Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 15)

Тут я хотів знову запротестувати. Але моя донька в цей час взяла в руки щітку, і вся сила її пальців перейшла туди. Якщо ви лисі, ви зрозумієте, як вона мене подряпала. Якщо ж ви не лисі, пропустіть ці рядки і дякуйте богові, що у вас є захист між головною щіткою і шкірою вашої голови.

— Містер Годфрі спинився по другий бік гостролиста, — продовжувала Пенелопа. «Ви вважаєте за краще, — сказав він, — щоб я залишився у вас, наче нічого не сталось?» Міс Речел блискавично обернулася до нього. «Ви прийняли запрошення моєї матері, — сказала вона, — і ви тут разом з її гостями. Якщо не хочете викликати зайвих розмов у домі, звичайно, залишитесь тут!» Вона зробила кілька кро­ків, а потім ніби трохи полагіднішала. «Забудьмо, що ста­лось, Годфрі, — сказала вона, — і залишимось кузенами». Вона подала йому руку, яку він поцілував, що я вважала б за вільність, а потім вона пішла. Він трохи постояв, схиливши голову й поволі копирсаючи каблуком яму в піску; ніколи в житті не бачила я більш сконфуженої людини. «Незруч­но! — процідив він крізь зуби, підвівши очі і попрямувавши до будинку. — Дуже незручно!» Якщо це була його думка про самого себе, то він мав цілковиту рацію. Звичайно, ду­же негарно. Адже вийшло, тату, як я вам давно казала! — вигукнула Пенелопа, востаннє дряпнувши мене щіткою з усієї сили. — Містер Френклін — ось кого вона любить!

Я заволодів щіткою і розкрив рот, щоб висловити їй докір, на який, признаюсь, слова і поведінка моєї доньки цілком заслуговували.

Але не встиг я вимовити й слова, як знадвору почувся стукіт коліс. Це почали з'їжджатися гості. Пенелопа відразу втекла. Я одягнув фрак і подивився на себе в дзеркало. Голова моя була червона, мов рак, але в інших відношеннях я був одягнутий для вечірньої церемонії цілком пристойно, як і годиться. Я вийшов у передпокій якраз вчасно, щоб доповісти про двох перших гостей. Вам нічого ними особли­во цікавитись. Це були батько й мати філантропа — містер і місіс Еблуайт.

Розділ X

Один за одним вслід за Еблуайтами прибували гості, поки всі не з'їхалися. Включаючи господарів, зібралось двадцять чотири чоловіка. Це було прекрасне видовище, коли всі посідали за стіл і ректор фрізінголлський підвівся і з чу­довою вимовою прочитав молитву.

Не буду стомлювати вас переліком гостей. Ви не зустрі­нете нікого з них удруге, — в усякому разі, в моїй частині оповіді, — за винятком двох.

Ці двоє сиділи по обидва боки міс Речел, яка, наче цариця свята, цілком природно, була центром загальної уваги. Цього разу вона більше, ніж звичайно, привертала погляди присутніх, бо (на таємне невдоволення міледі) у неї на грудях сяяв чудовий подарунок, який затьмарив усі інші, — Місячний камінь. Його подарували без оправи, але цей універсальний геній, містер Френклін, зумів з до­помогою своїх вправних пальців і срібного дроту пришпили­ти його, як брошку, до її білого плаття. Звичайно, всі захоп­лювалися дивовижними розмірами і красою алмаза. І тільки двоє сказали щось не зовсім звичне про нього, — це було двоє гостей, про яких я згадував, що сиділи обабіч міс Речел.

Гість з лівого боку — містер Кенді, наш фрізінголлський лікар.

