Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 19)

Ми поснідали. Адже що б не трапилося в домі — кра­діжка чи вбивство — все одно треба снідати. Коли ми по­снідали, міледі послала по мене, і я змушений був роз­повісти їй все, що досі приховував про індусів і про їхню змову. Міледі була дуже смілива жінка, тому вона швидко заспокоїлася, після першого переляку, викликаного моєю розповіддю. Вона здавалась далеко більше занепокоєною станом доньки, аніж цими пройдисвітами-язичниками та їх новою змовою.

—  Ви ж знаєте, яка чудна Речел і як вона несхожа на інших дівчат, — сказала мені міледі. — Але я зроду ще не бачила її такою незвичайною й замкнутою, як зараз. Про­пажа брильянта наче позбавила її розуму. Хто б міг подумати, що цей жахливий алмаз так зачарує її за такий короткий час?

І справді, це було дивно. Міс Речел була зовсім не з тих, що до нестями захоплюються різними витребеньками. А тим часом вона все ще сиділа у себе в спальні, безутішна й самотня. По правді кажучи, в нашій господі не вона одна вийшла зі своєї звичайної колії. Наприклад, містер Годфрі — загальний розрадник по професії і той, здава­лось, не знав, куди йому подітись. Не маючи з ким роз­важити душу і не наважуючись спробувати утішити міс Речел, він блукав заклопотано і безцільно по всьому будинку і в саду. Після того лиха, що спіткало нас, він рішуче не знав, що робити: чи поїхати геть звідси (адже він всього-на-всього гість), чи залишитись — можливо, і його скромні послуги стануть у пригоді. Кінець кінцем він вирішив, що за даних обставин останнє буде, напевно, найбільш звичним і делікатним. Кажуть, що в скрутних обставинах, як на пробному камені, пізнається справжній характер людини. Коли ці обставини торкнулись містера Годфрі, він виявився значно слабішим, ніж я думав. Щодо служниць, то — за винятком Розанни Спірман, яка три­малась осторонь, — вони збиралися по кутках, перешіпту­вались і на все дивились підозріливо, — така вже вдача цієї слабої половини роду людського, коли в домі трап­ляється щось незвичайне. Признатись, я й сам був стри­вожений і роздратований. Клятий Місячний камінь пе­ревернув усе шкереберть у нашому будинку.

Незадовго до одинадцяти повернувся й містер Френклін. Судячи з усього, він розгубив по дорозі всю свою рішу­чість. Він поїхав від нас галопом, а повернувся немов опутаний. Коли він їхав, то був наче з заліза а коли по­вернувся, то став ніби з вати, зовсім розкис.

—  То що ж, — запитала міледі, — приїде поліція?

— Так, — відповів містер Френклін, — вони сказали, що приїдуть слідом за мною. Старший інспектор нашої міс­цевої поліції Сігрев і двоє його помічників. Чистісінька формальність! Справа безнадійна.

—  Як! Хіба індуси втекли, сер? — вигукнув я.

—  Бідолашних скривджених індусів зовсім ні за що запроторили в тюрму, — відповів містер Френклін. — Вони ні в чому не винні люди. Моє припущення, що один з них заховався в нашому будинку, як і решта моїх припущень, нічого не варті. Було доведено, — сказав містер Френклін, палко підкреслюючи свою помилку, — що це просто фі­зично неможливо.

Здивувавши нас звісткою про цей зовсім новий поворот справи з Місячним каменем, наш молодий джентльмен, на просьбу тітки, сів і все як слід пояснив.

Виявилось, що рішучості його характеру вистачило тільки до Фрізінголла. Він ясно виклав суть справи перед суддею, а суддя негайно послав по поліцію. З перших же відо­мостей про індусів вияснилось, що вони навіть і не намага­лись вийти з міста. Далі з'ясувалося, що всіх трьох індусів разом з хлопчиком бачили, коли вони напередодні повер­тались до Фрізінголла, об одинадцятій годині вечора, — а це (беручи до уваги час і відстань) також доводило, що вони повернулися в місто відразу ж після вистави на нашій терасі. Ще пізніше, опівночі, поліція, що робила обшук у нічліжному будинку, де вони спинилися, знову бачила їх усіх трьох і, звичайно, з хлопчиком. А коли повернуло за північ, я сам міцно замкнув будинок. Ясніших до­казів на користь індусів не могло бути. Суддя сказав, що поки що проти них немає й тіні підозри. Але оскільки можливо, що після приїзду поліції розшуки приведуть до яких-небудь відкриттів, що стосуватимуться фокусників, він заарештує їх як шахраїв та бродяг і протримає з тиж­день під замком на випадок, якщо вони нам будуть по­трібні. Не знаючи наших порядків, вони щось (а що саме — не знаю) зробили в місті і попали прямісінько в лабета закону. Кожну суспільну інституцію (включаючи й правосуддя) можна завжди трохи обійти, варто лише під­шукати слушний привід. Високоповажний суддя був старим другом міледі, і індусів заарештували того ж ранку, як почалося слідство.

