Тони Моррисон – Кохана (страница 9)

І Сет поповзла, а Емі йшла поряд, і коли потрібно було перепочити, дівчина також зупинялася і розказувала про Бостон, оксамит і про різні смачні страви. Її голос, як у шістнадцятирічного хлопчика, лунав і лунав, і маленька антилопа заспокоїлася і заснула. Увесь важкий шлях до навісу жодного разу не брикнулася.

На Сет живого місця не лишилося, коли вони дісталися навісу, хіба що хустка вціліла, що вкривала волосся. Ноги нижче колін вона взагалі не відчувала; груди перетворилися на дві подушки для голок. І лише голос, повний оксамиту, Бостону і смачних страв, підганяв її, змушував думати, що врешті-решт вона повзе не до могили своєї шестимісячної дитини.

Під навісом було повно листя, і Емі зібрала його в купу, щоб Сет могла лягти. Тоді вона зібрала камінці, накрила і їх листям і змусила Сет покласти на них ноги, примовляючи:

— Чула я про одну жінку, якій довелося відрізати ноги, так вони порозпухали, — і провела рукою, як пилою, по ногах Сет: — Вж-ж-жик. Вж-ж-жик. Вж-ж-жик. Я була нормальною. І руки нормальні були і все інше. Ніколи б не подумала, еге ж? Та то було до того, як мене до льоху посадили. Рибу в Вівері колись ловила. Там такі соми були, солодкі, як курчата. От якось я ловила рибу, а повз мене проплив негр. Не люблю утоплеників, а ти? Твої ноги його нагадують. Такі ж опухлі.

І тоді вона зробила диво: підняла ноги Сет і розтерла їх, доки в жінки не потекли солоні сльози.

— Воно і має бути боляче, — сказала Емі. — Усе мертве, що повертається до життя, болить.

Точніше і не скажеш, подумала Денвер. Може, біла сукня, що тримала свою руку навколо маминої талії, відчувала біль. Якщо так, то це означало, що у привиду дитини виник план. Коли Денвер відчинила двері, Сет саме виходила з вітальні.

— Я бачила білу сукню, що трималася за тебе, — сказала дочка.

— Білу? Може, то моя сорочка? Опиши її.

— Горловина майже під шию. Ґудзики по всій спині.

— Ґудзики. Ну, тоді це не моя сорочка. Ніколи у мене ґудзиків ні на чому не було.

— А у бабусі Бебі?

Сет похитала головою.

— Вона не могла з ними впоратися. Навіть на черевиках. Що іще?

— Жмуток тканини позаду. На тому місці, на якому сидять.

— Турнюр? Сукня з турнюром?

— Не знаю, як це називаються.

— Щось схоже на зборки? На спині, нижче пояса?

— Ага.

— Сукня заможної дами. Шовк?

— Схоже на бавовну.

— Тоді фільдеперс. Білий бавовняний фільдеперс. Кажеш, вона за мене трималася? Як?

— Стояла як ти. Точнісінько як ти. Стояла навколішках поруч із тобою, поки ти молилася. Обхопила рукою тебе за талію.

— Цікаво.

— Про що ти молилася, мем?

— Ні про що. Я більше не молюся. Просто розмовляю.

— Про що ти розмовляла?

— Ти не зрозумієш, дитинко.

— Зрозумію.

— Розмовляла про час. Мені дуже важко в нього повірити. Щось закінчується. Минає. Щось лишається. Мені здавалося, що це лише моя пам'ять. Ну, ти розумієш. Дещо ти забуваєш. Інше ніколи. Але це не так. Місця, місця завжди поруч. Якщо згорить будинок, його не стане, але місце — його образ — лишається, і не лише в моїй пам'яті, але й у світі. Те, що я пам'ятаю, — лише образи, що витають навколо моєї голови. Тобто, навіть коли я про це не думаю, навіть коли я помру, образ того, що я робила або знала, або бачила, залишиться назавжди. На тому місці, де воно і сталося.

— Чи можуть інші люди його побачити? — запитала Денвер.

— Так. Так, так, так. Якось ти крокуватимеш стежкою і почуєш або побачиш щось. Дуже виразно. І вважатимеш, що сама це вигадала. Уявила собі цей образ. Але це не так. Ти просто натрапила на чийсь спогад. Те місце, де я була, коли сюди потрапила, реальне. Воно ніколи не зникне. Навіть якщо ціла ферма — кожне дерево і травинка на ній — загине. Образ там і залишиться, і навіть більше: коли ти туди потрапиш, — а ти там ніколи не була, — і станеш на тому самому місці, усе відбудеться знову; воно відбуватиметься для тебе, чекатиме на тебе. Тож, Денвер, ніколи не йди туди. Ніколи. Бо навіть якщо все і скінчилося — скінчилося і лишилося в минулому, — воно завжди чекатиме там на тебе. Тому мені і довелося забрати звідти всіх своїх дітей. За будь-яку ціну.

Денвер подивилася на свої нігті.

— Якщо воно і досі там чекає, то це означає, що ніщо не вмирає.

Сет заглянула в доччине обличчя.

— Ніщо не вмирає, — відповіла вона.

— Ти ніколи не розказувала мені, що відбулося. Лише те, що тебе висікли батогом, і ти вагітною втекла. Зі мною.

