Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 18)

Про що вони розмовляли між собою, не можу сказати. Але, стоячи біля дубової рами, в яку вправлено велике дзеркало, я побачив у ньому, як Речел, перш ніж піти спати, крадькома вийняла з-за корсажа медальйон, пода­рований їй містером Френкліном, і показала йому з усміш­кою, яка безсумнівно означала щось не зовсім звичайне. Цей випадок трохи похитнув мою попередню впевненість, і я почав думати, що, можливо, Пенелопа й має рацію щодо почуттів її панночки.

Тільки-но міс Речел перестала засліплювати містера Френкліна, він помітив і мене. Його непостійні звичаї, що раз у раз мінялися, вже встигли змінитися і щодо індусів.

—  Беттередж, — сказав він, — я майже ладен припустити, що занадто серйозного значення надав словам містера Мартуета, коли ми розмовляли в чагарнику. Хотів би я знати, чи не почастував він нас байками, якими так люб­лять хизуватись мандрівники? Невже ви справді вирішили спустити собак?

—  Я зніму з них ошийники, сер, — відповів я, — і дам їм досхочу побігати вночі, якщо вони почують чужий слід.

—  Гаразд, — сказав містер Френклін. — А тоді ми поди­вимось, що нам робити завтра. Я зовсім не збираюсь лякати тітку, Беттередж, без серйозної причини. На до­браніч!

Він здавався таким стомленим і блідим, коли кивнув мені головою і взяв свічку, щоб іти наверх, що я насмілився порадити йому випити на ніч коньяку з содовою водою. Містер Годфрі, що підійшов до нас з другого кінця кімнати, підтримав мене. Він у дуже лагідному, товариському тоні почав умовляти містера Френкліна випити що-небудь перед сном.

Я згадую про ці незначні обставини тому, що після всього баченого й почутого мною цього дня мені було приємно відзначити, що обидва наші джентльмени знову в хороших стосунках, як і раніше. Їхня словесна битва (яку чула Пенелопа у вітальні) і суперництво в здобутті прихильності міс Речел, напевно, не привели до серйозної сварки. Адже вони обоє мали добру вдачу, бо ж були світськими людь­ми. А позитивною якістю людей високого звання є те, що вони ніколи так не сперечаються між собою, як люди не­знатні.

Містер Френклін відмовився від коньяку і пішов наверх з містером Годфрі, бо їхні кімнати були поряд. Однак на площадці кузен, мабуть, його умовив, або, як завжди, він сам передумав.

—  Можливо, мені й захочеться випити вночі, — гукнув він униз. — Надішліть-но в кімнату коньяку й содової!

Я послав Самюеля з коньяком і водою, а потім пішов зняти ошийники з собак. Вони ледве не показилися від здивування, що їх випустили в таку пізню годину, і стрибали на мене, мов щенята. Проте дощ незабаром вгамував їхній запал; вони хлебнули трохи води й залізли назад у свою конуру. Повертаючись у дім, я помітив на небі прикмети, що віщували зміну погоди на краще. А поки що дощ лив як з відра і досхочу напоїв землю водою.

Ми з Самюелем обійшли весь будинок і, як завжди, замкнули всі двері. Цього разу я все оглянув особисто і ні в чому не поклався на свого помічника. Все було замкнуто як слід, поки я, старий дід, ліг у ліжко на початку першої години ночі.

Напевно, турботи цього дня були мені не під силу. Як би там не було, але і я, подібно містерові Френкліну, вельми погано спав цієї ночі. Вже сходило сонце, коли нарешті заснув. Весь час, поки я не спав, у домі було тихо, як у могилі. Не чути було ані найменшого звуку, тільки дощ шумів і вітер шелестів у деревах.

Приблизно о-пів на восьму я прокинувся й відчинив вікно. День був чудовий, сонячний. Коли годинник пробив вісім, я збирався було вийти надвір, щоб знову посадити собак на цеп. І раптом чую позад себе на східцях лопо­тіння жіночих спідниць.

Я обернувся: за мною, мов божевільна, бігла Пенелопа.

—  Таточку! — гукала вона. — Ради бога йдіть наверх! Алмаз пропав.

—  Чи ти з глузду з'їхала? — спитав я.

—  Пропав! — повторила Пенелопа. — Пропав, і ніхто не знає як. Ходімте й побачите.

Вона потягнула мене за собою до вітальні нашої панноч­ки; вітальня була поруч з її спальнею. Там, на порозі спальні, стояла міс Речел, пополотніла, як її білий пеньюар. Обидві половинки індійської шафки були розчинені навстіж. Одна з шухляд висунута до краю.

—  Погляньте! — сказала Пенелопа. — Я сама бачила, як міс Речел поклала вчора алмаз у цю шухляду.

Я підійшов до шафки: шухляда була порожня.

—  Це правда, міс? — запитав я.

Сама не своя, чужим голосом міс Речел відповіла так само, як і моя донька:

—  Алмаз пропав.

Промовивши ці слова, вона пішла в свою спальню і замкнула за собою двері.

Не встигли ми збагнути, що робити далі, як увійшла міледі: вона почула мій голос у вітальні доньки й спитала, що сталось. Звістка про зникнення алмаза приголомшила її. Вона відразу ж підійшла до спальні доньки й настояла на тому, щоб її впустили. Міс Речел впустила її.

