Тони Моррисон – Кохана (страница 7)

Хоча очі у неї і були заплющені, Сет відчула на собі його погляд, одразу ж уявила, який поганий у неї зараз вигляд. Але глузування в його очах не відчувалося. Погляд був м'яким. Немов чекав на щось. Він її не судив… Точніше, судив, але не порівнював. Не як тоді, коли Голлі привів чоловіка подивитися на неї. У того погляд був не люблячий чи пристрасний, але зацікавлений, немов він оглядав качан кукурудзи. Голлі був скоріше братом, ніж чоловіком. Він піклувався про неї як член родини, а не як чоловік, що має на неї повні права. За всі ці роки вони бачили одне одного при денному світлі лише в неділю. Решту часу вони розмовляли, торкалися одне одного і навіть їли в темряві. В досвітній темряві або після заходу сонця. Тож дивитися одне на одного було недільним задоволенням, і Голлі так її оглядав, немов хотів зберегти те, що побачив при світлі, для тіней цілого тижня. І часу він мав так мало. Після роботи в «Милому Домі» і в неділю він ішов відпрацьовувати борг за матір. Коли він попросив Сет стати його дружиною, та з радістю погодилася, а тоді розгубилася, не знаючи, що робити далі. Має ж бути якась церемонія? Пастор, танці, свято якесь… Вони з місіс Гарнер були тут єдиними жінками, тож вона вирішила запитати у хазяйки.

— Ми з Голлі хочемо одружитися, місіс Гарнер.

— Я вже чула, — посміхнулася та. — Він обговорював це з містером Гарнером. Ти уже чекаєш на дитину?

— Ні, мем.

— Тож скоро чекатимеш. Тобі ж це відомо, чи не так?

— Так, мем.

— Голлі добрий, Сет. Він тебе не образить.

— Але ж я хотіла сказати, що ми хочемо одружитися.

— Ти так і сказала. І я погодилася.

— А весілля?

Місіс Гарнер розсміялася, відклала ложку і погладила Сет по голові.

— Ти ще зовсім дитина, — тільки і сказала вона.

Сет таємно пошила собі сукню, і Голлі повісив свій пасок на цвяшок на стіні її хатинки. І там, на сіннику, на земляній підлозі, вони переспали втретє. Перші два рази це відбулося на малесенькому кукурудзяному полі містера Гарнера, яке він тримав, щоб годувати тварин і людей. І Голлі, і Сет здавалося, що вони добре сховалися. Опинившись на землі, вони нічого не помічали, навіть того, як гойдалися верхівки кукурудзяних стебел, і це бачили геть усі.

Сет посміхнулася, пригадавши, якими дурними були вони з Голлі. Навіть ворони здогадалися і злетілися подивитись. Вона витягнула ноги і ледь утримала сміх.

Перехід від корови до дівчини, як здалося Полу Ді, був не таким уже й чарівним. А от Голлі уявляв його зовсім іншим. І ці розмови в кукурудзяному полі, а не на дворі поряд із хатинами інших, тих, що програли, вважав проявом ніжності. Голлі хотів, аби вона була в затишку, а не на очах у всіх. Але хто б не побачив гойдання кукурудзи на полі в тихий ясний день? Пол Ді, Сіксо і два інших Поли сиділи під Братом, поливали голови водою з висушеного гарбуза і через потьоки колодязної води дивилися, як теліпаються китички кукурудзи. Як же важко було сидіти з ерекцією, як у собаки, і спостерігати за кукурудзяним танком. Від води, що стікала з волосся, ставало ще гірше.

Пол Ді зітхнув і перевернувся. Сет скористалася нагодою і також повернулася. Вона дивилася на спину Пола Ді і пригадувала, як ламалися стебла кукурудзи під спиною Голлі, як хапалися пальці за листя та волоски качанів.

Якими шовковистими були ті волоски. Якими соковитими качани.

Ревнощі чоловіків переплавилися на свято молодої кукурудзи, яке влаштували того вечора. Містер Гарнер вирішив, що поламані стебла — робота єнотів, і обірвав з них усі качани. Пол Еф хотів підсмажити кукурудзу, Пол А — зварити, і Пол Ді так і не пригадав, як же вони врешті-решт приготували ці молоді, майже неїстівні качанчики. Пригадував лише, як знімав кожну волосинку, обережно притримуючи пальцем, щоб не загубити жодного зернятка.

Швидко зірване листя хрустіло так, що Полу Ді здавалося, що тому боляче.

Але варто було зняти перший листочок, інші піддавалися і відкривали перед ним блискучі ряди зерняток. Такі шовковисті на дотик. Такі готові віддати свої соки.

Що б там не відчували зуби та мокрі пальці, це не можна було навіть порівняти з простою насолодою, що пронизувала все тіло.

Так шовковисто. Так добре, шовковисто, вільно.

ТАЄМНИЦІ У ДЕНВЕР БУЛИ невинними. Вона носила з собою дику вероніку, аж доки не відкрила одеколон. Першу пляшечку їй подарували, другу вона поцупила у мами і ховала серед кущів самшиту, доки та не замерзла і не тріснула. Це було того року, коли зима наступила швидко і протрималася вісім місяців. Тоді ще тривала війна, і місіс Бодвін, біла жінка, принесла різдвяні подарунки: одеколон для неї та мами, апельсини для хлопців та ще одну добру вовняну шаль для Бебі Сагз. Незважаючи на війну і безліч загиблих, жінка здавалася щасливою — обличчя у неї розчервонілося, і хоча голос був низьким, як у чоловіка, від неї пахло, як від цілої кімнати квітів, тож Денвер не втрималася і забрала цю радість собі, сховавши її серед кущів. За будинком № 124 починалося вузьке поле, що закінчувалося лісом. За лісом дзюрчав струмок.

