Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 20)

—  Очевидно, він знавець своєї справи. Беттередж, я вельми покладаюсь на нього.

Що голова, то й розум, як сказав якийсь стародавній ми­слитель задовго до мене.

Потім інспектор повернувся знову в будуар у супроводі мене й моєї доньки. Він хотів пересвідчитись, чи не пе­реставляли протягом ночі меблі, — очевидно, його перший обшук щодо цього нічого не дав.

Поки ми нишпорили поміж стільцями й столами, двері спальні раптом відчинились. Відмовивши нам у побаченні, міс Речел, на наше здивування, сама вийшла до нас. Вона взяла зі стільця свій літній капелюшок і підійшла прямо до Пенелопи з таким запитанням:

— Містер Френклін Блек сьогодні вранці посилав вас до мене?

—  Посилав, міс.

—  Він хотів говорити зі мною, чи не так?

—  Так, міс.

—  А де він зараз?

Почувши голоси внизу, я виглянув з вікна й побачив обох джентльменів, що походжали по терасі. Відповідаючи за свою доньку, я сказав:

— Містер Френклін на терасі, міс.

Не кажучи більш ні слова, не звертаючи уваги на ін­спектора, який намагався було заговорити з нею, бліда як крейда і химерно замислена, вона вийшла з кімнати й попрямувала до кузенів на терасу.

Це було з мого боку неповажливо й непристойно, але я ніяк не міг утриматися, щоб не виглянути з вікна, коли міс Речел зустрілася з джентльменами. Вона підійшла до місте­ра Френкліна, ніби не помічаючи містера Годфрі, який в цей час відійшов і залишив їх самих. Вона, мабуть, розмовляла з містером Френкліном досить енергійно. Розмова тривала недовго і (судячи з виразу обличчя, яке я розгледів з вікна) надзвичайно його вразила. В той час, як вони стояли удвох, на терасі з'явилась міледі. Міс Речел помітила її і, сказавши містерові Френкліну кілька слів на про­щання, раптом повернулась і пішла до себе, перш ніж її мати встигла наблизитись до неї. Міледі була сама здиво­вана, а коли побачила незвичайне здивування містера Френкліна, вона заговорила до нього. До них підійшов міс тер Годфрі і теж встряв у розмову. Містер Френклін поход­жав серед них, напевно, переказуючи їм, що сталося, бо во­ни, зробивши кілька кроків, разом спинились, наче прикипіли до місця, — так вразило їх почуте. Не встиг я все це по­мітити, як двері вітальні рвучко відчинились: це в свою спальню швидко пройшла міс Речел, збуджена й розгніва­на; її очі люто блищали, і щоки палали від гніву. Інспектор знову спробував було звернутись до неї з запитанням. Вона обернулась до нього у дверях спальні.

— Я за вами не посилала! — несамовито закричала во­на. — Мені ви не потрібні. Мій алмаз пропав. Ні вам, ні будь-кому іншому не вдасться знайти його!

З цими словами вона ввійшла в кімнату й хряснула дверима перед самим нашим носом. Пенелопа, що стояла найближче до дверей, почула, як вона заридала, залишив­шися знову на самоті.

«То шаленіє від гніву, то плаче, — що б це могло значити?»

Я сказав інспекторові, що все це свідчить про те, як глибоко переживає міс Речел пропажу свого алмаза. Тур­буючись про честь сім'ї, я з прикрістю бачив, що молода пані забулась навіть перед поліцейським офіцером, і виба­чився перед ним, як тільки міг. Але в думках (і цього слова­ми не скажеш) я був більше збентежений незвичайною мо­вою й поведінкою міс Речел. Беручи до уваги сказане нею у дверях спальні, я міг тільки зробити висновок, що вона була смертельно ображена прибуттям поліції і що здивування містера Френкліна на терасі викликане тим, що вона різко висловила йому (як людині, що покликала поліцію) свою думку про це. Якщо цей здогад був правильний, то чому ж, утративши свій алмаз, вона невдоволена присутністю саме тих людей, які мали відшукати його для неї? І звідки вона могла знати, що Місячний камінь ніколи не знайдеться?

За даних обставин марно було чекати, що хто-небудь з наших дасть відповідь на ці питання. Містер Френклін, мабуть, вважав нижчим своєї гідності повторити будь-кому зі слуг — навіть такому старому слузі, як я, — що сказала йому на терасі міс Речел. Містерові Годфрі як джентльме­нові й родичу містер Френклін, очевидно, відкрив свою таємницю, але з умовою, що той не розкаже її нікому. Міледі, безперечно, теж знала цю таємницю, і вона одна мала доступ до міс Речел, але вона відверто призналась, що не може нічого з нею вдіяти. «Ви мене з розуму звели своєю звісткою про зникнення алмаза», — оце і все, чого могла до­битись від неї мати, незважаючи на всі свої старання.

Ну, ось маєте,— нам нічогісінько не відомо ні про міс Речел, ні про Місячний камінь. Щодо першого, міледі була безсила нам допомогти. Відносно другого (як ви незабаром побачите), містер Сігрев, старший поліцейський інспектор, швидко зайшов у безвихідь.