Тривога, що охопила весь дім із швидкістю пожежі, досягла й обох джентльменів.

Перший з'явився містер Годфрі. Коли він почув, що трапилось, він тільки в замішанні підняв догори руки, що не надто багато говорило на користь його душевної твер­дості. Містер Френклін, на прозорливість якого я розра­ховував, сподіваючись, що він порадить нам, виявився таким же безпорадним, як і його кузен, коли в свою чергу почув цю звістку. Над усяке сподівання, він цієї ночі добре виспався і від такої незвичної для нього розкоші, як він сам говорив, аж очманів. Але коли містер Френклін випив чашку кави, яку він, за іноземним звичаєм, завжди випивав за годину-дві до сніданку, — розум його прояснив­ся, він почав проявляти свою вроджену розсудливість; рішуче й розумно вжив ось яких заходів.

Спочатку він послав по слуг і звелів їм залишити всі двері й вікна нижнього поверху (за винятком парадних дверей, які я відімкнув) саме так, як воно було, коли ми замикали їх звечора. Потім він запропонував містерові Годфрі й мені, перш ніж вживати дальших заходів, пе­ресвідчитись, чи не впав алмаз куди-небудь випадково, наприклад, за шафку чи за стіл, на якому стояла шафка. Подивившись в обох місцях і нічого не знайшовши, розпи­тавши також Пенелопу і взнавши від неї не більше того, що вона вже сказала мені, містер Френклін запропонував розпитати ще міс Речел і послав Пенелопу постукати до неї в спальню.

З кімнати вийшла міледі й зачинила за собою двері. Тієї ж хвилини клацнув замок: міс Речел замкнула двері зсередини. Моя пані підійшла до нас, надзвичайно збенте­жена й засмучена.

—  Пропажа алмаза цілком приголомшила Речел, — ска­зала вона у відповідь містерові Френкліну. — Вона якась чудна і не хоче говорити про це навіть зі мною. Ви не зможете її побачити зараз.

Посиливши цим повідомленням про міс Речел нашу розгубленість, міледі після деяких зусиль повернула собі свій звичний спокій і почала діяти із звичною рішучістю.

—  По-моєму, тут уже нічого не поробиш, — сказала вона спокійно. — Єдине, що лишається зробити, це послати по поліцію.

—  А поліція повинна перш за все, — додав містер Френк­лін, підхопивши її слова, — схопити індуських фокусників, які давали тут учора виставу.

Міледі й містер Годфрі (які не знали того, що було відомо містерові Френкліну й мені) обоє здригнулись і здивувалися.

—  Мені зараз ніколи пояснювати, — продовжував міс­тер Френклін. — Я можу тільки сказати вам, що саме індуси вкрали алмаз. Дайте мені рекомендаційний лист, — звернувся він до міледі, — до одного з фрізінголлських суддів; просто скажіть йому, що я ваш представник, і дозвольте мені зараз же поїхати з цим листом. Наша можли­вість спіймати злочинців залежить від наших старань не згаяти даремно жодної хвилини.

Чи це французька, чи англійська сторона вдачі містера Френкліна взяла гору, але була то розумна сторона. Питання стояло тільки про те, чи надовго цього вистачить.

Він поклав перед тіткою перо, чорнило й папір, і вона (як мені здалося) написала лист, але не дуже охоче. Якби можна було залишити без уваги такий випадок, як пропажа алмаза вартістю в двадцять тисяч фунтів, я вва­жаю, — судячи з думки міледі про її покійного брата і з то­го, що вона з недовір'ям поставилась до подарунка, — що особисто для неї було б полегшенням дозволити злодіям утекти з Місячним каменем.

Я пішов разом з містером Френкліном до стайні і скористався з цієї нагоди, щоб спитати його, яким чином індуси (яких я запідозрював, звичайно, так само, як і він) могли проникнути в будинок.

—  Один з них міг пробратися в зал під час метушні, коли гості роз'їжджалися, — сказав містер Френклін. — Він, мабуть, лежав під диваном, коли тітка й Речел вирішували, куди сховати алмаз. Йому варто було тільки почекати, коли в будинку все стихне, а потім дістатись до шафки й забрати звідти алмаз.

Сказавши це, він гукнув грума, щоб той відчинив ворота, і швидко виїхав.

Це справді здавалось єдино розумним поясненням. Але як злодій ухитрився втекти з будинку? Адже коли я пішов уранці відчиняти парадні двері, вони були замкнуті на замок і на засув так само, як я залишив їх звечора. А інші двері й вікна самі говорили за себе — вони і досі були замк­нуті. А собаки? Припустімо, що злодій утік, вистрибнувши з вікна другого поверху, — однак чи зміг би він уникнути собак? Невже він дав їм отруєного м'яса? Ледве ця підозра промайнула в моїй голові, як з-за рогу вибігли собаки, перекидаючись на мокрій траві, такі веселі й дужі, що я ледве вгамував їх і знову посадив на цеп. Чим більше обмірковував я обставини зникнення алмаза, тим менш задовільним здавалось мені пояснення містера Френкліна.