Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 22)

За півгодини до обіду з Фрізінголла повернулись обидва джентльмени, домовившись з інспектором Сігревом, що він приїде до нас наступного дня. Вони заїжджали до міс­тера Мартуета, індійського мандрівника, який проживає поблизу міста. На прохання містера Френкліна, він дуже люб'язно погодився бути перекладачем під час допиту тих двох індусів, які зовсім не знали англійської мови. Допит, старанний і досить тривалий, не дав нічого: не знайдено було ані найменшого приводу запідозрювати фокусників у змові будь з ким із наших слуг. Коли дійшли до такого висновку, містер Френклін послав у Лондон депешу. На тому справа й закінчилась до наступного дня.

Але годі про історію дня, що настав після дня народження міс Речел. Досі становище не прояснилось ні на йоту. Лише днів через два таємниця трохи відкрилась. А як саме і з якими результатами — про це ви зараз довідаєтесь.

Розділ XII

 Минула ніч четверга, і нічого не трапилось. Ранок у п'ятницю приніс дві новини.

Перша новина: прикажчик булочника заявив, що він зустрів Розанну Спірман напередодні ввечері; вона йшла в густій вуалі у Фрізінголл стежкою, що вела через болото. Дивно, що хтось міг помилитися в Розанні, плече якої робило бідолаху надто помітною, — але цей чоловік напевно помилився, бо Розанна, як вам відомо, весь вечір у четвер лежала хвора у своїй кімнаті.

Другу новину приніс листоноша. Наш герой містер Кенді досить невдало пожартував, коли він, від'їжджаючи під дощем увечері в день народження Речел, сказав, що його шкіра непромокальна. Але шкіра його не врятувала — він таки промок до кісток, простудився тієї ж ночі і тепер лежить у пропасниці. За словами листоноші, бідолашний лікар молов дурниці у маренні так само жваво, як і при здоровому розумі. Ми всі жаліли маленького лікаря, а містер Френклін жалкував, що той захворів, особливо — через міс Речел. Із слів, сказаних ним міледі під час сніданку, в моїй присутності, можна було зрозуміти, що коли най­ближчим часом питання про Місячний камінь не з'ясується, то для вилікування міс Речел треба буде шукати най­кращого лікаря.

Незабаром після сніданку прийшла телеграма від містера Блека-старшого у відповідь синові. Він повідомляв, що натрапив (через свого приятеля, начальника поліції) саме на ту людину, яка може нам допомогти. Це був детектив, сержант Кафф, він мав приїхати з Лондона ранковим поїздом.

Прочитавши ім'я нового полісмена, містер Френклін здригнувся. Напевне, він чув різні цікаві анекдоти про детектива Каффа від стряпчого свого батька під час пе­ребування в Лондоні.

— Отепер я починаю сподіватись, що нашим хвилю­ванням нарешті настане край, — сказав він. — Якщо в тих історіях, що мені доводилося чути, є хоч половина правди, то в Англії ніхто не може зрівнятися із сищиком Каффом, коли йдеться про розкриття таємниці.

Ми всі з хвилюванням і нетерпінням чекали появи цієї знаменитої й талановитої людини. Інспектор Сігрев, повер­нувшись у призначений час і почувши, що чекають лон­донського детектива, відразу ж замкнувся в окремій кімнаті, щоб написати звіт, який від нього, звичайно, зажадають. Мені хотілося самому з'їздити на станцію за сищиком. Але про карету й коней міледі нічого було й думати навіть для знаменитого Каффа, а фаетон потрібний був пізніше для Годфрі. Містер Годфрі глибоко жалкував, що змушений залишити свою тітку в такий тривожний час, і люб'язно відклав годину від'їзду до останнього поїзда, щоб узнати, якої думки про цю справу досвідчений лондонський сищик. Але в п'ятницю ввечері він неодмінно має бути в Лондоні, тому що жіночий комітет через якісь серйозні труднощі потребував його порад у суботу вранці.

Наближався час приїзду детектива, і я вийшов до воріт, щоб зустріти його.

Коли я дістався до сторожки, зі станції під'їхала віз­ницька карета, і з неї вийшов вже сивіючий літній чо­ловік, худий, як тріска. На ньому був скромний чорний костюм і біла краватка. Обличчя його було гостре, як сокира, а шкіра жовта, суха й поблякла, наче осінній лист. В його твердих, як сталь, світлосірих очах з'являвся якийсь бентежний вираз, коли вони зустрічалися з вашими очима, — ніби вони чекали від вас більшого, ніж було відомо вам самим. Хода його була легка, голос меланхолійний; довгі сухорляві руки були крючкуваті, мов пазури. Він скидався на пастора, на підрядчика похоронного бюро — на кого зав­годно, тільки не на того, ким він був насправді. Більшої протилежності інспекторові Сігреву, ніж сищик Кафф, полісмена менш заспокійливої зовнішності (для сім'ї, при­гніченої горем) ви ніде не знайдете.

—  Тут живе леді Веріндер? — запитав він.

—  Так, сер.

—  Я детектив Кафф.

—  Прошу сюди.