У цьому лісочку між полем і струмком, за велетенськими дубами, посаджені колом п'ять самшитових кущиків потягнулися один до одного гілочками і на чотири фути від землі утворили кругле порожнє гніздечко, футів сім заввишки зі стінами із листя дюймів п'ятдесят завтовшки.

Низько пригнувшись, Денвер заповзала в цю схованку і могла навіть розпрямитися, стоячи в цьому смарагдово-зеленому світлі.

Усе почалося з дитячої гри, але з часом її бажання змінилися, як і сама гра. Схованка стала тихою, затишною і цілком таємною, якщо не зважати на звук бризкання одеколону, який відлякував кролів. Спочатку це було місцем для гри (тиша тут була лагіднішою), потім — схованкою (від жартів братів), і дуже скоро це місце набуло особливого значення. В цій альтанці, відокремленій від болю гіркого світу, уява Денвер виробляла власний голод і власну їжу, яка була вкрай потрібна, бо самотність виснажувала дівчину. Виснажувала. Тут, прихована і захищена живими зеленими стінами, вона почувалася зрілою і чистою, і порятунок був на відстані витягнутої руки.

Якось восени, коли вона була в самшитовій схованці, задовго до того, як в їхньому будинку в маминій спальні з'явився Пол Ді, вона раптом змерзла від поєднання вітру і парфумів на шкірі. Одяглася, нахилилася, щоб вийти, і випрямилася під снігом: то були рідкі кусючі сніжинки, зовсім такі, як розказувала мама, коли описувала народження Денвер у човні з білою дівчиною, на честь якої її і назвали.

Денвер тремтіла, наближаючись до будинку, який завжди вважала скоріше істотою, ніж будівлею. Істотою, що плакала, зітхала, здригалася і влаштовувала істерики. Тож ступала і поглядала на дім боязко, немов дитина наближалася до тривожного, лінивого родича (такого, що живе на утриманні, але пихатого). Завіса темряви ховала всі вікна, крім одного. Світилося віконце кімнати Бебі Сагз. Денвер зазирнула у нього і побачила маму на колінах за молитвою, і це видовище було досить звичним. Незвичним було те (навіть для дівчини, що все своє життя прожила в домі, сповненому живої діяльності уже померлих), що поруч із мамою стояла на колінах біла сукня, обіймаючи рукавом жінку за талію. І саме ці ніжні обійми рукава змусили Денвер згадати подробиці свого народження. Це видовище та ще кусючий сніг, під яким вона стояла, як суха дика квітка. Сукня з мамою були схожі на двох дорослих жінок: одна (сукня) допомагала іншій. І таємниця її народження, справжнє диво, лише підкреслювала цю дружність, як і її власне ім'я.

Вона легко вступила в знайому історію, що розгорнулася перед її очима на стежці, яка вела від вікна. В будинку були лише одні двері, і щоб увійти з боку поля, доводилося обходити навкруги будинку № 124, пройти повз комору, повз льох, убиральню, сарай, іти аж до самого ґанку. І щоб дістатися тієї частини історії, що подобалася їй найбільше, довелося б починати здалеку: почути птахів у густому лісі, почути шелестіння листя під ногами, побачити, як мама іде до пагорбів, де не видно жодної хатини. Як Сет ішла на двох ногах, на яких тільки і можна було, що стояти. Такими набряклими були ті ноги, що і пальців на них Сет не могла побачити і ступень не відчувала. Кожна нога закінчувалася шматком плоті, на якому можна було розібрати лише п'ять нігтів. Але зупинитися вона не могла, та й не стала б, бо ледь вона це зробила, маленька антилопа підштовхнула її ріжками і вдарила нетерплячим копитцем по лону. Коли жінка йшла, звірятко, здається, спало, поводилося тихо, тож вона і йшла на двох своїх ногах, на яких на шостому місяці вагітності тільки і можна було, що стояти. Стояти біля чайника, стояти в церкві, стояти біля діжки і прасувальної дошки. Молоко, липке і закисле на сукні, приваблювало всіх дрібних комах, від комарів до коників. Коли вона дійшла до підніжжя пагорбу, уже навіть і відганяти їх перестала. Дзвін з далекого передзвону церков перетворився у голові на справжній гуркіт велетенських дзвонів. Вона впала навколішки, і довелося опустити голову і подивитись, чи не потрапила вона в яму чи то просто ноги підкосилися. Живими були тільки її соски та маленька антилопа. Нарешті вона опинилася в горизонтальному положенні, принаймні, так воно мало бути, бо скроні і щоки подряпали леза листя дикої цибулі. Хоча вона і не була байдужою до життя матері своїх дітей, як пояснила Сет Денвер, вона тільки і думала: «Принаймні більше я не мушу рухатися». Подумала про смерть, якщо це взагалі можна було назвати думкою. Їй здавалося, що антилопа буде протестувати, а от чому вона уявляла її антилопою, сказати не могла, бо ніколи такої тварини навіть і не бачила. Мабуть, якась згадка ще з тих часів до «Милого Дому», коли вона була ще зовсім юною дівчинкою. Від того місця, де вона народилася (може, Кароліна? чи Луїзіана?), лишилися тільки пісня і танок. Не пам'ятала власної мами, яку восьмирічна дитина, що доглядала за молодшими братами та сестрами, бачила лише зі спини, серед інших спин, що схилилися на вологому полі. Сет терпляче чекала, доки ця спина дійде до кінця рядочка і підніметься. Але й тоді пам'ятала лише полотняного капелюха серед солом'яних, така собі оригінальність у світі жінок, що без кінця гукають і кожну з яких потрібно було називати «мем».