Тони Моррисон – Кохана (страница 4)

— Гарненька юна леді, — сказав Пол Ді. — Гарненька. У неї таткове приємне обличчя.

— Ви знали татка?

— Знав. Добре знав.

— Він знав, мамо? — Вона ледь не піддалася спокусі змінити своє ставлення до цього чоловіка.

— Звісно, він знав твого татка. Я ж тобі казала, він з «Милого Дому».

Денвер сіла на нижню сходинку. Більше йти було нікуди. Оці двоє казали «твій татко» і «Милий Дім» так, що відразу ставало ясно, що то мало відношення лише до них, аж ніяк не до неї. Навіть відсутність власного батька не мала до неї жодного відношення. Колись ця відсутність належала бабусі Бебі, — гірко оплакуваний син, бо саме він викупив її звідти. Потім то був відсутній мамин чоловік. А тепер він перетворився на відсутнього друга цього чоловіка з карими очима. Лише тим, хто знав батька («добре знав»), можна було привласнити його відсутність. Лише ті, що жили в «Милому Домі», могли пам'ятати, перешіптуватися і скоса поглядати одне на одного. І знову вона подумала про витівки привиду, — тепер його злоба змушувала її хвилюватися, а не виснажувала. Не виснажувала.

— А у нас тут живе привид, — сказала вона, і це спрацювало.

Куди й поділися ті двоє. Мама припинила гойдати ногами і поводитися як дівчисько. З очей чоловіка, заради якого вона і поводилася як дівчисько, випарувалися спогади про «Милий Дім». Він кинув погляд на білосніжні сходи позаду неї.

— Я про це чув, — сказав він. — Але мама сказала, що він сумний. Не злий.

— Ні, сер, — погодилася Денвер. — Не злий. Але і не сумний.

— Який же тоді?

— Докірливий. Самотній і докірливий.

— Це так? — повернувся Пол Ді до Сет.

— Не знаю, чи самотній, — відповіла мама Денвер. — Може, шалений, але не думаю, що він може бути самотнім, коли кожну хвилину проводить із нами.

— Мабуть, маєте те, що йому потрібно.

Сет знизала плечима:

— Це ж лише немовля.

— Моя сестричка, — сказала Денвер. — Померла в цьому будинку.

Пол Ді почухав щетину на підборідді.

— Нагадує мені оту безголову наречену позаду «Милого Дому». Пам'ятаєш, Сет? Постійно блукала в лісі.

— Як я можу забути? Стільки хвилювань було через неї…

— Чому всі, хто втік з «Милого Дому», тільки про неї і балакають? Була б вона такою милою, ви б, напевне, там лишилися.

— Дівчино, до кого це ти так розмовляєш?

Пол Ді розреготався.

— Справді, справді. Вона має рацію, Сет. Не таким уже й милим він був до нас, і точно не домом, — похитав він головою.

— Але ж ми там жили, — сказала Сет. — Усі разом. Тож і пригадується, хочеться того чи ні, — вона здригнулася. По шкірі пішли сироти, але вона провела рукою і приспала їх. — Денвер, — сказала доньці, — розпали плиту. Не можна ж залишити друга у себе і не нагодувати.

— Не завдавайте собі клопоту через мене, — заперечив Пол Ді.

— Хіба ж хліб — то клопіт? Усе інше я приношу з роботи. Коли вже я працюю там від світанку до полудня, то хоч вечерю додому можу принести? Від щуки не відмовишся?

— Якщо вона від мене не відмовиться, то і я від неї теж.

«Знову за своє», — подумала Денвер. Вона повернулася до них спиною і так сердито поворушила вогонь, що той мало не згас.

— Чому б вам не переночувати у нас, містере Гарнер? Ви з мамою всю ніч би проговорили про «Милий Дім».

Сет зробила два швидких кроки до плити, але схопити Денвер за комір не встигла: дівчина нахилилася вперед і розплакалася.

— Що з тобою? Не знала, що ти можеш так поводитися.

