Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 14)

Вони провели весь ранок і частину дня за розмальо­вуванням дверей. Пенелопа стояла поряд і, за їхньою вказівкою, розмішувала фарби, а міледі, перед сніданком, то входила в кімнату, то виходила, приклавши до носа хусточку (вони зловживали цього дня розчинником містера Френкліна), і даремно намагалась відірвати обох малярів від роботи. Лише о третій годині вони зняли фартухи, відпустили Пенелопу (яка найбільше потерпіла від розчин­ника) і змили з себе весь цей бруд. Але досягли, чого хотіли, — закінчили розмальовувати двері до дня народ­ження і дуже пишалися своєю роботою. Грифони, купідони і все інше, повинен я визнати, вийшло дуже красиве на погляд, але було там усього цього так багато і так воно було переплутане квітами й девізами, а пози представлені так ненатурально, що купідони ці неприємно врізались у вашу пам'ять на багато годин після того, як ви мали нагоду подивитись на них. Якщо я додам, що після закінчення ранкової роботи Пенелопа блювала, то кажу це не з упередження проти розчинника. Ні! Ні! Він перестав смерді­ти, як тільки висох, а якщо мистецтво вимагає подібних жертв, то хоч Пенелопа й рідна донька мені, я скажу: нехай мистецтво одержить цю жертву.

Містер Френклін закусив наспіх і поїхав у Фрізінголл по своїх кузин (як він сказав міледі) і по Місячний камінь (як було відомо тільки нам обом).

Оскільки це був один з тих урочистих днів, коли я повинен був зайняти місце біля буфета й порядкувати під час обіду, то в період відсутності містера Френкліна в мене було про що міркувати. Подбавши про вино і зробивши огляд чоловічій і жіночій челяді, яка повинна була прислуговувати за обідом, я пішов до себе зібратися з думками, поки з'являться гості. Затягнувшись — ви знаєте чим — і заглянувши — ви знаєте, в яку книгу (про неї я вже мав нагоду згадувати на цих сторінках), я заспокоївся і тілесно, й душевно. Мене збудив — не від дрімоти, а від задуми — тупіт копит, і я пішов зустрічати кавалькаду, що складалася з містера Френкліна, його кузена і двох кузин — супроводжував їх грум старого містера Еблуайта.

Містер Годфрі дуже вразив мене тим, що був схожий на містера Френкліна в одному відношенні, — він, здава­лося, був не в настрої. Гість, як звичайно, лагідно по­тис мені руку і ввічливо висловив задоволення, що ба­чить свого старого друга Беттереджа в доброму здоров'ї. Але був якийсь похмурий, чого я ніяк не міг зрозуміти, і, коли я запитав про здоров'я його батька, відповів дуже коротко:

— Як завжди!

Зате обидві міс Еблуайт були веселі за двадцятьох, і це з лихвою відновлювало рівновагу. Вони були майже такі ж високі на зріст, як і їхній брат, жваві, світловолосі, рум'яні дівчата, з надміром плоті і крові; так і пашіло від них здоров'ям і веселістю. Бідолашні коні вгинались під ними, і коли дівчата зіскочили з сідел (не чекаючи допомо­ги), то, запевняю вас, підстрибнули на землі, наче гумові м'ячі. Все, що говорять обидві міс Еблуайт, починається з великої літери «О», а все, що вони роблять, супроводиться галасом; вони хихотіли й вищали — до діла й не до діла, з найменшого приводу. «Цокотухи» — ось як я їх прозвав.

Скориставшись галасом, зчиненим цими панянками, я нишком у передпокої обмінявся слівцем-другим і з міс­тером Френкліном.

—  Благополучно привезли алмаз, сер?

Він кивнув головою і вдарив по нагрудній кишені свого сюртука.

—  Не бачили індусів?

—  Жодного.

Після цього він запитав про міледі і, почувши, що вона в маленькій вітальні, пішов прямо туди. Не пробув там і хвилини, як пролунав дзвінок, і Пенелопа доповіла міс Речел, що містер Френклін Блек хоче з нею говорити.

Проходячи передпокоєм через півгодини після цього, я раптом спинився, неначе прикипів до місця, почувши вигуки з маленької вітальні. Не можу сказати, щоб я злякався, — в цих вигуках мені почулось улюблене «О» обох міс Еблуайт. Однак я ввійшов (під приводом необ­хідності спитати, чи вже час подавати обід), щоб дові­датись, чи не сталося чогось серйозного.

Біля столу стояла, мов зачарована, міс Речел із злополучним алмазом полковника в руках. По обидва її боки стояли навколішки цокотухи, пожираючи очима коштовний камінь і скрикуючи від захоплення кожного разу, як він випромінював новий блиск. Біля протилежного кінця столу стояв містер Годфрі, сплескуючи руками, як доросла ди­тина, і стиха промовляючи своїм співучим голосом:

—  Чудовий! Чудовий!

Містер Френклін сидів на стільці біля книжкової шафи, смикаючи себе за борідку і тривожно поглядаючи в сторону від вікна. А там, біля вікна, повернувшись спиною до всього товариства, стояв об'єкт його споглядання — міледі, що тримала в руках витяг з духівниці полковника.

