Тони Моррисон – Кохана (страница 8)

— Се-е-ет.

— Мем?

— Потримай дитину.

— Так, мем.

— Се-е-ет.

— Мем?

— Принеси вогню.

— Так, мем.

Але коли вони співали! Коли вони танцювали! Іноді вони танцювали танок антилопи. Як жінки, так і чоловіки, один з яких, певне, був її власним. Вони змінювалися і перетворювалися на щось інше. На розкуте, вибагливе інше, чиї ноги пам'ятали ритм краще за розум. Як оця антилопа у неї в животі.

— Мені здавалося, що мем цієї дитини помре серед дикої цибулі на кривавому березі річки Огайо, — ось про що вона думала, саме це і сказала Денвер. Цими самими словами.

І то здавалося не таким уже й поганим, ураховуючи, що більше вона і кроку не могла зробити, але думка про те, що вона лежатиме там мертвою, а її маленька антилопа житиме — годину? день? день і ніч? — так її засмутила, що вона голосно застогнала, і людина, що йшла стежкою за десять ярдів звідти, зупинилася і прислухалася. Кроків Сет не чула, але почула, як припинився рух, і відчула запах волосся. Голос промовив: «Хто тут?», і цього виявилося достатньо, аби зрозуміти, що зараз її знайде білий хлопець. І у нього також будуть укриті мохом зуби і невгамовний апетит. Що на пагорбі, порослому соснами, на берегу Огайо, дорогою до своїх трьох дітей, одному з яких була вкрай потрібна їжа, яку вона несла, після зникнення свого чоловіка, після того як у неї вкрали молоко, спотворили спину, зробили сиротами її дітей, — після всього цього легкою смертю вона не помре. Ні.

Вона розказувала Денвер, що тоді в неї увійшло щось із землі, — щось дуже холодне, але рухливе, схоже на щелепи.

— Немов я перетворилася на щелепи, готові перемолоти все навколо, — казала вона.

Раптом вона захотіла його очей, угризтися в них, розірвати його щоки.

— Я зголодніла, — розповідала вона дочці. — Була такою голодною, що не могла дочекатися його очей.

Тож вона піднялася на лікті і поповзла — один ривок, другий, третій, четвертий — до молодого білого голосу, що питав:

— Хто там?

«Іди подивись, — думала я. — Будеш останнім, що я побачу». І певна річ, дуже скоро з'явилася нога, і я подумала, що саме з неї почну, що відгризу цю ногу. Зараз я сміюся, але саме так і було. Я не просто вирішила це зробити, я відчувала справжній голод. Як змія. Від мене лишилися тільки голодні щелепи.

Але то був зовсім не білий хлопець. То була дівчина. Найогидніша з тих, що кажуть: «Ти диви, негр. Цього іще не вистачало».

От тепер і наступала черга частини, яка Денвер подобалася більш за все.

Звали її Емі, і потрібні їй були яловичина і бульйон так, як нікому іншому у світі. Руки у неї були тоненькими, як цукрові тростини, а волосся на голові вистачило б і на чотирьох. Очі рухалися дуже повільно. Швидко перевести погляд вона не могла. Говорила так багато, що незрозуміло було, як вона ще й дихати може. Але ті руки-тростини виявилися міцними, як залізо.

— Ти така страшна, що я таких і не бачила ніколи. Що ти тут робиш?

Сет звивалася в траві, як змія, якою вона себе і вважала, вона відкрила рота, але замість зубів та роздвоєного язика звідти вирвалася правда.

— Тікаю, — сказала вона. Це перше слово, вимовлене за цілий день, вивалилося важко, хоча язик у неї і був ніжним.

— На таких ногах ти хочеш утекти? Господи Ісусе! — Вона присіла і подивилася на ноги Сет. — У тебе є щось із собою, дівчино? Щоб обміняти на їжу?

— Ні. — Сет хотіла сісти, але не змогла.

