Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 17)

—  І на вулицях тоді було багато народу?

—  Багато.

—  Ви, звичайно, призначили час, в який повинні були приїхати до леді Веріндер. Звідси до станції місцевість безлюдна. Ви приїхали в призначений час?

—  Ні, я приїхав на чотири години раніше.

—  Дозвольте поздоровити вас із цим! Коли ви відвезли алмаз у Фрізінголл?

—  Я відвіз його через годину після приїзду сюди і за три години до того, як мене чекали тут.

—  Дозвольте знову поздоровити вас! Ви привезли його назад самі?

—  Ні. Я приїхав з моїм кузеном, кузинами і грумом.

—  Дозвольте поздоровити вас утретє! Якщо вам коли-небудь заманеться помандрувати за межами цивілізованих країн, містере Блек, повідомте мене, і я поїду з вами. Ви — щаслива людина.

Тут і я втрутився в розмову. Мої англійські погляди ніяк не узгоджувалися з подібними міркуваннями.

—  Невже ви хочете сказати, сер, — вигукнув я, — що індуси вбили б містера Френкліна, якби тільки їм випала така нагода?

—  Ви курите, містере Беттередж? — запитав мандрівник.

—  Курю, сер.

—  Дуже ви дорожите тим попелом, що лишається на дні вашої люльки?

—  Зовсім не дорожу, сер.

—  У тій країні, з якої приїхали ці люди, так само мало дорожать життям людини, як ви попелом з вашої люльки. Якби життя тисячі людей стояло між ними та поверненням алмаза і якби вони знали, що можуть убити цих людей безкарно, вони вбили б їх усіх. Жертвувати кастою — справа серйозна в Індії, а жертвувати життям — не варте нічого.

Я висловив думку, що це зграя вбивць і злочинців. Містер Мартует заявив, що це чудовий народ. Містер Френк­лін не висловив ніякої думки, але повернув нас до справи.

—  Вони бачили Місячний камінь на платті міс Веріндер, — сказав він. — Що ж тепер робити?

—  Те, що загрожував зробити ваш дядько, — відповів містер Мартует. — Полковник Гернкасл розумів, з якими людьми він має діло. Пошліть завтра алмаз (під охороною кількох чоловік) до Амстердама, щоб його там розрізали і замість одного каменя зробили півдюжини брильянтів. Тоді скінчиться його існування як священного Місячного каменя — скінчиться й небезпека.

Містер Френклін обернувся до мене.

—  Що ж поробиш, — сказав він. — Ми повинні завтра ж поговорити з леді Веріндер.

—  А як же бути сьогодні, сер? — запитав я. — Що, як індуси повернуться?

Містер Мартует відповів мені раніше, ніж встиг заго­ворити містер Френклін.

—  Індуси не наважаться повернутися сьогодні, — сказав він. — Вони ніколи не йдуть прямим шляхом, не кажучи вже про таку справу, як оця, коли найменша помилка може бути фатальною для їхньої мети.

—  Але якщо ці пройдисвіти виявляться сміливішими, ніж ви гадаєте, сер? — наполягав я.

—  В такому разі спустіть собак, — сказав містер Мартует. — Є у вас великі собаки в дворі?

—  Є дві, сер. Дог і собака-шукач.

—  Цього досить. У даному разі, містере Беттередж, обидві мають одну велику позитивну якість: їх, напевно, не турбуватимуть ваші сумніви щодо недоторканості людсь­кого життя.

Із вітальні долинули до нас звуки фортепіано, коли містер Мартует пустив у мене цей заряд. Він кинув свою сигару і взяв під руку містера Френкліна, щоб повернутись до дам. Ідучи слідом за ними в дім, я помітив, що небо почало вкриватися хмарами. Містер Мартует теж це помітив. Він поглянув на мене і промовив з властивим йому похмурим гумором:

—  Індусам цієї ночі потрібні будуть парасольки, Бет­тередж.

Добре йому було жартувати. Але я не був знаменитим мандрівником і пройшов свій життєвий шлях, не ризикуючи життям серед злочинців і вбивць у різних заморських країнах. Я ввійшов до своєї кімнатки, сів у своє крісло, весь спітнілий, і запитав себе безпорадно: «Що тепер ро­бити?» В такому тривожному стані духу інші впали б у розпач; я ж кінчив зовсім інакше. Я запалив люльку і глянув у «Робінзона Крузо».

Не минуло й п'яти хвилин, як мені трапилось це чудове місце, сторінка сто шістдесят перша:

«Страх небезпеки в десять тисяч разів страшніший, ніж сама небезпека: коли вона з'явиться на наші очі, ми переконуємось, що тягар тривоги значно більший того нещастя, яке нас тривожить».

У людини, яка після цього не увірує в «Робінзона Крузо», або не вистачає в голові десятої клепки, або ця лю­дина безнадійно закохана в свою самовпевненість. Не варто витрачати на неї докази, краще зберегти їх для когось із більш довірливою душею.

