Тони Моррисон – Кохана (страница 5)

Вона вже розкочувала тісто дерев'яною качалкою.

— Мій запах можна було почути задовго до того, як я покажуся. А коли вже мене бачили, то бачили і краплі молока на сукні. Нічого не могла вдіяти. Знала лише, що маю зберегти молоко для моєї дівчинки. Ніхто б не зміг піклуватися про неї краще за мене. Ніхто б не нагодував її швидко, і не прибрав би груди, коли вона наїлася, але навіть я сама цього іще не зрозуміла. Ніхто не знав, що вона не стравлює, якщо тримати її стовпчиком біля плеча, тільки коли лежить на моїх колінах. Ніхто не знав цього, крім мене, і ніхто не мав для неї молока, крім мене. Так я і сказала жінкам у візку. Наказала намочити клаптик тканини в солодкій воді та дати їй посмоктати, щоб не забула мене, коли я приїду через кілька днів. Тоді і молоко буде, і я буду поруч.

— Чоловіки не багато знають про це, — сказав Пол Ді, повертаючи капшук до кишені жилету, — але їм добре відомо, що немовля довго без матері не витримає.

— Тоді вони знають, що це таке — відіслати дітей, коли груди у тебе повні.

— Ми говорили про дерево, Сет.

— Коли я від тебе пішла, прийшли ті хлопці і забрали моє молоко. Саме за ним і приходили. Перевернули мене догори ногами і забрали. Я поскаржилася місіс Гарнер. У неї була пухлина, і говорити вона не могла, але з її очей котилися сльози. Ті хлопці дізналися, що я на них поскаржилася. Шкільний учитель пошматував мені спину, а коли вона загоїлася, перетворилася на дерево. Досі там росте.

— Стьобали тебе батогом?

— І забрали молоко.

— Били тебе, вагітну?

— І забрали моє молоко!

На деці лежали рядками пухкі білі кружальця тіста. Сет іще раз торкнулася плити мокрим пальцем. Відчинила дверцята духовки і поставила деко з перепічками. А коли піднялася від жару, відчула позаду Пола Ді, і руки його були у неї під грудями. Вона випрямилася і зрозуміла, — але відчути цього так і не змогла, — що він притиснувся щокою до гілок її черемшини.

Навіть сам того не бажаючи, він став тим чоловіком, що міг зайти до будинку і змусити жінок плакати. Бо з ним, у його присутності, вони могли це собі дозволити. Було в його поведінці щось таке, що викликало довіру. Жінки бачили його, і їм хотілося плакати: розказати, як болить у грудях, і коліна теж болять. Сильні і мудрі жінки бачили його і розказували йому таке, що зазвичай розказують лише одна одній: як минають етапи життя, як бажання в них раптом непомірно зростало, ставало більш жадібним і диким, ніж тоді, коли їм було п'ятнадцять, і як воно огортало їх, засмучувало; потайки вони бажали померти — щоб звільнитися, і що нічний сон був для них ціннішим за будь-який день. Малі дівчата підходили нишком, щоб сповідатися або описати, якими гарно вбраними були друзі в їхніх мріях. Тож хоча він і не розумів, чому все це відбувається, він не здивувався, коли у вогонь закрапали сльози Денвер. Не здивувався і тоді, коли через п'ятнадцять хвилин, розказавши про вкрадене молоко, розплакалася її мати. Він стояв позаду, нахилившись до неї, вигнувши тіло доброю аркою, і тримав у долонях її груди. Потерся щокою об її спину і так дізнався про її смуток, про його коріння, його товстий стовбур і заплутані гілки. Він підніс пальці до гачків її сукні і зрозумів, навіть не бачачи і не чуючи зітхань, що сльози потекли швидше. І коли верхня частина сукні зісковзнула на стегна, і він побачив скульптуру, на яку перетворилася її спина, яка тепер нагадувала декоративний виріб коваля, занадто пристрасний, щоб виставляти його на публіці, тільки і сказав: «Боже, дівчино!» І не заспокоївся, доки не торкнувся кожного рубчика, кожного листочка губами, але відчути Сет нічого не змогла, бо шкіра на спині уже багато років була мертвою. Втім, вона зрозуміла, що нарешті відповідальність за її груди була в інших руках. Чи буде трохи місця, міркувала вона, трохи часу, якийсь спосіб зупинити всі події, відсунути всі справи до кутів кімнати і просто постояти отак кілька хвилин, оголеною від плечей до талії, не відчуваючи тягаря грудей, що знову пахли вкраденим молоком і печеним хлібом? Може, це єдиний раз, коли вона може завмерти посеред приготування вечері — навіть не відходячи від плити, — і відчути біль, який має бути в спині. Довіритися і пригадати, тому що останній чоловік з «Милого Дому» стояв поруч, щоб підхопити її, якщо почне тонути?

Плита не здригнулася, розжарюючись. У сусідній кімнаті не ворушилася Денвер. Не було більше пульсуючого червоного світла, а Пол Ді не тремтів від 1856 року, коли тремтів вісімдесят три дні поспіль. Замкнений, закований у кайдани, а руки трусилися так, що він ані покурити, ані почухатися не міг. Тепер він знову тремтів. Цього разу підвели ноги. Він не одразу зрозумів, що тіпалися вони не через хвилювання, а тому, що коливалися і скреготіли мостини, і рухалась не лише підлога. Здригався сам будинок. Сет зісковзнула вниз і спробувала надягти сукню. Рачки, немов усіма своїми кінцівками хотіла утримати будинок на землі, виповзла Денвер. В очах у неї був жах, на вустах — ледь помітна посмішка.