Це був приємний, товариський, маленький чоловічок. Однак, я повинен визнати, в нього була одна вада; він любив до речі й не до речі захоплюватися своїми власними жартами і досить необачно встрявати в розмову з незна­йомими людьми. В товаристві він завжди робив помилки і ненароком сварив людей поміж собою. В медичній практиці він був значно обережніший, керуючись якоюсь інтуїцією (за словами його ворогів), яка виявлялась безпомилковою там, де розсудливіші лікарі робили помилки. Те, що він сказав про алмаз міс Речел, було сказано, як звичайно, у вигляді містифікації чи жарту. Він благав її (в інтересах науки) взяти алмаз і спалити.

— Ми спочатку нагріємо його, міс Речел, — казав лі­кар, — до певної температури, потім піддамо впливові по­вітря, мало-помалу випаруємо алмаз і визволимо вас від зайвих турбот по зберіганню такого цінного коштовного каменя.

Міледі слухала з таким заклопотаним виразом обличчя, ніби хотіла, щоб лікар говорив серйозно і щоб йому вдалося викликати в міс Речел бажання пожертвувати заради науки своїм подарунком.

Другий гість, що сидів праворуч від моєї панночки, був видатний громадський діяч — славнозвісний індійський мандрівник, містер Мартует, який, ризикуючи життям, про­ник, переодягнений туди де ніколи ще не ступала нога жодного європейця.

Це був довготелесий, худорлявий, мускулястий, смаглявий, мовчазний чоловік. У нього був стомлений вигляд і дуже твердий, уважний погляд. Ходили чутки, ніби йому набридло буденне життя серед людей в наших країнах і він нудьгує по диких країнах Сходу. За винятком того що він сказав міс Речел з приводу її алмаза, навряд чи промовив він і шість слів чи випив склянку вина за весь обід. Місячний камінь був єдиний предмет, що якоюсь мірою зацікавив його. Слава цього каменя, напевне, дійшла до нього давно, коли він подорожував у якихось небезпечних місцях в Індії. Він весь час мовчки дивився на камінь, поки міс Речел не почала ніяковіти, і потім сказав їй як завжди, спокійно:

— Якщо ви коли-небудь поїдете в Індію, міс Речел, не беріть з собою подарунка вашого дядька. Індійський алмаз буває іноді предметом релігійного культу в Індії. Я знаю одне місто і один храм у цьому місті, де ваше життя не протривало б і п'яти хвилин, якби ви з'явились з цим алмазом.

Міс Речел, перебуваючи в безпеці в Англії, з захопленням слухала про ту небезпеку, яка загрожувала б їй в Індії. Цокотухи були в ще більшому захопленні — вони покидали свої ножі й виделки і голосно закричали:

— О, як цікаво!

Міледі завовтузилась на своєму стільці і змінила тему розмови.

В міру того, як проходив обід, мені ставало все ясніше що це свято далеко не так вдалося, як вдавались попередні.

Пригадуючи тепер цей день народження і те, що тра­пилося пізніше, я майже схильний гадати, що це триклятий алмаз навіяв якийсь смуток на все товариство. Я щедро частував гостей вином і, як привілейована особа, ходив навколо столу з тими стравами, яких брали мало, і шептав гостям:

— Будь ласка, покуштуйте, я знаю, що це вам сподо­бається.

В дев'яти випадках з десяти вони куштували з пошани до старого оригінала Беттереджа, як вони мене називали але все марно. Розмова не клеїлась, і мені самому було ніяково. А коли хто-небудь і починав розмову, то все якось не до ладу. Наприклад, містер Кенді, лікар, наплів таких нісенітниць, яких я досі ще від нього не чув. Ось послухайте одну з його розмов, і ви збагнете, що я повинен був відчувати, стоячи біля буфета, як людина, що всім серцем бажала успіху святу.

