Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 23)

Я повів їх наверх. Детектив уважно оглянув індійську шафку і весь будуар, задаючи запитання (лише коли-не-коли інспекторові і постійно мені), смисл яких, я гадаю, був однаково незрозумілий нам обом. Нарешті, оглядаючи покій, він дійшов до виходу і спинився навпроти відомих вам розмальованих дверей. Сищик поклав свій кістлявий палець на маленьку плямочку під замком, яку інспектор Сі­грев помітив ще раніше, коли вичитував служницям, які скупчились у кімнаті.

—  Дуже шкода! — сказав сищик Кафф, звертаючись до мене. — Як це трапилось?

Я відповів, що служниці скупчилися в цій кімнаті напе­редодні вранці і що цю плямку зробила чиясь спідниця.

—  Інспектор Сігрев наказав їм вийти, сер, — додав я, — щоб вони не наробили ще більшої шкоди.

—  Цілком вірно! — сказав інспектор своїм військовим тоном. — Я звелів їм забиратися звідси. А плямку цю зро­били спідниці, сержанте, звичайно, спідниці.

—  Ви помітили, чия спідниця зробила це? — спитав си­щик Кафф все ще звертаючись не до свого колеги полісмена, а до мене.

—  Ні, сер.

Тоді він звернувся до інспектора Сігрева і спитав:

—  А ви це помітили, я гадаю?

Це запитання, здавалося, трохи збентежило інспектора, але він не розгубився.

—  Не можу ж я забивати свою голову всякими дрібни­цями, — сказав він, — а це справжня дрібниця.

Сищик Кафф подивився на Сігрева, як дивився на гравійні доріжки в квітнику, і з своєю звичайною меланхолією вперше показав нам свої здібності.

—  Минулого тижня я провадив одне секретне слідство, пане інспектор, — сказав він. — На одному кінці слідства було вбивство, а на другому чорнильна пляма на скатерті, якої ніхто не міг пояснити. На своєму віку мені довелося вести безліч найрізноманітніших справ, але я ніколи не мав діла з «дрібницями». Перш ніж ми зробимо ще один крок у цій справі, ми повинні побачити спідницю, яка зробила пляму, і довідатись напевно, коли висохла ця фарба.

Інспектор, досить похмуро проковтнувши пілюлю, спитав, чи не покликати служниць. Сищик Кафф, подумавши хви­линку, зітхнув і похитав головою.

—  Ні, — сказав він, — ми спочатку займемося фарбою. Питання про фарбу вимагатиме одного слова: так або ні, — це швидко. А питання про жіночі спідниці — довге. О котрій годині служниці були в цій кімнаті вчора вранці? Кажете, об одинадцятій? А знає хто-небудь у домі, вогка чи суха була фарба об одинадцятій годині ранку?

—  Про це знає племінник міледі, містер Френклін, — ска­зав я.

—  Він тут?

Містер Френклін був саме поблизу, чекаючи слушної на­годи для знайомства з великим Каффом. Через півхвилини він був уже в кімнаті й давав таке свідчення:

—  Ці двері розмальовувала міс Веріндер сумішшю-розчинником мого власного виготовлення під моїм наглядом і за моєю допомогою. Цей розчинник висихає, з якими б фарбами його не вживали, через дванадцять годин.

—  Ви пам'ятаєте, сер, коли було пофарбоване те місце, на якому тепер пляма? — спитав сищик.

—  Прекрасно пам'ятаю, — відповів містер Френклін. — Це місце було пофарбоване останнім. Нам треба було за­кінчити до минулої середи, і я сам упорався з цим о третій годині дня або трохи пізніше.

—  Сьогодні п'ятниця, — сказав сержант Кафф, звертаю­чись до інспектора Сігрева. — Повернімось назад, сер. О тре­тій годині в середу це місце було закінчене. Суміш мала висохнути через дванадцять годин, тобто до трьох годин ранку в четвер. Ви провадили тут слідство об одинадцятій годині ранку. Вирахуйте три з одинадцяти, і залишиться ві­сім. Ця фарба, пане інспектор, була сухою вже вісім годин, коли ви припустили, що жіночі спідниці зробили пляму на дверях.

Перший карколомний удар для містера Сігрева! Якби він не запідозрив бідолашну Пенелопу, я пожалів би його.

Розв'язавши питання про фарбу, сищик Кафф з цієї хви­лини наче забув про свого колегу полісмена і звертався до містера Френкліна, як до більш надійного помічника.

—  Цілком імовірно, сер, — сказав він, — що ви дали нам ключ до таємниці.

Не встиг він промовити ці слова, як двері спальні розчини­лись і перед нами несподівано з'явилася міс Речел.

Вона звернулась до детектива, наче не помічаючи або не звертаючи уваги на те, що він був для неї зовсім незнайомий.

—  Ви сказали, — спитала вона, вказуючи на містера Френкліна, — що він дав вам ключ до таємниці?

—  Це міс Веріндер, — шепнув я сищикові.

—  Дуже можливо, що саме цей джентльмен, міс, — по­вторив сищик, уважно вивчаючи своїми сталево-сірими очи­ма обличчя моєї панночки, — дав нам у руки ключ.