— Я помираю з голоду. — Дівчина повела очами навколо, вдивляючись у траву. — Думала, тут мають бути чорниці. Дуже схоже. Тому і прийшла сюди. Не очікувала побачити тут негритянку. Та якщо і були, то їх птахи поїли. Тобі подобаються чорниці?

— Я народжую дитину, міс.

Емі перевела очі на неї.

— Тобто апетиту у тебе немає? Ну, тоді пошукаю щось для себе.

Вона причесала волосся пальцями й уважніше подивилася навкруги. Не побачила нічого їстівного і підвелася, щоб іти. У Сет мало серце не зупинилося, коли вона подумала, що лишиться сама в траві, без жодного отруйного зуба в роті.

— Куди ви йшли, міс?

Дівчина повернулася і подивилася на Сет, очі її виблиснули.

— До Бостона. За оксамитом. Є там крамничка Вілсона. Я бачила малюнки. Кажуть, там найкращий оксамит. Ніхто не вірить, що я його дістану, але я дістану.

Сет кивнула і пересунула лікоть.

— Ваша мем знає, що ви пішли за оксамитом?

Дівчина потрусила головою, змахнувши волосся з обличчя.

— Мама працювала на цих людей, щоб заробити грошей і викупитися. А тоді народила мене й одразу ж померла, а вони сказали, що я мушу на них працювати, щоб розрахуватися. Так я і робила, але тепер мені потрібен оксамит.

Одна на одну вони не дивилися, принаймні, в очі. Але це не заважало балакати про несерйозні речі — хоча одна й лежала на землі.

— До Бостона, — повторила Сет. — Це далеко?

— О, так. Сто миль. Може, й більше.

— Оксамит можна і ближче знайти.

— Не такий, як у Бостоні. У Бостоні найкращий. Мені личитиме. Ти ніколи не торкалася його?

— Ні, міс. Я ніколи не торкалася оксамиту.

Не зрозуміло чому, може, завдяки голосу чи бостонському оксамиту, але поки біла дівчина розмовляла, дитина спала. Не ворушилася, не штовхалася. Може, удача до неї повернулася?

— Хоча б бачила? — запитала дівчина. — Б'юся об заклад, ніколи не бачила.

— Якщо і бачила, то не знала, що то оксамит. Що воно таке, оксамит?

Емі провела очима по обличчю Сет, немов не хотіла ділитися такою конфіденційною інформацією з незнайомкою.

— Як тебе звуть? — запитала вона.

Як би далеко вона не опинилася від «Милого Дому», не варто було видавати своє справжнє ім'я першій-ліпшій людині, яка зустрілася.

— Лу, — сказала Сет. — Мене звуть Лу.

— Ну, Лу, оксамит такий, як новонароджений світ. Чистий, новий і дуже гладенький. Той оксамит, що я бачила, був коричневий, але в Бостоні є різних кольорів. Кармін. Це означає червоний, але коли говорять про оксамит, то кажуть «кармін», — вона звела очі неба, а тоді, немов і так згаяла багато часу, відійшла: — Маю йти.

Продираючись крізь чагарник, вона гукнула до Сет:

— Що ти робитимеш? Так і лежатимеш, доки не народиш?

— Не можу підвестися, — відповіла Сет.

— Що? — дівчина зупинилася й обернулася, щоб краще почути.

— Кажу, що не можу підвестися.

Емі витерла носа рукою і повернулася туди, де лежала Сет.

— Он там є хата, — сказала вона.

— Хата?

— М-м-м-м-м. Я повз неї проходила. Не така, в якій живуть люди. Щось схоже на навіс.

— Далеко звідси?

— Яка різниця? Залишишся тут на ніч, і тебе з'їдять змії.

— То й нехай. Я ж устати не можу, не кажучи вже про те, щоб іти чи повзти. Помагай мені Бог.

— Усе ти можеш, Лу. Ходімо, — сказала Емі, тряхнула волоссям, якого б вистачило і на п'ятьох, і пішла до стежки.