Так розповів містер Френклін про події у Фрізінголлі. Індійський ключ до таємниці зниклого алмаза, очевидно, зламався у нас в руках. Якщо фокусники невинні, то хто ж забрав Місячний камінь з шухляди міс Речел?!

Хвилин через десять, на превелике наше задоволення, приїхав старший інспектор Сігрев. Він сказав, що пройшов повз містера Френкліна, який сидів на терасі на сонечку (напевно, виставляв свою італійську сторону вдачі) і зарані попередив поліцію, що слідство ні до чого не приведе, — ще до того, як це слідство почалось.

У тому становищі, в якому перебували ми, інспектор фрізінголлської поліції був найприємнішим відвідувачем, якого тільки можна було бажати. Містер Сігрев був ви­сокий і ставний чоловік, з військовою виправкою, пре­красним начальницьким голосом і надзвичайно рішучим поглядом, у чудовому сюртуку, застебнутому на всі ґудзи­ки. «Я саме та людина, яка вам потрібна», — було написано на його обличчі. Він давав розпорядження двом нижчим поліцейським чинам зі всією суворістю, яка здатна пе­реконати всіх нас, що з ним жартувати не варт.

Сігрев почав з того, що оглянув усю садибу ззовні і зсе­редини: результат цього обслідування показав, що ззовні злодії не могли до нас проникнути і що, отже, крадіжку вчинив хтось у будинку. Можете собі уявити, як почували себе слуги, коли ця офіційна заява досягла їхніх ушей. Інспектор вирішив, що почне з огляду будуара, а потім допитає слуг. У той же час він поставив одного з по­ліцейських на сходах, що вели до спалень слуг, і наказав не впускати туди нікого з мешканців будинку до дальших розпоряджень.

Почувши це, представниці прекрасної статі немов очма­ніли. Вони повискакували зі своїх кутків і всі разом помча­ли наверх, до кімнати міс Речел (потягнувши за собою на цей раз і Розанну Спірман), накинулись на інспектора Сігрева і всі з однаково винним виглядом почали вима­гати, щоб він негайно сказав, котру з них запідозрює.

Інспектор виявився на висоті становища: він подивився на них рішучим поглядом і втихомирив їх своїм військо­вим голосом:

—  Ану, молодиці, йдіть-но знову униз, усі до одної! Я вас не кликав сюди. Погляньте! — вигукнув раптом ін­спектор, вказуючи на маленьку пляму під самісіньким замком на розфарбованих дверях міс Речел. — Погляньте, що наробили ваші спідниці. Забирайтеся звідси геть!

Розанна Спірман, яка була найближче до нього і до плямки на дверях, першою подала приклад слухняності й відразу ж повернулась до роботи. За нею подалися й інші. Інспектор закінчив огляд кімнати і, нічого цим не досяг­нувши, спитав мене, хто перший виявив пропажу. Першою виявила її моя донька. Послали по неї.

Інспектор спочатку обійшовся з Пенелопою трохи суворо.

—  Слухайте-но, дівчино, і пам'ятайте, що ви повинні говорити лише правду.

Пенелопа відразу ж спалахнула:

—  Мене ніколи не вчили говорити неправду, містере полісмен! І якщо мій батько може стояти поруч і вислу­ховувати, як його доньку звинувачують у брехні і в кра­діжці, не впускають до її власної кімнати, знеславлюють її добре ім'я, єдине багатство бідної дівчини, — то він не такий уже й добрий батько, яким я його вважала.

Слово, сказане мною до речі, поставило правосуддя й Пенелопу в більш приємні стосунки. Запитання й відповіді пішли як по маслу, але в них не було нічого вартого уваги. Донька моя бачила, як міс Речел минулого вечора поклала алмаз у шухляду шафки. Вона ввійшла о восьмій годині ранку до міс Речел з чашкою чаю й побачила, що шухляда відчинена й порожня, і відразу ж зняла тривогу. На тому й скінчилося свідчення Пенелопи.

Далі інспектор попросив побачення з самою міс Речел. Пенелопа передала його просьбу крізь двері. Відповідь прийшла до нас тим же шляхом:

—  Мені нема про що говорити з полісменом, я не можу нікого бачити.

Почувши таку відповідь, наш вельми досвідчений по­лісмен, здавалось, був здивований і ображений. Я пояснив йому, що наша панночка захворіла, і попросив його трохи почекати, щоб побачитися з нею пізніше. Після цього ми знову зійшли вниз і зустрілися в холі з містером Годфрі й містером Френкліном.

Обох джентльменів, що гостювали в нас, опитали: чи не можуть вони пролити яке-небудь світло на цю справу. Ніхто з них нічого не знав. А чи не чули вони підозрілих звуків минулої ночі? Нічого, крім шуму дощу, вони не чули. Можливо, я, не спавши довше за інших, що-небудь чув? Нічогісінько. Звільнившись від опиту, містер Френклін (як і раніше, вважаючи справу безнадійною) шепнув мені:

—  Ця людина не дасть нам ніякої користі. Інспектор Сі­грев — тюхтій.

А коли звільнився містер Годфрі, то шепнув мені: