Тони Моррисон – Кохана (страница 6)

Сіксо завжди мав проблеми з часом, тож і вирахувати його правильно не міг. Якось він до хвилини розпланував подорож у тридцять миль, щоб побачитися з жінкою. Вийшов у суботу, коли місяць був саме в тому місці, де йому і хотілося, прийшов до її хатини в неділю до того, як усі пішли до церкви, і лишилося досить часу, щоб привітатися і рушати назад, аби встигнути вийти в поле у неділю вранці. Він ішов сімнадцять годин, посидів годинку і провів на ногах іще сімнадцять. Голлі і Поли цілий день приховували втомленого Сіксо від містера Гарнера. Того дня вони не їли картоплі, ані солодкої, ані білої. Сіксо розлігся під Братом, виваливши свого червоногарячого язика і закривши обличчя кольору індиго, і весь обідній час проспав немов труп. Ото був чоловік. Ото було дерево! А він лежав у ліжку, і «дерево» поруч із ним навіть і порівняти з тим не можна було.

Пол Ді глянув у вікно в ногах і схрестив руки за головою. Лікоть уперся в плече Сет. Від доторку тканини вона здригнулася. Вже й забула, що він сорочки не зняв. От собака, подумала вона, а тоді пригадала, що сама не дала йому на це часу. Та й вона не встигла нижню спідницю зняти. Враховуючи, що вона почала роздягатися навіть до того, як побачила його на ґанку, уже тримала в руці черевики і панчохи, та так їх і не надягла, що він поглянув на її босі ноги і напросився до неї, а коли вона взялася готувати вечерю, роздяг її іще більше; враховуючи, як швидко вони почали роздягатися, можна було б подумати, що вони мали б уже бути голі. Та, мабуть, чоловік завжди лишається чоловіком, як казала бувало Бебі Сагз. Переконують тебе перекласти тягар на їхні плечі, та щойно ти відчуєш, як це легко і приємно, вони розглянуть твої шрами і негаразди, і зроблять те ж саме, що і він: виженуть твоїх дітей і влаштують у домі безлад.

Потрібно йти звідси — спуститися вниз і знову зібрати все докупи. Він так просто сказав їм покинути цей дім, немов то була якась річ, — блузка чи кошик для шиття, які так просто поставити та піти геть або віддати, коли тобі заманеться. А в неї іншого дому не було, лише цей; і підлога завжди була земляною до цього; і оберемочок козельців вона щодня приносила до кухні місіс Гарнер, бо інакше і працювати там не могла, відчувала, що сама стає частиною цього простору, бо хотіла любити те, що робить, позбавитися огидного, а почуватися затишно в «Милому Домі» вона могла лише тоді, коли приносила туди щось красиве. Коли вона забувала про це, у неї і масло не збивалося, і руки вкривалися пухирями від товкачика.

Принаймні, так воно здавалося. Оберемочок жовтих квітів на столі, гілочка мирту, прив'язана до ручки праски, що просто тримала двері відчиненими, аби всередину потрапляв вітерець, заспокоювали її, і коли вони з місіс Гарнер сідали перебирати щетину чи робити чорнила, вона почувалася добре. Добре. І не боялася чоловіків поруч. Тих п'ятьох, що спали в сусідніх кімнатах, але ніколи не заходили до неї вночі. Просто хапалися за свої зношені капелюхи, коли її бачили, та дивилися вслід. І коли вона приносила їм у поле їжу — бекон з хлібом, загорнений у чисту ряднину, — вони ніколи не брали у неї з рук. Стояли осторонь і чекали, доки вона не покладе все на землю (під дерево) і не піде. Вони або не хотіли нічого в неї брати, або не хотіли, щоб вона бачила, як вони їдять. Двічі чи тричі вона затрималася. Сховалася за жимолостю і дивилася. Без неї вони були геть іншими, сміялися і гралися, мочилися і співали. Усі, крім Сіксо, який засміявся лише один раз, — у самому кінці. Голлі, звісно, був найкращим. Восьма і остання дитина Бебі Сагз, він запродався, аби викупити свою матір. Але і він, як потім виявилося, був лише чоловіком.

— Чоловік завжди лишається чоловіком, — казала Бебі Сагз. — Але син? То це вже хтось.

І ці слова мали певний сенс, бо в житті Бебі, та й у житті самої Сет, жінок і чоловіків пересували як шашки. Усі, кого знала Бебі Сагз, не кажучи вже про тих, кого вона любила, хто не втік і кого не повісили, або віддали комусь в оренду, чи позичили, чи викупили, чи повернули, чи приховали, чи віддали під заставу, виграли, вкрали чи схопили. Тож вісім дітей Бебі мали вісьмох батьків. І життя вона називала паскудним, саме тому, що зрозуміла: ніхто не припинить гру в шашки лише тому, що деякі фігури — її діти. Найдовше вона змогла втримати Голлі. Двадцять років. Ціле життя. Його їй подарували, щоб відшкодувати те, що двох її дівчаток, у жодної з яких іще й молочні зуби не повипадали, продали, і вона навіть не встигла з ними попрощатися. Відшкодувати те, що вона спала з чоловіком, який розпоряджався соломою, цілих чотири місяці, аби їй дозволили лишити третю дитину, хлопчика, і лише для того, щоб обміняти його на деревину наступної весни, а сама лишилася вагітною, хоча той чоловік і обіцяв цього не допустити. Ту дитину вона так і не змогла любити, а інших їй не дозволили.