На якусь мить вона повернулась і хотіла було подивитись на містера Френкліна. Я кажу «хотіла було», бо вона раптом знову відвернулась, перш ніж очі їх зустрілися. Її думки, напевно, були чимсь дивно стривожені. Вона почервоніла, потім знову зблідла. Разом із блідістю на її обличчі з'явився новий вираз — вираз, який мене дуже злякав.

—  Відповівши на ваше запитання, міс, — промовив си­щик, — я прошу вашого дозволу задати і вам запитання. Тут, на ваших дверях, є пляма. Ви часом не знаєте, коли її зробили або хто її зробив?

Замість відповіді, міс Речел продовжувала далі запиту­вати, як ніби сищик ні про що її не питав або вона нічого не чула.

—  Ви новий полісмен? — спитала вона.

—  Я сищик Кафф, міс, із слідчої поліції.

—  Як ви гадаєте, чи варто вислухати пораду молодої дівчини?

—  Я радо вислухаю її, міс.

—  Виконуйте свої обов'язки самі й не дозволяйте місте­рові Френкліну допомагати вам!

Вона промовила ці слова з такою злістю й шаленістю, з таким незвичайним вибухом ворожості до містера Френклі­на в голосі і виразі обличчя, що, хоч я і знав її з дитинства, хоч я любив і поважав її майже так само, як і міледі, — мені вперше в моєму житті стало соромно за міс Речел.

Сищик Кафф не відривав від її обличчя свого нерухомого погляду.

—  Дякую вам, міс, — сказав він. — Ви, бува, не знаєте чого-небудь про цю пляму? Чи не зробили ви її самі не­нароком?

—  Я нічого не знаю про пляму.

З цими словами вона обернулась і знову замкнулась у своїй спальні. На цей раз і я почув (як чула раніше Пенело­па), що вона заридала, як тільки залишилася знову на самоті.

Я не міг наважитись глянути на детектива, а подивився на містера Френкліна, який стояв поряд зі мною. Він зда­вався ще більше збентеженим, ніж я, витівкою міс Речел.

—  Я казав вам, що я стурбований за неї, — шепнув він, — і тепер ви розумієте чому?

—  Міс Веріндер, здається, трохи роздратована пропажею алмаза, — зауважив сищик. — Це річ дуже цінна... Цілком природно.

Вибачення, яке я придумав учора (коли вона забулася при інспекторі Сігреві), зробила сьогодні людина, яка не могла виявляти такого співчуття, як я, тому що була для неї сто­ронньою особою. Наче холодна дрож пройняла мене, а чому — я тоді не знав; напевно, тієї хвилини в мене про­майнула перша підозра про нову думку (і жахливу думку), яка з'явилася в сищика Каффа, — лише на підставі того, що він побачив у міс Речел і почув від неї під час їх першої розмови.

—  Молодим дамам дозволяється говорити, що їм зама­неться, сер, — вів далі детектив, звертаючись до містера Френкліна. — Але забудьте про те, що сталось, і приступи­мо прямо до справи. Завдяки вам ми знаємо, коли висохла фарба. Далі треба довідатись, коли востаннє ці двері бачили без плями. У вас принаймні є голова на плечах, і ви розумі­єте, про що я говорю.

Містер Френклін постарався заспокоїтись і, через силу облишивши в думках міс Речел, повернувся до справи.

—  Здається, я розумію, — сказав він. — Чим точніше ми встановимо час, тим легше нам буде вести розслідування.

—  Саме так, сер, — відповів сищик. — Ви дивились на свою роботу в середу, після того як закінчили її?

Містер Френклін похитав головою й відповів:

—  Щось не пригадую, сер.

—  А ви? — звернувся сержант Кафф до мене.

—  Я теж не пам'ятаю, сер.

—  Хто був останній у цій кімнаті у середу ввечері?

—  По-моєму, міс Речел, сер.

—  Або, може, ваша донька, Беттередж, — встряв у розмо­ву містер Френклін.

Він обернувся до сержанта Каффа і пояснив, що моя донька — покоївка міс Веріндер.

—  Містере Беттередж, попросіть вашу доньку сюди. По­чекайте! — сказав детектив, відводячи мене до вікна, де нас ніхто не міг почути. — Ваш інспектор, — він далі вів по­шепки, — дав мені докладний звіт про те, як він тут вів спра­ву. Між іншим, він сам признався, що розсердив усіх слуг, а для мене вельми важливо заспокоїти їх. Вітайте від мене вашу доньку і всіх інших і скажіть їм, що, по-перше, я не маю ще доказів перед очима, що алмаз було вкрадено; мені тільки відомо, що алмаз пропав. По-друге, у мене до слуг тільки одна просьба, щоб вони спільними зусиллями допомогли мені розплутати цю справу.

Знаючи, як вплинула на служниць заборона, накладена інспектором Сігревом, входити до кімнат і виходити з них, я наважився запитати.

—  Чи можу я, сержанте, сказати жінкам і третє? До­звольте їм повідомити від вашого імені, що вони можуть вільно бігати по сходах і заходити в свої кімнати, коли їм за­манеться?

—  Звичайно, можете, — відповів сищик.

—  Це їх всіх заспокоїть, — зауважив я, — починаючи з куховарки й кінчаючи посудницею.

— Так от ідіть і зробіть це негайно, містере Беттередж.