Я давно вже запалив удруге люльку і все ще захоплювався цією чудесною книгою, коли Пенелопа (що подавала гостям чай у вітальні) прийшла до мене з новинами. Вона залиши­ла цокотух, коли ті співали дует, — слова починалися з «О», і музика відповідала словам. Вона помітила, що міледі робила помилки, граючи у віст, чого з нею раніше ніколи не траплялось. Вона бачила, як знаменитий мандрівник заснув у кутку. Чула, як містер Френклін потішався над містером Годфрі з приводу жіночих комітетів взагалі, і містер Годфрі відповідав йому значно різкіше, ніж личило джентльменові з такою лагідною вдачею. Підглянула, як міс Речел, на­певно, намагаючись заспокоїти місіс Тредголл, показувала їй фотографії, а сама крадькома так поглядала на містера Френкліна, що жодна тямуща покоївка не помилилася б і на хвилину. Нарешті, вона бачила, як містер Кенді, лікар, який таємниче зник у вітальні і потім таємниче повернувся, зайшов у розмову з містером Годфрі. В цілому справи йшли краще, ніж можна було сподіватись, судячи з того, як пройшов обід. Якби тільки ми могли протриматися ще з годинку, старий батечко Час підвіз би екіпажі, і ми зовсім спекалися б гостей.

Все минає на цьому світі, і навіть заспокійливий вплив «Робінзона Крузо» минув, коли Пенелопа пішла від мене. Я знову розхвилювався і вирішив обійти навколо садиби, перше ніж почнеться дощ. Замість того щоб узяти лакея, в якого був людський і, отже, непридатний для першого-ліпшого непередбаченого випадку ніс, я взяв з собою собаку-шукача. Можна було покластись на те, що його ніс почує чужого. Ми обійшли довкола садиби і вийшли на шлях; повернулись так, як і пішли, — ні з чим, не знайшовши жодної людської істоти, що переховувалася б побли­зу будинку. Я знову посадив собаку на цеп і, повертаючись через кущі, зустрів наших двох джентльменів, що виходили з вітальні. Це були містер Кенді і містер Годфрі; вони (як сказала мені Пенелопа) все ще розмовляли між собою, тихо сміючися з якоїсь дотепної вигадки. Я здивувався, що вони подружили, але, звичайно, пройшов повз них, наче й не помічаючи їх.

Прибуття екіпажів ніби послужило початком для дощу. Він так линув, наче мав намір не вщухати до ранку. За винятком лікаря, на якого чекав відкритий екіпаж, решта гостей поїхала додому в затишних каретах. Я висловив по­боювання містерові Кенді, коли б він не промок до са­місіньких кісток. А він мені відповів, що дивується, як це я дожив до своїх років і не знаю, що шкіра лікаря непро­мокальна. Він поїхав під дощем, сміючись із свого власного жартику, і ми, таким чином, здихалися наших обідніх гостей.

Тепер лишається розповісти історію цієї ночі.

Розділ XI

 Коли останній з гостей поїхав додому, я повернувся в хол і знайшов Самюеля біля бокового столика. Він готував коньяк і содову воду. З вітальні вийшли міледі і міс Речел у супроводі двох джентльменів. Містер Годфрі випив коньяку з содовою водою. Містер Френклін нічого не пив. Він сів; вигляд у нього був надзвичайно стомлений. Напевно, розмова в цей урочистий день змучила його.

Міледі, обернувшись, щоб побажати їм на добраніч, пиль­но подивилась на подарунок нечестивого полковника, по­дарунок, що сяяв на платті її доньки.

—  Речел, — сказала вона,—  куди ти сховаєш на ніч свій алмаз?

Міс Речел була в надзвичайно піднесеному настрої, саме в такому настрої, коли хочеться говорити нісенітниці і вперто відстоювати їх, як щось розумне, — що, може, до­водилось вам помічати у молодих дівчат, коли нерви їхні збуджені в кінці дня, переповненого сильними від­чуттями. Спочатку вона заявила, що не знає, куди схо­вати алмаз. Потім сказала: «Звичайно, покладу на стіл по­ряд з іншими речами». Далі збагнула, що алмаз може засяяти сам по собі своїм дивним місячним світлом у темряві й налякати її вночі. Нарешті, згадала про індуську шафку, що стояла в її вітальні, і зараз же вирішила схо­вати індійський алмаз в індуську шафку, щоб дати можли­вість двом чудесним туземним витворам намилуватися один одним. Мати, яка терпляче слухала всі ці нісенітниці, нарешті втрутилась і спинила Речел.

—  Моя люба, адже твоя індуська шафка не зами­кається, — сказала міледі.

—  О, господи, мамо! — вигукнула міс Речел. — Та хі­ба ж ми в готелі? Хіба ж у нас удома є злодії?

Не звертаючи уваги на цю химерну відповідь, міледі побажала джентльменам на добраніч, потім обернулась до міс Речел і поцілувала її.

—  А чому б тобі не віддати мені твій алмаз на схоро­ну? — спитала вона.

Міс Речел сприйняла ці слова так, як сприйняла б десять років тому пропозицію розлучитися з новою лялькою. Міледі зрозуміла, що цього вечора її ні в чому не пе­реконаєш.

—  Зайдеш до мене, Речел, як тільки встанеш вранці, — сказала вона, — я маю тобі дещо сказати.

З цими словами міледі повільним кроком пішла до себе, глибоко замислившись і, по всьому видно, не дуже задово­лена напрямом, який прийняли її думки.

Вслід за нею попрощалась і міс Речел. Спочатку вона потисла руку містерові Годфрі, що стояв на другому кінці зали, розглядаючи картину на стіні. Потім повернулась до містера Френкліна, який все ще мовчки і стомлено сидів у кутку.