По дорозі до господи я назвав своє ім'я й становище в сім'ї, щоб він міг відверто говорити зі мною про справу, яку доручала йому вести міледі. Проте він не обмовився ні сло­вом про справу, а тільки захоплювався місцевістю й заува­жив, що морське повітря дуже різке і свіже. Я здивувався про себе, чим цей знаменитий сищик Кафф заслужив свою репутацію. Ми дійшли до будинку, немов два незнайомих собаки, яких уперше посадили на один цеп.

Спитавши про міледі й почувши, що вона в оранжереї, ми обійшли сад позад будинку й послали слугу розшукати її. Поки ми чекали, сержант Кафф розгледів крізь арку, обвиту плющем, наш квітник і попрямував туди, вперше виявивши щось подібне до інтересу. На здивування са­дівника і на моє обурення, цей знаменитий полісмен вия­вив неабияку обізнаність з нікчемним мистецтвом роз­ведення троянд.

—  Ач, як ви вдало тут спланували квітник: на південь і південний схід, — сказав сищик, кивнувши своєю сивіючою головою, і в його меланхолійному голосі на якусь мить з'явились нотки задоволення. — Саме такої форми і має бути квітник — наче коло, вписане в квадрат. Так, так, і алеї поміж клумбами. Але їх ніколи не посипають гра­вієм. На алеях у квітнику, пане садівник, повинна бути травичка, так, травичка, а гравій — занадто твердий ма­теріал для квітника. Яка прекрасна клумба білих та блідо-рожевих троянд! Вони завжди так чудово гармоніюють на одній клумбі, правда? А ось біла мускусна рожа, містере Беттередж, — це наша стара англійська рожа, як вигідно вона виділяється поміж найліпшими й найновішими кві­тами. Чарівна квітка! — сказав детектив, голублячи її своїми кістлявими пальцями і промовляючи до неї, мов до дитини.

Ну й полісмена ж прислали нам! І оце він повинен довести до кінця справу з алмазом міс Речел і знайти злодія, що викрав його!

—  Ви, напевне, любите троянди, сержанте? — зауважив я.

—  Я не маю часу любити будь-що, — відповів сержант Кафф. — Але коли в мене трапляється вільна хвилинка, я присвячую її рожам, Беттередж. Я почав своє життя серед них, у розсаднику мого батька, і закінчу серед них, якщо зможу. Так. Одного чудового дня (з божою поміччю) я перестану ловити злодіїв і візьмуся за вирощу­вання троянд. Між моїми клумбами, пане садівник, будуть трав'яні стежки! — сказав сищик. Його, напевно, неприємно вразили наші стежки, посилані гравієм.

—  Для людини вашої професії, сер, — зважився я за­значити, — це досить дивний смак.

—  Якщо ви поглянете довкруг себе (а цього більшість людей не робить), — сказав сищик Кафф, — ви побачите, що смаки людини здебільшого зовсім не узгоджуються з її заняттями. Покажіть-но мені дві речі більш протилежні, аніж троянда і злодій, і я негайно зміню свій смак, якщо не пізно ще в мої роки. А чи не здається вам, пане са­дівник, що дамаська троянда дуже добра для підщеплення більш ніжних сортів? А, я так і думав. Ось іде дама. Це леді Веріндер?

Він побачив її раніше, ніж помітили її я й садівник, хоч ми і знали, в який бік дивитись, а він — ні. Я почав його вважати значно кмітливішим, ніж він здався мені з першого погляду.

Зовнішність детектива чи справа, в якій він приїхав, або те і друге — ніби трохи збентежили міледі. Вперше в житті я помітив, що вона не знала, як відповісти сторонній людині. Сержант Кафф відразу ж вивів її зі скрутного становища. Він спитав, чи не доручили вже кому-небудь справу про кра­діжку до того, як ми послали по нього, і, почувши, що за­просили іншого полісмена, який і досі ще тут, попросив до­зволу перш за все поговорити з ним.

Міледі пішла до господи. Перш ніж податись за нею, сержант розважив душу, кинувши садівникові на прощання кілька слів щодо посиланих гравієм стежок.

—  Умовте міледі залишити стежки зарослими травою, — сказав він, сердито глянувши на стежки. — Без гравію!

Чому інспектор Сігрев зробився набагато нижчий на зріст, коли його відрекомендували сержантові Каффу, я не беруся пояснювати. Можу тільки згадати цей факт. Вони пішли удвох і вельми довго сиділи, замкнувшись і не впускаючи до себе нікого. Коли вийшли, інспектор був схвильований, а си­щик позіхав.

—  Сержант хоче оглянути вітальню міс Веріндер, — ска­зав містер Сігрев, звертаючись до мене надзвичайно врочи­сто і з великим піднесенням. — Він, можливо, задасть кілька запитань. Будь ласка, проведіть сержанта.

Поки мені давали це розпорядження, я поглянув на Каффа. Знаменитий Кафф у свою чергу дивився на інспектора Сігрева з тим спокійним чеканням, яке я вже помітив раніше. Не можу твердити, що він чекав, щоб його колега полісмен на очах перетворився в осла, але в мене закралося саме таке підозріння.