— Чорт забирай! Заспокойся! — кричав Пол Ді, падаючи і хапаючись за те, що було під рукою. — Облиш це місце! Геть звідси! — На нього посунувся стіл, та він схопив його за ніжки. Йому якось удалося підвестися, він зігнувся і, тримаючи стола за дві ніжки, почав крушити все навколо і кричати на будинок, що кричав на нього: — Хочеш битися? Давай! Чорт забирай! Їй і так уже дісталося від тебе. Годі!

Тремтіння стало не таким несамовитим, перейшло в окремі здригання, але Пол Ді махав столом, доки все зовсім не заспокоїлося. Важко дихаючи, спітнілий чоловік притулився до стіни ліворуч від буфета. Сет так і лишилася скорченою біля плити, притуляючи до грудей урятовані черевики. Усі троє — Сет, Денвер і Пол Ді — дихали в одному ритмі, немов одна втомлена людина. Дихання іншої істоти було не менш утомленим.

Він зник. Денвер у тиші підійшла до плити. Розсунула попіл і витягла з духовки деко з перепічками. Шафа з варенням завалилася, і все, що в ній було, зсунулося в купу на нижній полиці. Вона взяла слоїк, пошукала тарілку, знайшла половинку біля дверей. Віднесла все на сходинки ґанку і сіла там.

Ті двоє піднялися нагору. Ступали легко, нечутно. Піднялися білими сходами і лишили її саму внизу. Дівчина відкрутила дротинку з кришки, відкрила слоїка. Під кришкою був клаптик тканини, а під ним тоненький шар воску. Вона зняла його і налила варення на половинку тарілки. Узяла перепічку і зчистила чорну скоринку. Від м'якої білої серединки пішла пара.

Вона сумувала за братами. Зараз Баглару було б двадцять два, а Говарду — двадцять три. Хоча вони і поводилися з нею ввічливо, коли були в гарному настрої, навіть дозволили спати на другому поверсі ліжка, вона не забула, як було раніше: яке задоволення отримувала, коли сиділа між ними на білих сходах, — між колінами Говарда і Баглара, — а вони розказували моторошні історії про відьом, і вона мало не помирала від жаху. І Бебі Сагз розказувала у вітальні свої історії. Вдень від Денвер пахло корою, а вночі — листям, бо вона так і не повернулася спати до своєї старої кімнати, коли втекли брати.

А тепер мама була нагорі з чоловіком, що прогнав єдине товариство, яке вона мала. Денвер занурила шматочок хліба у варення. Повільно, методично, з нещасним видом вона його з'їла.

НЕ КВАПЛЯЧИСЬ, АЛЕ і не гаючи часу, Сет і Пол Ді піднялися білими сходами. Приголомшений тим, як йому пощастило найти її дім і її саму в ньому і тим, що вони певно кохатимуться, Пол Ді провалився в спогади на двадцять п'ять років назад. Кожна сходинка була для нього заміною Бебі Сагз, новою дівчиною, про яку вони мріяли вночі і ходили до телиць на світанку, поки чекали, кого вона вибере. Він лише поцілував шрами на її спині, а будинок затрусило так, що довелося добряче його відлупцювати. А тепер він збирався зробити набагато більше.

Він піднявся за нею на самий верх сходів, де світло лилося прямо з неба, бо вікна на другому поверсі були розташовані на похилих схилах даху, а не на стінах. Нагорі було дві кімнати, в одну з них вона його і провела, сподіваючись, що він не проти того, що вона не готова. Бажання вона пам'ятала, але зовсім забула, як усе відбувається; як стискаються і стають безпорадними руки; як змінюється зір і очі бачать лише, де можна прилягти, а все інше — дверні ручки, клямки, гачки, смуток, що зібрався в кутках, перебіг часу, — лише перешкоди.

Усе скінчилося, не встигли вони й одягу позбутися. Напіводягнені, важко дихаючи, лежали вони, ображені одне на одного і на небо над головою. Він занадто довго і давно про неї думав. А вона взагалі не мала мрій. А тепер обидва шкодували і соромилися говорити.

Сет лежала на спині, відвернувши від нього голову. Краєм ока Пол Ді бачив її розхристані груди, і вони йому не подобалися, такі розкинуті та круглі, що він чудово обійшовся б і без них, хоча внизу він тримав їх так, ніби це була найдорожча частина його самого. І лабіринт шрамів, який у кухні він вивчав, немов золоту шахту, водив по ньому пальцями, виявився лише огидними рубцями. Не деревом, як вона казала. Може, формою і нагадувало дерево, але зовсім не таке, яке він собі уявляв, бо дерева запрошували до себе, їм можна було довіряти, можна було підійти ближче, поговорити, якщо хочеться, і саме так він і робив, відколи ще обідав у полях за часів «Милого Дому». Намагався завжди робити це в одному місці, але вибрати його було справою нелегкою, бо навколо «Милого Дому» було більше гарних дерев, ніж будь-де поряд. Дерево, яке він обрав, називав Братом і сидів під ним, іноді сам, іноді з Голлі чи з якимось іншим Полом, та найчастіше із Сіксо, який тоді був добрим і ще говорив англійською. Сіксо, кольору індиго з червоногарячим язиком, експериментував з приготуванням картоплі, намагаючись вирахувати, коли саме закладати розжарені камінці в яму, класти зверху картоплю і накривати все це гілками, щоб коли вони зупинялися на обід, прив'язували тварин і йшли з поля до Брата, картопля була б ідеально пропеченою. Хлопець міг устати й опівночі, піти на поле і копатися в землі при світлі зір; або почекати, доки каміння трохи охолоне, і розкладувати на ньому картоплю на день наступний, щойно вони закінчували обідати. Не вгадував він ніколи, але вони все одно їли цю недопечену, перепечену, висушену чи взагалі сиру картоплю, сміючись, відпльовуючись і засипаючи його порадами.