Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 21)

Поки інспектор поліції розмірковував на самоті, мене покликали до містера Френкліна в бібліотеку. На мій пре­великий подив, не встиг я взятися за ручку дверей, як вони раптом відчинилися зсередини і з кімнати вийшла Розанна Спірман!

У бібліотеці зранку було підметено і прибрано, тому ні першій, ні другій служниці нічого було робити тут у цей час. Я спинив Розанну Спірман і негайно зробив їй заува­ження за порушення домашнього порядку.

— Що вам потрібно було в бібліотеці в цей час? — за­питав я.

— Містер Френклін Блек загубив нагорі свій перстень, — відповіла Розанна, — і я ходила віддати його.

Промовивши ці слова, дівчина вся зашарілася й пішла, гордовито закинувши голову, чим страшенно здивувала мене. Слідство в нашому домі, безперечно, в тій чи іншій мірі вивело з рівноваги всіх служниць, але ніхто з них не був такий збентежений, як Розанна, яка, з усього видно, місця собі не знаходила.

Коли я зайшов до бібліотеки, містер Френклін писав за столом. Не встиг я стати на порозі, як він попросив у мене екіпаж, щоб поїхати на станцію. З першого ж звуку його голосу мені стало ясно, що знову взяла гору його рішуча сторона вдачі. Людина, підбита ватою, зникла, і переді мною знову сиділа людина з заліза.

—  Ви їдете в Лондон, сер? — запитав я.

—  Їду телеграфувати в Лондон, — відповів містер Френ­клін. — Я переконав тітку, що нам повинна допомогти лю­дина, розумніша від інспектора Сігрева, і дістав її дозвіл послати телеграму моєму батькові. Він добре знає началь­ника поліції, а начальник може вибрати саме таку людину, яка здатна розгадати таємницю алмаза. До речі, оскільки мова зайшла про таємниці, — сказав містер Френклін, по­низивши голос, — я маю сказати вам кілька слів, перш ніж ви підете в стайню. Але не говоріть про це поки що нікому. Або в Розанни Спірман не вистачає десятої клепки в голові, або, боюся, вона знає про Місячний камінь більше, ніж їй слід знати.

Не можу сказати напевно, чого завдали мені більше — пе­реляку чи прикрості — ці слова. Якби я був трохи молод­ший, я признався б про це містерові Френкліну. Але коли ви постарієте, у вас буде прекрасна звичка в тих випадках, коли у вас в голові не все ясно, держати язик за зубами.

—  Вона прийшла сюди з перснем, який я загубив у себе в спальні, — вів далі містер Френклін. — Коли я подякував їй, то сподівався, звичайно, що вона піде. Замість цього вона стала навпроти мого столу і витріщилась на мене дуже й дуже дивно — напівзлякано й напівфамільярно. «Дивна історія з цим алмазом, сер», — сказала вона ні з того ні з сього. Я відповів: «Так, дивна», — і чекав, що буде далі. Клянуся честю, Беттередж, вона таки, мабуть, не при своєму розумі! Вона каже: «А алмаза ніколи не знайдуть, сер, правда? Не знайдуть і того, хто його взяв, — я ручуся за це». При цьому вона кивнула мені головою і всміхнулася. Не встиг я спитати її, що вона хоче цим сказати, як почулись ваші кроки за дверима. Вона, мабуть, злякалася, що ви застукаєте її тут. Як би там не було, вона змінилась на обличчі й вийшла з кімнати. Що б це могло значити?

Навіть тоді я не міг наважитись розповісти йому істо­рію цієї дівчини. Адже це означало б назвати її злодійкою.

Крім того, якби розповісти йому все відверто і якби при­пустити, що алмаз украла вона, — все одно було б неясно, чому вона хотіла відкрити свою таємницю саме містерові Френкліну.

—  Я не можу припустити думки, що ця бідолашна дівчина причетна до пропажі алмаза тільки тому, що вона поводиться як недоумкувата і мова в неї якась безглузда, — вів далі містер Френклін. — А от якби вона сказала інспек­торові те, що сказала мені, — боюсь, що він із свого дур­ного розуму...

Містер Френклін замовк, не доказавши.

—  Найкраще буде, сер, — промовив я, — коли я перекажу про це міледі при першій же нагоді. Вона дуже лагідно настроєна щодо Розанни, і, зрештою, може виявитись, що дівчина була тільки зухвала й нерозсудлива. Коли в будинку зчиняється якийсь розгардіяш, сер, служниці люб­лять бачити все в похмурому світлі, — це придає бідо­лахам деяку вагу в їхніх власних очах. Коли хто-небудь захворіє, жінки вже каркають, що він помре; пропав ал­маз — вони пророчать, що його ніколи не знайдуть.

Така точка зору (повинен признатись, її я вважаю за свою власну думку), здається, вельми розважила містера Френкліна: він склав телеграму і припинив розмову. По дорозі на стайню я заглянув до кімнати, де обідали слуги. Розанни Спірман між ними не було. На моє запитання мені відповіли, що вона раптом занедужала й пішла до себе полежати.

—  Дивно! Адже вона була цілком здорова, коли я не­щодавно бачив її, — зауважив я.