— Дай їй спокій, — сказав Пол Ді. — Вона ж мене зовсім не знає.

— То ж бо й воно. Хіба можна так перед незнайомими? Ну, дитинко, що таке? Щось сталося?

Але Денвер так трусило, і вона так схлипувала, що навіть сказати нічого не могла. Усі сльози, не пролиті за дев'ять років, градом котилися на вже цілком жіночі груди.

— Більше не можу. Більше не можу.

— Чого не можеш? Чого?

— Не можу тут жити. Не знаю, куди йти і що робити, але тут жити більше не можу. Ніхто з нами не розмовляє. Ніхто не заходить. Хлопцям я не подобаюсь. І дівчатам також.

— Люба, люба…

— Що вона таке каже, як це ніхто з вами не розмовляє? — запитав Пол Ді.

— Це через дім. Люди не…

— Ні! Не через дім. Через нас! Через тебе!

— Денвер!

— Облиш її, Сет. Молодій дівчині важко жити в домі з привидами. Це дуже нелегко.

— Легше, ніж інше.

— Поміркуй, Сет. Я дорослий чоловік, який уже все побачив і все зробив, і кажу тобі, що це не легко. Може, вам варто переїхати? Кому належить будинок?

Понад плечима Денвер Сет кинула на Пола Ді крижаний погляд.

— А тобі що до того?

— Тобі не дозволяють піти?

— Ні.

— Сет.

— Ніяких переїздів. Ніяких утеч. Усе добре і так.

— Ти казатимеш мені, що все і так добре, незважаючи на цю дитину, що божеволіє від страху?

У домі щось хруснуло, і в уважній тиші, що запанувала, заговорила Сет:

— У мене дерево на спині та привид у будинку, і між ними немає нічого, крім доньки, яку я тримаю у своїх руках. Більше ніяких утеч. Не можна тікати від того, чого немає. Більше не тікатиму, що б там не було. Одного разу я це зробила, і мені довелося заплатити, і я скажу тобі, Поле Ді Гарнер: це мені дорого коштувало! Чуєш? Це мені дорого коштувало. А тепер сідай і повечеряй з нами або дай нам спокій.

Пол Ді витяг із жилета невеличкий капшук з тютюном і зосередився на його вмісті та на вузлику на стрічці, а Сет тим часом відвела Денвер до кімнати, суміжної з просторою вітальнею, де він сидів. Цигаркового паперу він не мав, тож крутив капшук і прислухався, як за відчиненими дверима Сет заспокоювала доньку. Коли жінка повернулася, на нього і не глянула, пройшла прямо до маленького столу поряд із плитою. Стала до нього спиною, і він отримав змогу розглянути її волосся, яке так кортіло побачити, не відволікаючись на обличчя.

— Що за дерево на спині?

— Га? — Сет поставила на стіл миску і потяглася за борошном.

— Що за дерево у тебе на спині? Чи в тебе щось на спині росте? Я на твоїй спині нічого не бачу.

— Але воно там є.

— Хто тобі сказав?

— Біла дівчина. Саме так вона це назвала. Я його ніколи не бачила і не побачу. Але вона сказала, що саме так воно і є. Черемшина. Стовбур, гілки, навіть листя є. Маленьке листя черемшини. Але то було вісімнадцять років тому. Уже б давно та черемшина достигла.

Сет лизнула вказівного пальця. Швидко, легенько торкнулася плити. Провела пальцем по борошну, розбиваючи його на окремі купки, шукаючи кліщів. Не знайшла, насипала соди і солі в зігнуту долоню і витрусила до борошна. Відкрила бляшанку і зачерпнула топленого жиру. Спритно обтерла руку об борошно, змішавши його з жиром, лівою рукою бризнула води і замісила тісто.

— У мене було молоко, — сказала вона. — Я була вагітною Денвер, але для моєї маленької дівчинки молоко було. Я іще годувала її, коли відіслала з Говардом і Багларом.