Обдивившись у будуарі всі меблі й нічого не знайшовши, наш досвідчений детектив звернувся до мене з запитанням: знали слуги чи ні, куди саме покладуть алмаз на ніч?

— По-перше, знав про це я, сер, — відповів я. — Самюель, лакей, теж знав: коли зайшла розмова про те, куди сховати на ніч алмаз, він був у передпокої. І моя донька знала, як вона вже вам сказала. Вона або Самюель могли згадати про це в розмові з іншими слугами, або слуги й самі могли почути цю розмову крізь бокові двері передпокою, які в цей час могли бути відчинені на чорні сходи. Як мені здається, всі в домі могли знати, де минулої ночі лежав алмаз.

Оскільки моя відповідь була занадто широким полем для підозрінь інспектора, він постарався звузити його, попросивши мене охарактеризувати слуг.

Я зараз же подумав про Розанну Спірман. Але згадувати про неї тепер було недоречно, та я й не хотів спрямовувати підозріння на бідолашну дівчину, чесність якої не підлягала ніякому сумніву за весь час її перебування у нас. Наглядачка виправного будинку казала міледі, що Розанна щиро по­каялась, і на неї можна цілком покластись. Якщо інспектор знайде причини запідозрити її, лише тоді я змушений буду розповісти йому, як вона попала на службу до міледі.

—  Всі наші слуги мають прекрасну репутацію, — сказав я. — І всі заслужили довір'я своєї господині.

Після цього містерові Сігреву лишалось тільки одне: самому взятися за справу й особисто познайомитися зі слугами.

Їх допитали по черзі, і ніхто з них не міг нічого ска­зати путнього, хоч наговорили вони, особливо жінки, вельми багато й дуже обурювалися, що заборонили входити в їхні кімнати. Коли решту слуг відіслали на свої місця, вниз, покликали Пенелопу й допитали вдруге.

Невеликий вибух гніву моєї доньки в будуарі і здогад, що її підозрівають, мабуть, справили погане враження на інспектора Сігрева. Крім того, він, очевидно, звернув увагу на ту обставину, що Пенелопа бачила алмаз минулого ве­чора останньою. Після повторного допиту моя донька повер­нулась розлючена. Можна було не сумніватись — поліцей­ський офіцер мало не назвав її злодійкою! Я не вважав його (як містер Френклін) цілковитим тюхтієм. Але, хоч він і не сказав нічого, погляд, яким подивився на мою доньку, був не дуже приємний. Я посміявся з цього разом з бідолашною Пенелопою; не варто було сприймати всерйоз таку нісеніт­ницю. Між нами кажучи, я здуру також розсердився. Це було маленьке «прощупування» — не більше. Моя дівчинка сіла в кутку, затулившись фартушком. Вона була зовсім при­гнічена горем. Дурненька, скажете ви: їй треба було поче­кати, поки він відкрито пред'явить їй обвинувачення. Ну, я людина справедлива й рівного характеру, — я згоден з цим. А пан старший інспектор міг би згадати, не так важ­ливо що, але міг би згадати. Трясця йому в печінки!

Наступний і останній крок у слідстві довів справу, як то кажуть, до кризи. Поліцейський офіцер мав розмову (під час якої був присутній і я) з міледі. Повідомивши її, що алмаз, напевно, викрав хтось із домашніх, він попросив дозволу обшукати негайно кімнати і скрині слуг. Моя господиня як великодушна і добре вихована жінка не дозво­лила, щоб з нами поводились, як із злодіями.

—  Я ніколи не погоджуся відплатити таким чином, — відповіла вона, — за все, чим я зобов'язана вірним слугам, які живуть у моєму будинку.

Інспектор вклонився і кинув на мене погляд, який ясно говорив: «Для чого ж було мене кликати, якщо ви зв'язуєте мені руки?»

Як глава слуг я відразу ж відчув, що по справедливості ми не маємо права зловживати великодушністю нашої госпо­дині.

—  Ми вам дуже вдячні, ваша милість, — сказав я, — але просимо дозволу діяти так, як належить у цій справі; ми самі віддамо свої ключі. Коли Габріель Беттередж подасть приклад, — сказав я, спиняючи в дверях інспектора Сігрева, — решта слуг буде наслідувати його, обіцяю вам. Ось вам перш за все мої ключі!

Міледі взяла мене за руку й подякувала зі сльозами на очах. О, чого б тільки я не віддав у цю хвилину за те щоб мати право налупцювати інспектора Сігрева!

Оскільки я поручився за них, решта слуг наслідувала мій приклад, — досить неохоче, звичайно, але все-таки по­годившись зі мною. Поглянули б ви на жінок, коли полісме­ни рилися в їхніх речах. Куховарка так дивилась, наче хотіла засмажити інспектора живцем на сковороді, а інші жінки — немов збираючись з'їсти його, як тільки він за­смажиться.

Після того як обшук скінчився, а алмаза, звичайно, і сліду не знайшли, інспектор Сігрев пішов у мою кімнату поміркувати, що йому робити далі. Він і його помічники були в нашому будинку вже кілька годин, а ми ні на крок не наблизились до істини, яким чином зник Місячний камінь і кого з нас запідозрюють у крадіжці.