Серед жінок, що сиділи за обідом, була шановна місіс Тредголл, вдова професора. Ця добра дама безперестану говорила про свого покійного чоловіка, жодного разу не сказавши присутнім, що він уже помер: вона була певна, я гадаю, що кожній дорослій людині в Англії відомо про це. В одну із заминок, що настала в розмові, хтось згадав про нецікавий і досить непристойний предмет — про анато­мію людського тіла; і відразу ж місіс Тредголл завела розмову про свого покійного чоловіка, не згадуючи, як завжди, що він помер. Анатомія, за її словами, улюблене заняття професора в часи дозвілля. На нещастя, містер Кенді, який сидів навпроти і нічого не знав про небіжчика, почув її. Як людина надзвичайно чемна, він скористався з цієї нагоди, щоб відразу запропонувати професорові свої послуги.

—  Нещодавно в хірургічному коледжі ми одержали кіль­ка чудових кістяків, — сказав містер Кенді через стіл своїм гучним, веселим голосом. — Я дуже раджу, добродійко, професорові оглянути їх, коли в нього трапиться вільна годинка.

Стало так тихо, що можна було б почути, як падає булавка. Гості (з поваги до пам'яті професора) сиділи всі мовчки. Я в цей час стояв позад місіс Тредголл, частуючи її чаркою рейнвейну. Вона схилила голову й промовила дуже тихим голосом:

—  Мого любимого чоловіка вже нема.

На нещастя, містер Кенді не почув її слів і, нічогісінько не підозрюючи, продовжував через стіл ще голосніше і ввічливіше ніж раніш:

—  Можливо, професор не знає, що з карткою члена коледжа він може бувати там щодня, окрім неділі, від десятої до четвертої години?

Місіс Тредголл ще нижче, до мереживного коміра, схи­лила голову і ще тихіше повторила врочисті слова:

— Мого любимого чоловіка вже нема.

Я моргав містерові Кенді через стіл. Міс Речел штовхала його в бік. Міледі кидала на нього багатозначні погляди. Зовсім даремно! Він вів далі з добродушністю, яку не можна було ніяк спинити:

—  Я був би вельми радий послати професорові мою картку, якщо повідомите його адресу.

—  Його адреса, сер, могила, — сказала місіс Тредголл, раптом втративши терпіння, і заговорила з такою силою й люттю, що аж задзвеніли чарки. — Професор помер десять років тому!

—  О великий боже! — промовив містер Кенді.

За винятком цокотух, які зареготали, такий смуток охо­пив усе товариство, ніби всі ладні були піти слідом за професором, і, подібно до нього, волати з могили.

Але досить про містера Кенді. Решта гостей поводилась так само непристойно, як і лікар. Коли їм слід було говорити, вони мовчали, а коли починали розмову, то все невлад. Містер Годфрі, звичайно такий красномовний на трибуні, зовсім не хотів проявляти себе в приватному товаристві. Чи він був сердитий, чи засоромлений після своєї поразки в квітнику, — не можу сказати. Він приберіг всю свою красномовність для ушей дами, що сиділа поруч з ним. Вона була членом його комітету, релігійна, з чудовою оголеною шиєю і великою пристрастю до шампансько­го, — вона любила сухе вино і, розумієте, в дуже великій кількості. Я стояв за їхньою спиною біля буфета і можу засвідчити, що товариство втратило дуже повчальну розмо­ву, що відбувалась між містером Годфрі та його сусідкою і яку мені вдалося почути, відкорковуючи пляшки, роз­різаючи баранину тощо. Що саме говорили вони про свої благодійні справи, я не чув. Та коли почав прислухатися до них, вони вже давно перестали говорити про жінок, що розроджуються, і про жінок, що їх треба було вряту­вати, і перейшли до більш серйозних предметів. Релігія, як я зрозумів зі слів містера Годфрі, означає любов. А любов означає релігію. Земля — це небо, трохи постаріле. А небо — це земля, дещо обновлена. На землі живуть дуже непорядні люди; але зате на небі всі жінки будуть членами великого комітету, де ніхто ніколи не сваритиметься, а чоловіки служитимуть їм, як янголи богові. Чудово! Чудово! Але чому ж містер Годфрі не розповів про все це при­сутнім?