Пенелопа вийшла слідом за мною.

—  Тату, не говоріть так у присутності інших, — сказала вона, — ви цим тільки ще більше підбурите служниць про­ти Розанни. Бідолаха вмирає за містером Френкліном Блеком.

Це вже була інша точка зору на поведінку дівчини. Якщо Пенелопа має рацію, тоді легко пояснити «безглузду» розмову Розанни, і її поведінку — їй було однаково, що вона говорить, аби тільки примусити містера Френкліна заговорити до неї. Якщо ми правильно розгадали таємницю, тоді, напевне, можна пояснити, і чому вона пройшла повз мене у вітальні з таким гордовитим, зарозумілим виглядом. Хоч він сказав лише два слова, однак вона таки домоглася свого — містер Френклін заговорив до неї.

Я сам простежив за тим, як запрягали коней. В дия­вольських тенетах невідомого й таємничого, що тепер оточу­вало нас, далебі приємно було спостерігати, як добре розумілися поміж себе пряжки й ремені. Коли ви бачите, як запрягають коней в голоблі фаетона, можете не сум­ніватись — все буде гаразд. А це, скажу я вам, ставало рідкісною втіхою в нашій сім'ї.

Під'їжджаючи фаетоном до парадних дверей, я побачив не тільки містера Френкліна, але й містера Годфрі, й інспектора Сігрева, які чекали мене на порозі.

Розмірковування інспектора (після того як йому не вдалося знайти алмаз у кімнатах або в скринях слуг), напевно, привели його до цілком нового висновку. Все ще будучи переконаним, що алмаз викрав хтось із мешканців будинку, наш досвідчений полісмен був тепер такої думки, що злодій (він був досить розумною людиною, щоб не назвати ім'я бідолашної Пенелопи, хоч особисто він, мабуть, запідозрював саме її!) діяв спільно з індусами; тому він запропонував перенести слідство до фокусників, у фрізінголлську тюрму. Почувши про це нове рішення, містер Френклін взявся відвезти інспектора назад у місто, звідки можна було телеграфувати в Лондон з таким же успіхом, як і з нашої станції. Містер Годфрі, який все ще вперто вірив у здібності Сігрева і дуже хотів бути присутнім під час допиту індусів, попросив дозволу поїхати з інспектором у Фрізінголл. Одного з полісменів про всякий випадок зали­шили в нас, а другий повертався з інспектором у місто. Отже, всі чотири місця у фаетоні були зайняті.

Перед від'їздом містер Френклін відвів мене набік, щоб ніхто не міг нас почути.

—  Я не буду посилати телеграми в Лондон, — сказав він, — поки не дізнаюся про результати допиту індусів. Особисто я переконаний, що цей тупоголовий полісмен зовсім нічого не розуміє і просто намагається виграти час. По-моєму, припущення, що хто-небудь із слуг у змові з інду­сами, — чистісінька нісенітниця. Ви тут придивляйтесь, Беттередж, поки я повернуся, і постарайтеся що-небудь випитати в Розанни Спірман. Я не прошу у вас нічого принизливого для вашої гідності або жорстокого для дівчи­ни. Я тільки прошу від вас якнайпильнішої спостережли­вості. Перед тіткою ми вдаватимемо, що нас все це мало цікавить, але ця справа значно важливіша, ніж ви, можливо, уявляєте.

—  Справа в двадцяти тисячах фунтів, сер, — сказав я, думаючи про вартість алмаза.

— Річ у тім, щоб заспокоїти Речел, — серйозно від­повів містер Френклін. — Я дуже стурбований за неї.

Він раптом відійшов від мене, наче хотів припинити дальшу розмову. Мені здалося, що я зрозумів, чому: він побоювався, що ненароком викаже мені таємницю слів, сказаних йому міс Речел на терасі.

Отож вони поїхали у Фрізінголл. А я зібрався, було, в інтересах Розанни, поговорити з нею віч-на-віч. Але слушна нагода ніяк не траплялась. Дівчина зійшла вниз тільки до чаю. Коли вона з'явилась, у неї був якийсь недоум­куватий і збуджений вигляд (не що інше, як істеричний припадок); міледі веліла дати їй нюхальної солі й відіслала її в постіль.

Друга половина дня пройшла, повинен сказати, вельми печально, похмуро. Міс Речел все ще не виходила з кімнати; вона заявила, що дуже хвора й не може сьогодні обідати разом з нами. Міледі була так пригнічена станом доньки, що я не наважився додати їй клопоту своїм повідомленням про те, що Розанна Спірман говорила містерові Френкліну. Пенелопа вперто стояла на тому, що її негайно схоплять, засудять і запроторять у тюрму за крадіжку. Інші жінки повстромляли свої носи в біблії й молитовники, з кислими, як оцет, мінами; як мені доводилося спостерігати на своєму віку, в такий спосіб виконується обряд благочестя в «не­урочний» час. У мене навіть не було настрою розгортати «Робінзона Крузо». Я вийшов на подвір'я і, потребуючи по­бути хоч трохи у веселому товаристві, вмостився на своєму кріслі біля будок і почав розмовляти з собаками.