Вона повернулась до мене обличчям, коли я спитав роз­порядження щодо обіду, і я побачив фамільну зморшку в неї на лобі, і фамільний норов проглянув у куточках її рота.

—  Зайдіть через півгодини до мене в кімнату, — від­повіла вона. — Я маю вам дещо сказати.

З цими словами вона вийшла з вітальні. Було ясно, що міледі була збентежена тими самими сумнівами, які охо­пили містера Френкліна й мене під час нашої наради на Тремтливих пісках. Що означала спадщина Місячного каменя? Чи те, що вона жорстоко і несправедливо обі­йшлася зі своїм братом? Чи брат її був ще гірший, ніж вона думала про нього? Таке серйозне питання повинна була розв'язати міледі, тим часом як її донька, нічого не знаючи про вдачу полковника, стояла у вітальні з його подарунком в руках.

Не встиг я слідом за міледі вийти з кімнати, як міс Речел, завжди уважна до старого слуги, який живе у них з дня її народження, спинила мене:

—  Погляньте, Габріеле, — сказала вона і піднесла алмаз до сонячного проміння, що падало з вікна.

Господи помилуй! Оце так алмаз! Завбільшки з яйце сивки! Блиск, що струменів із нього, був схожий на сяйво повного місяця. Коли ви вдивлялися в цей камінь, його золотава глибина притягувала ваш погляд до себе так, що ви не бачили нічого іншого. Глибина його здавалась невимірною, цей камінь, який ви могли тримати великим і вказівним пальцями, здавався бездонним, як саме небо. Спочатку він був на сонці; потім ми зачинили віконниці, і він засяяв у темноті своїм власним місячним блиском. Не дивно, що міс Речел була зачарована; не дивно, що кузини її раз у раз скрикували. Алмаз до такої міри зачарував і мене, що я так само голосно вигукнув: «О», як і цокотухи. Лише один з нас залишався спокійний — це містер Годфрі. Він обійняв за талію своїх сестер і, погля­даючи поблажливо то на алмаз, то на мене, сказав:

—  Вуглець, Беттередж! Звичайнісінький собі вуглець, мій добрий друже!

Я гадаю, що він сказав це з метою просвітити мене. Але він лише нагадав мені про обід. Я пошкандибав униз, до своєї команди офіціантів. Коли я виходив, містер Годфрі промовив:

—  Милий, старий Беттередж! Я почуваю до нього щиру пошану.

Тієї хвилини, як він удостоював мене цим виявом своєї прихильності, він обіймав своїх сестер і ніжно позирав на міс Речел. Ось який запас любові таївся в ньому! Містер Френклін був справжнісіньким дикуном у порівнянні з ним.

Через півгодини я з'явився, як було наказано, в кімнату міледі.

Те, що відбулося цього разу між мною і моєю пані, було, в основному, повторенням того, що відбулося між містером Френкліном і мною на Тремтливих пісках, з тією лише різницею, що я промовчав про фокусників, бо досі ніщо не давало мені приводу лякати міледі щодо цього. Коли мене відпустили, я не міг не помітити, що, з точки зору міледі, полковником керували найпідліші мотиви і що вона постарається при першій же нагоді відібрати в доньки Місячний камінь.

Повертаючись на свою половину, я зустрів містера Френкліна. Він запитав, чи не бачив я його кузини Речел. Ні, я не бачив. А чи не міг би я сказати йому, де його кузен Годфрі? Ні, не міг; але я почав запідозрювати, що кузен Годфрі повинен бути недалеко від кузини Речел. Підозріння містера Френкліна, мабуть, прийняло той же напрям. Він сильно смикнув себе за борідку, пішов і за­мкнувся в бібліотеці, грюкнувши дверима так, що з цього багато що стало ясно.

Мене вже не відривали від приготувань до святкового обіду, поки не настав час і мені самому причепуритися для зустрічі гостей. Тільки-но я одягнув свій білий жилет, як з'явилась Пенелопа, ніби для того, щоб причесати ріденьке волосся, що лишилося в мене на голові, і попра­вити мою білу краватку. Дівчинка моя була дуже весела, і я бачив, що вона хоче щось мені сказати. Вона поцілувала мене в лисину й шепнула:

—  Новина, тату! Міс Речел відмовила йому.

—  Кому? — запитав я.

—  А тому, з жіночого комітету, — відповіла Пенелопа. — Осоружний хитрун! Я ненавиджу його за те, що він на­магається витіснити містера Френкліна.

Якби я міг вільно дихнути, я, звичайно, запротестував би проти таких непристойних виразів на адресу видатного філантропа. Але донька моя в цю хвилину зав'язувала мені краватку, і вся сила її почуттів перейшла в її пальці. Ніколи в житті ще не нависала наді мною подібна загроза бути задушеним.

—  Я бачила, як він повів її у розарій, — розповідала Пенелопа, — і сховалася за гостролистом, щоб подивитися, як вони повертатимуться. Вони пішли туди рука в руку, сміючись, а повернулись нарізно, похмурі, як могила, див­лячись у різні сторони, так що помилитись було неможливо. Я була, тату, несказанно рада! Є на світі хоч одна жінка, яка може встояти проти містера Годфрі Еблуайта; а якби я була леді, я була б іншою.