Тони Моррисон – Кохана (страница 3)

— Довелося. Не можна було чекати. — Вона опустила голову і пригадала, як мало шансів на це було. Якби не та дівчина, що шукала оксамит, нічого б не вийшло.

— Усе сама. — Він пишався нею, але вона його і дратувала. Пишався, що впоралася; дратувався, що для цього їй не знадобився ані Голлі, ані він.

— Майже сама. Але не зовсім сама. Мені допомогла білява дівчина.

— Отже, вона і собі допомогла. Благослови її Господь.

— Можеш переночувати у нас, Поле Ді.

— Щось не дуже наполегливо ти це пропонуєш.

Сет поглянула через його плече на зачинені двері.

— Ні, я цілком щиро. Просто сподіваюся, що ти вибачиш мій дім. Заходь. Поговориш із Денвер, доки я щось приготую.

Пол Ді зв'язав черевики разом, перекинув через плече, пройшов за жінкою крізь двері прямо в море червоного мерехтливого світла і одразу ж завмер.

— Ти не одна? — прошепотів він, спохмурнівши.

— Буває, — відповіла Сет.

— Боже, — він відступив за двері, на ґанок. — Що тут у тебе таке зле?

— Воно не зле, просто сумне. Заходь. Зроби лише крок.

Він так поглянув на неї. Пильно. Пильніше, ніж тоді, коли вона вперше вийшла з-поза рогу дому з мокрими блискучими ногами, тримаючи в одній руці черевики і панчохи, іншою піднімаючи спідницю. Дівчина Голлі — зі сталевими очима й вилицями їм до пари. В Кентуккі він ніколи не бачив її волосся. І хоча зараз її обличчя було на вісімнадцять років старшим, ніж тоді, коли він її востаннє бачив, воно стало лагіднішим. Через волосся. Занадто нерухоме обличчя, щоб заспокоїти; райдужка набула того ж кольору, що і шкіра, яка на цьому нерухомому обличчі нагадувала маску з прорізаними для очей дірочками. Жінка Голлі. Вагітніла щороку, включаючи і той, коли вона сіла біля вогню і сказала, що тікатиме. Трьох своїх дітей вона уже посадовила у фургон до інших — у негритянський караван, що поїде за річку. Залишить їх у матері Голлі в Цинциннаті. Навіть у тісній халупці, нахилившись так близько до вогню, що можна було відчути тепло під її сукнею, він не помітив ані іскорки в її очах. Немов дві криниці, в які він ненароком заглянув. Навіть під маскою ці очі потрібно було прикрити, якось позначити, аби застерегти від порожнечі, що в них ховалася. Тож поки вона говорила, він дивився у вогонь. Повідомити про це мав би її чоловік, але його не було. Містер Гарнер помер, а у його дружини на шиї утворилася пухлина завбільшки із картоплину, і розмовляти вона більше не могла. Жінка нахилилася близько до вогню, наскільки це дозволяв вагітний живіт, і говорила із ним, Полом Ді, останнім із чоловіків з «Милого Дому».

На фермі їх було шестеро, Сет — єдина серед них жінка. Місіс Гарнер, ридаючи, як дитина, продала брата Пола, аби розрахуватися з боргами, які випливли, щойно вона стала вдовою. Тоді, щоб навести лад, приїхав шкільний учитель. Але те, що він накоїв, зламало ще трьох людей з «Милого Дому» і позбавило блиску очі Сет, лишивши дві бездонні криниці, в яких не відбивалося світло вогню.

Тепер сталь повернулася, і обличчя, пом'якшене волоссям, викликало достатньо довіри, щоб він зробив крок усередину і знову опинився в пульсуючому червоному світлі.

Вона мала рацію. Тут сумно. Він увійшов, і його накрило хвилею такої журби, що він мало не розплакався. Шлях до звичайного світла над столом здався дуже довгим, але він його пройшов, і пощастило, що очі лишилися сухими.

— Ти ж сказала, що вона померла легко. Легесенько, як по маслу, — нагадав він.

— Це не Бебі Сагз, — відповіла Сет.

— Хто ж тоді?

— Моя донька. Та, яку я відправила разом із хлопцями.

— Не вижила?

— Ні. Лишилася тільки та, яку я носила, коли довелося тікати. Хлопці теж пішли. Обидва втекли іще до смерті Бебі Сагз.

Пол Ді озирнувся на те місце, де його накрило журбою. Червоного уже не було, але повітря там немов коливалося від схлипувань.

«Може, це і на краще», — подумав він. Якщо негр має ноги, він має їх використовувати. Засидишся, і хтось обов'язково знайде спосіб їх зв'язати. Отже… якщо хлопці пішли…

— Тут немає чоловіка? Ти одна?

— Зі мною Денвер, — відповіла вона.

— Тебе влаштовує?

— Влаштовує.

Вона відчула його скепсис і додала:

— Я готую в ресторані в місті. І ще трохи шию потайки.

Пол Ді посміхнувся, пригадавши її сукню. Сет було тринадцять, коли вона з'явилася в «Милому Домі», а в очах уже була сталь. Її дуже вчасно подарували місіс Гарнер, яка через високі принципи свого чоловіка втратила Бебі Сагз. П'ять чоловіків із «Милого Дому» подивилися на нову дівчину і вирішили дати їй спокій. Вони були молодими і так зголодніли за жінками, що почали навідуватися до телиць. Але дівчині вони дали спокій, хоча кожен готовий був битися, аби вона дісталася саме йому. Вона вибирала цілий рік — довгий, напружений рік, що хлопці крутилися на сінниках і марили нею уві сні. Рік знемоги, коли зґвалтування здавалося єдиною розрадою. Обмеження, яких вони зазнавали, існували лише тому, що вони були чоловіками з «Милого Дому», — тими, ким похвалявся містер Гарнер перед іншими фермерами, а ті лише застережливо хитали головами.