— Бог бере, що схоче, — казала вона.

І він брав, брав, брав, а тоді дав їй Голлі, який повернув матері свободу, коли вона вже нічого не була варта.

Сет на диво пощастило прожити в шлюбі цілих шість років з чоловіком, який був батьком усіх її дітей. Благословення, що вона нерозсудливо сприймала як належне і раділа «Милому Дому», немов він дійсно був милим. Немов оберемочок мирту на ручці праски, якою підперли двері кухні білої жінки, міг зробити цю кухню рідною. Немов листочок м'яти в роті змінював не лише запах, а й саме дихання. Більшої дурепи і світ не знав.

Сет почала перевертатися на живіт, але передумала. Не хотіла знову привертати до себе увагу Пола Ді, тож просто схрестила ноги.

Але Пол Ді помітив і рух, і те, як змінилося її дихання. Він відчув, що мусить спробувати іще раз, цього разу повільніше, але апетит він уже втратив. Власне, то було добре — не хотіти її. Двадцять п'ять років — і от тобі маєш! Саме в дусі Сіксо — як тоді, коли він ходив на побачення з жінкою за тридцять миль. Через три місяці і дві подорожі на тридцять чотири милі туди й назад, він умовив її пройти третину шляху йому назустріч, до відомого йому місця. Покинута кам’яна будівля, якою користувалися іще червоношкірі, коли вважали цю землю своєю. Сіксо натрапив на неї під час однієї своєї нічної прогулянки, запитав дозволу увійти. Всередині, відчувши дух цього місця, він запитав у тіней червоношкірих, чи може привести сюди жінку. Ті погодилися, і Сіксо детально пояснив жінці, як туди дістатися, коли саме виходити, як свистіти на знак привітання та у випадку небезпеки. Оскільки жоден з них не мав права розпоряджатися своїм часом, і оскільки жінці вже виповнилося чотирнадцять, і її призначили іншому, небезпека була справжньою. Він прийшов, її не було. Він свиснув, але відповіді не отримав. Увійшов у пусте житло червоношкірих. Там її не було. Він повернувся до місця зустрічі. Там її не було. Він зачекав. Вона не приходила. Він злякався за неї і пішов дорогою в напрямку, звідки вона мала з'явитися. Пройшов три чи чотири милі і зупинився. Безнадійно. Тож він стояв на вітру і благав про допомогу. Прислухавшись, почув скімлення. Повернувся в той бік, зачекав і знову почув. Забувши про обережність, вигукнув її ім'я. Вона відповіла йому голосом, в якому бриніло життя, а не смерть. «Не рухайся! — крикнув він. — Дихай голосніше, я тебе знайду». І знайшов. Їй здалося, що вона уже дісталася до міста зустрічі, а він порушив свою обіцянку. Для побачення в хатині червоношкірих часу уже не лишилося, і вони впали там, де стояли. Згодом він пробив їй ногу, щоб вдати, ніби її вкусила змія, і в неї було б якесь виправдання, чому вона не з'явилася вчасно струшувати черв'яків з тютюнового листя. Він детально описав, як іти вздовж струмка, щоб скоротити шлях додому, і проводив подругу. Коли він вийшов на дорогу, уже було світло, одяг він тримав у руках. Раптом з-за рогу з'явився фургон. Погонич замахнувся батогом, а жінка, що сиділа позаду нього, затулила обличчя руками. Але Сіксо уже розчинився в лісах, тож батіг ледь торкнувся спини кольору індиго.

Він розказав цю історію Полу Еф, Голлі, Полу А і Полу Ді, вони мало не померли від реготу. Вночі Сіксо блукав між деревами. Танцював, як він сам пояснив, щоб відкрити кровоносні судини. Робив це один, на самоті. Ніхто його цієї миті не бачив, але можна було собі уявити, і від тієї картинки, що поставала перед хлопцями, вони знову починали реготати, кепкували з нього при денному світлі, в безпеці.

Але то було іще до того, як він перестав розмовляти англійською, бо майбутнього не лишилося. Через цю жінку, що жила за тридцять миль від нього, Сіксо єдиного не паралізувала туга за Сет. Двадцять п'ять років поспіль Пол Ді не міг уявити нічого кращого, ніж переспати із Сет. Тепер він посміхнувся, пригадавши свою дурість, і повернувся на бік, обличчям до неї. Очі у Сет були заплющені, волосся сплуталося. Якщо придивитися і забути про сяючі очі, обличчя в неї було аж ніяк не привабливим. Тож, може, саме її очі і тримали його на відстані і збуджували водночас. Без них з таким обличчям можна було змиритися… на таке обличчя він міг і не звернути уваги. Якби вона не розплющувала очей, от як зараз… Та ні, були ще губи. Гарні. Голлі не усвідомлював, що має.