкращої думки.

—  Сподіваюсь, ви не підозрюєте її? — спитала на закін­чення міледі вельми серйозно.

—  Я вже казав вам, міледі, що до цього часу нікого в домі не запідозрював у крадіжці.

Після цієї відповіді міледі підвелася, щоб іти нагору, по ключі міс Речел. Сержант випередив мене, квапливо від­чинивши перед нею двері і дуже низько вклонившись їй. Міледі затремтіла, проходячи повз нього.

Ми чекали, чекали, а ключів усе не було. Сищик Кафф не промовив до мене жодного слова. Він повернув до вікна своє меланхолійне обличчя, заклав у кишені свої кістляві руки й тихо насвистував про себе «Останню літню рожу».

Нарешті ввійшов Самюель, але не з ключами, а з папір­цем для мене. Я зніяковів і ледве надів окуляри, почуваючи, що похмурий погляд сищика невідступно стежить за мною. На папірці рукою міледі було написано кілька рядків олів­цем. Вона повідомляла мені, що міс Речел рішуче від­мовилась показати свій гардероб. Коли міледі спитала її чому, вона залилася сльозами. Після повторного запитання вона вигукнула: «Тому, що не хочу, от і все. Тільки через мій труп ви зможете досягти своєї мети, не інакше». Я зро­зумів небажання міледі зустрітися із сищиком Каффом після такої відповіді її доньки. Якби я був не занадто старий для милої юнацької соромливості, я почервонів би від однієї думки, що повинен глянути йому в очі.

—  Звістка про ключі міс Веріндер? — спитав сищик.

—  Панночка не згодна на обшук свого гардеробу.

—  А! — сказав сищик.

Голос його не був підпорядкований такій досконалій дис­ципліні, як його обличчя. Він промовив «А!» тоном людини, яка почула те, що сподівалась почути. Він і розсердив, і злякав мене — не можу пояснити чому, але це було так.

—  Від обшуку доведеться відмовитись? — спитав я.

—  Так, — відповів сержант, — від обшуку мусимо відмо­витись, тому що ваша панночка не погодилась на нього, як інші. Ми повинні оглянути весь одяг у домі або зовсім цього не робити. Пошліть чемодан містера Еблуайта в Лондон з першим же поїздом, а білизняну книгу поверніть з моїм шануванням і вдячністю служниці, яка принесла її.

Він поклав книгу на стіл і, вийнявши складаний ніж, почав зрізувати свої нігті.

—  А ви, здається, не дуже розчарувались? — спитав я.

—  Так, — відповів сищик Кафф, — не дуже.

Я постарався викликати його на відверту розмову.

—  І чому це міс Речел стає вам на перешкоді? — спитав я. — Адже її інтереси вимагають, щоб вона вам допомагала.

—  Почекайте трохи, містере Беттередж, почекайте.

Голови, кмітливіші від моєї, зрозуміли б смисл його слів.

Або людина, менш віддана Речел, ніж я, побачила б, куди він хилить. Жах, що його міледі відчувала перед сищиком, напевно, означав (як я зрозумів уже згодом), що вона (як говориться в біблії) «неясно розрізняла», куди він хилить. А я цього тоді ще не розумів — от і все.

—  Що ж тепер робити? — спитав я.

Сищик Кафф кінчив «манікюр», подивився на свої ніг­ті з меланхолійним інтересом і сховав складаний ніж.

—  Ходімо в сад, — сказав він, — і подивимось на троянди.

Розділ XIV

 Найближчий шлях з кабінету міледі в сад вів через відо­мий уже нам чагарник. Щоб вам був зрозумілішим дальший хід подій, я повинен додати, що стежка в чагарнику була місцем улюбленої прогулянки містера Френкліна. Коли він зникав з дому і його ніде не могли відшукати, ми звичайно знаходили його тут.

Треба признатися, читачу, що я досить затятий. Чим упертіше сищик Кафф приховував від мене свої думки, тим наполегливіше намагався я про них довідатись. Коли ми повернули на стежку в чагарнику, я спробував перехитру­вати його іншим способом.

—  У даній ситуації, — сказав я, — на вашому місці я зайшов би у безвихідь.

—  На моєму місці, — відповів сержант, — ви прийшли б до висновку, який у даній ситуації знищив би всякі сум­ніви. Облишмо поки що цей висновок, містере Беттередж. Я привів сюди вас не для того, щоб ви підкопувались під мене, наче борсук; я привів вас сюди для того, щоб одержати від вас деякі відомості. Звичайно, ви могли б розповісти їх мені і в будинку. Але двері і слухачі взаємно притя­гуються, і в людей моєї професії виробився корисний для здоров'я смак до свіжого повітря.

Хіба цю людину перехитруєш? Я здався і став терпляче, наскільки міг, чекати, що ж буде далі.

—  Не будемо вникати в причини поведінки вашої пан­ночки, — вів далі сищик, — пожалкуємо тільки, що вона від­мовилась мені допомогти і таким чином утруднила слідство. Ми повинні тепер постаратись таємницю плями на дверях, яка, повірте моєму слову, є одночасно і таємницею алмаза, відкрити іншим шляхом. Замість того щоб робити обшук в гардеробі слуг, я вирішив, містере Беттередж, поговорити з ними, вивідати їхні думки і вчинки. Однак, перш ніж приступити до цього, я хотів поставити вам кілька питань. Ви людина спостережлива; скажіть, чи не помітили ви якоїсь дивини в кого-небудь із слуг (окрім, звичайно, цілком при­родного переляку і хвилювання) після того, як виявилась пропажа алмаза? Чи не помітили між ними якоїсь осо­бливої сварки? Або щоб хтось був не в настрої? Наприклад, чи не розсердився хто-небудь ні з того ні з сього? Чи не занедужав раптово?