— Усі ви маєте хлопців, — казав він. — Малих хлопців, старших хлопців, вередливих хлопців, хтивих хлопців. А в «Милому Домі» усі мої негри — чоловіки, усі до одного. Я їх такими купив, такими і виховав. Усі вони чоловіки.

— Стережися, Гарнере. Не можна, аби негри були чоловіками.

— Коли ви боїтеся, то не можна, — широко посміхався Гарнер. — Але якщо ви самі чоловіки, то захочете, щоб і негри теж були чоловіками.

— Я б і близько до моєї дружини негра не підпустив.

Саме таку реакцію Гарнер і обожнював, на неї і чекав.

— Я до твоєї також не підпустив би, — казав він. — І я також. — І завжди запановувала пауза, доки сусід, чи незнайомець, чи торговець, чи шурин — хто б то не був, — не второпав, про що мова. А тоді виникала запекла сварка, навіть іноді й бійка, і Гарнер повертався додому весь покритий синцями і дуже задоволений, бо ще раз продемонстрував, хто такий справжній кентуккієць: людина доволі сильна і розумна, щоб називати власних негрів чоловіками.

Отак вони і жили: Пол Ді Гарнер, Пол Еф Гарнер, Пол А Гарнер, Голлі Сагз і Сіксо, дикун. Усім було за двадцять, жінок не мали, ходили до корів, мріяли про зґвалтування, крутилися на сінниках, чухали стегна і чекали на нову дівчину, яка мала замінити Сагз, коли ту викупив Голлі: п'ять років відпрацьовував за неї по неділях. Може, саме тому дівчина і обрала його. Двадцятиоднорічний чоловік, який так кохав свою матусю, що пожертвував п'ятьма роками відпочинку, аби та могла присісти, — це неабияка рекомендація.

Вона чекала рік. А чоловіки «Милого Дому» ґвалтували корів і теж чекали. Вона обрала Голлі і для першої ночі з ним крадькома пошила собі сукню.

— Хіба не лишишся хоча б на трошки? За один день вісімнадцять років не надолужити.

Із темряви кімнати, де вони сиділи, до блакитно-білих шпалер на другому поверсі піднімалися білі сходи. Пол Ді бачив лише початок шпалер; стримані жовті цяточки серед завірюхи квіточок на блакитному тлі. Сяючий білий колір поручнів і сходів так і змушував дивитися в той бік. Усі його почуття підказували, що повітря над сходами зачароване і дуже ненадійне. Втім, дівчина, що вийшла з того повітря, була кругленькою і чорненькою, з обличчям стривоженої ляльки.

Пол Ді поглянув на дівчину і перевів погляд на Сет. Та посміхнулася і сказала:

— Оце і є моя Денвер. Це Пол Ді, люба, з «Милого Дому».

— Добрий ранок, містер Ді.

— Гарнер, дитинко. Пол Ді Гарнер.

— Так, сер.

— Радий тебе бачити. Останнього разу, коли я зустрічав твою маму, ти штовхалася у неї під сукнею.

— І досі б так робила, — посміхнулася Сет, — якби дати їй волю.

Денвер зупинилася на останній сходинці, і раптом їй стало гаряче і соромно. Вже давно ніхто не сидів за їхнім столом. Та й до того заходили тільки побожна білошкіра жінка, пастор, представник якоїсь організації та репортер, і хоча голоси їхні були співчутливими, огида в очах виказувала, що вони брешуть. Уже дванадцять років, ще відтоді, коли була жива бабуся, до них не заходив ніхто, не кажучи вже про друзів. Жодного чорношкірого. І такого чоловіка не було точно — зі шкірою кольору лісового горіха, занадто довгим волоссям, без зошита, без вугільного олівця, без апельсинів, без питань. Такого, з яким би мама хотіла поговорити і навіть черевиків не взула, коли його побачила. Вона мала такий вигляд, та й поводилася, немов дівчисько, куди й поділася та спокійна та гордовита жінка, яку Денвер знала все своє життя. Та, яка ніколи не відводила погляд, не відвела і тоді, коли кінь забив чоловіка до смерті прямо перед рестораном Сойєра, де вона працювала; дивилася і тоді, коли свиноматка почала їсти власних нащадків. А коли дух дитини підхопив Хлопчика і кинув його об стіну з такою силою, що у того переламалися обидві ноги і вискочило око, і цуценя забилося в конвульсіях і прикусило собі язика, мама також не відвела очей. Узяла молоток, стукнула песика, щоб той знепритомнів, витерла кров і слину, вставила око в очницю і вправила кістки. Тварина отямилася і мовчки невпевнено, скоріше через ненадійне око, аніж через понівечені ноги, пошкутильгала геть, і більше ані зима, ані літо, ані дощ, ані посуха не могли загнати його до будинку.

А тепер ця жінка, якій вистачило духу допомогти собаці, оскаженілому від болю, гойдала ногами і не дивилася на тіло власної доньки. Немов воно було таким великим, що важко було і витримати це видовище. До того ж, ані на ній, ані на ньому черевиків не було. Сором'язлива і розчервоніла Денвер тепер почувалася іще і самотньою. Гостро відчула всі втрати: спершу брати, потім бабуся, — і були вони ще серйознішими через те, що жодна дитина не хотіла погратися з нею чи то повисіти вниз головою на поручнях їхнього ґанку. Це не мало значення, аж доки мама не відверталася від неї, от як зараз, і Денвер дуже захотілося, аби привид дитини утнув якусь лиху витівку.