— Нема про що і розказувати, крім цього вчителя. Він був маленький. Куций. Завжди носив комірець, навіть коли ішов у поле. Шкільний учитель, як вона казала. Її заспокоювало, що чоловік її зовиці отримав освіту і хотів приїхати керувати фермою після смерті містера Гарнера. Чоловіки б упоралися, навіть без Пола Еф. Але, схоже, Голлі мав рацію. Вона не хотіла бути єдиною білою людиною на фермі, ще й жінкою. Тож вона зраділа, коли погодився приїхати вчитель. Він привіз із собою двох хлопчиків. Синів чи племінників. Не знаю. Вони називали його Онка і мали добрі манери. Всі. Говорили тихо, спльовували в хустинки. Справжні джентльмени. Знаєш, такі, що можуть називати Ісуса на ти, але не роблять цього виключно із увічливості. Голлі вважав, що фермер із нього непоганий. Не такий сильний, як містер Гарнер, але досить кмітливий. Йому подобалося чорнило, яке я робила. То був її рецепт, але він уважав, що я краще все змішую, а це важливо, бо ввечері він писав свою книгу. То була книга про нас, але тоді ми цього не знали. Вважали, що то лише привід нас розпитати. Він усюди носив із собою записника і записував, що ми розказували. Я й досі переконана, що саме ті питання і доконали Сіксо. Назавжди розірвали його душу.

Вона замовкла.

Денвер знала, що мама закінчила, принаймні зараз. Повільно моргнула; стисла губи так, щоб нижня накрила верхню; роздула ніздрі, немов полум'я свічки здригнулося, — усі признаки того, що Сет дійшла до межі, через яку не переступить.

— Мені здається, що у дитини з'явився план, — сказала Денвер.

— Який план?

— Не знаю, але сукня, що трималася за тебе, має щось означати.

— Можливо, — погодилася Сет. — Може, у неї дійсно з'явився план.

Та яким би не був той план, його зіпсував Пол Ді. І на краще. Стіл та гучний чоловічий голос допомогли йому позбавити № 124 сумнівної слави. Денвер уже навчилася пишатися цим прокляттям. Неграм таке подобалося. Те, що в твоєму домі завівся злий дух, якось тішило. Але нікому ще не вдавалося зазнати безпосереднього задоволення від присутності злої сили, не підозрювати, а знати, що за цим криється. Брати знали, але злякалися; бабуся Бебі знала, але засмутилася. Ніхто не оцінив безпеки присутності духа. Навіть Сет його не любила. Просто сприймала як належне, як раптову зміну погоди.

І от його не стало. Вигнав крик чоловіка з очами кольору лісових горіхів, спустошив світ Денвер, тільки і лишилося у дівчини, що смарагдова схованка в лісі сім футів заввишки. Її мати мала свої таємниці, якими ніколи не ділилася, зупинялася на півслові. Але й Денвер мала що приховувати. Та її таємниці були невинними і мали запах конвалієвого одеколону.

Доки не з'явився Пол Ді, Сет навіть не згадувала про білу сукню, а тоді пригадала тлумачення Денвер: план. Уранці після першої ночі з Полом Ді Сет тільки посміхнулася, розмірковуючи, що б це слово могло означати. Розкіш, якої вона не мала всі ці вісімнадцять років. Досі всі її зусилля були спрямовані не на те, щоб уникнути болю, а на те, щоб прожити його якомога швидше. Єдиний план, який вона склала, — утекти з «Милого Дому», — мав дуже недобрі наслідки, тож братися за інші вона навіть не наважувалася.

Але того ранку, коли вона прокинулася поруч із Полом Ді, слово, що злетіло з вуст дочки кілька років тому, чомусь спало на думку, і вона задумалася, що ж то бачила Денвер навколішках поруч із нею, і відчула спокусу довіритися, пригадала його руки, коли він обхопив її біля плити. Чи все буде добре? Чи можна рухатися далі і давати волю почуттям? Рухатися далі і на щось розраховувати?

Лежачи поруч із ним і прислухаючись до його дихання, вона не могла думати, тож обережно, обережно встала з ліжка.

Стоячи навколішках у вітальні, де вона зазвичай молилася-розмовляла, вона зрозуміла, чому Бебі Сагз відчувала таку жагу до кольорів. Бо їх тут майже не було, крім двох жовтогарячих прямокутників на ковдрі. І ця відсутність кольорів аж кричала. Сірі стіни кімнати, брунатна підлога, дерев'яні шафи натурального кольору, білі завіси і головна річ у кімнаті — стьобана ковдра на залізній койці, з клаптиків блакитної саржі, чорної, коричневої і сірої вовни, — усі відтінки темного і приглушеного, які тільки дозволяла ощадливість і скромність. І на цьому спокійному тлі дві латочки жовтогарячого здавалися дикими — як саме життя у своєму природному вигляді.

Сет подивилася на свої руки, на тьмяно-зелені рукава і подумала, як мало кольору в будинку, і як дивно, що вона не сумує за ним, як Бебі. Навмисне, подумала вона, це навмисне, бо останній колір, що вона бачила, — це рожевий на могилі своєї дівчинки. Після цього вона стала приділяти кольорам стільки ж уваги, як і курка. Щодня на світанку вона працювала над фруктовими пирогами, картопляними стравами й овочами, а кухар займався супами, м'ясом та рештою. Але пригадати вона не могла ані яскравого яблука, ані жовтого гарбуза. Щодня на світанку вона бачила світанок, але не звертала увагу на його кольори. Це було якось неправильно. Немов одного дня вона побачила червону кров дитини, іншого — украплювання на рожевому могильному камені, і більше нічого.