Тони Моррисон – Кохана (страница 2)

— Покажи мені щось лавандове, якщо є. А якщо немає, то рожеве.

І Сет слухняно показувала, що б то не було: клаптик тканини чи власний язик. Зима в Огайо особливо важка, якщо зголоднів за кольорами. Події розгорталися лише на небі, втім, марно було сподіватися, що небокрай Цинциннаті сповнить життя радощами. Тож Сет і її дівчинка Денвер робили для старої все що могли і все, що дозволяв будинок. Разом вони вели безупинну боротьбу проти жорстокої поведінки цього місця, проти перекинутих відер з помиями, ляпанців по спині, смердючого повітря.

Бебі Сагз померла незабаром після того як втекли хлопці, так і не виявивши зацікавленості ані до того, що вони пішли, ані до того, що мусить піти вона сама. Сет і Денвер одразу ж вирішили покласти край цькуванню, викликавши духа і притягнувши його до відповіді. Може, розмова, думали вони, обмін думками чи щось на кшталт цього допоможе. Тож вони взялися за руки і промовили:

— Приходь. Приходь. Можеш показатися.

Буфет зробив крок уперед, але більше нічого не сталося.

— Мабуть, бабуся Бебі не дозволяє, — припустила Денвер. Їй було десять років, і вона досі сердилася на Бебі Сагз, що та померла.

Сет розплющила очі.

— Сумніваюся.

— То чому ж вона не з'являється?

— Ти забула, яка вона маленька, — відповіла мати. — Їй і двох років не було, коли вона померла. Замала, аби щось зрозуміти.

— А може, вона і не хоче розуміти, — не погодилася Денвер.

— Може. От якби вона з'явилася, я б їй пояснила. — Сет відпустила доньчину руку, і вони разом відсунули буфет на місце, до стіни.

За вікном візник шмагнув коня батогом, змушуючи перейти на галоп, — саме так завжди робили місцеві, минаючи № 124.

— Вона хоч і дитина, а прокляття у неї сильні, — сказала Денвер.

— Не сильніші за моє кохання до неї, — відповіла Сет, і знову повернулися спогади. Приємна прохолода необробленого надгробка, до якого вона притулилася, піднявшись навшпиньки, широко розвела коліна, мов між ними була могила. Камінь був рожевий, як нігті, з украпленнями блискучих уламків. «Десять хвилин, — сказав він. — Маєш десять хвилин. Я зроблю безкоштовно».

Десять хвилин на шість літер. Іще б десять, і вона б отримала «ніжно» на додачу? Вона навіть не наважилася спитати, але потім часто думала, чи, бува, не було це можливо? Скажімо, двадцять хвилин чи півгодини, і вона б мала вигравіюваним на надгробку своєї дитини все цілком, — те, що пастор каже на похоронах (усе, що і має бути сказано): «Ніжно кохана». Але вона отримала лише те, про що змогла домовитись, лише одне-єдине слово, яке мало значення. Думала, що цього вистачить, віддалася гравіювальнику серед могил, а його юний син дивився з таким старим гнівом на обличчі і з таким новим апетитом. Мало вистачити. Щоб відповісти іще одному пастору, іще одному аболіціоністу і місту, повному зневаги.

Шукаючи спокою для своєї душі, вона геть забула про іншу, — про душу своєї дівчинки. Хто б міг подумати, що мала може ховати в собі стільки люті? Виявилося, що віддатися серед могил гравіювальнику на очах у його сина — недостатньо. Їй довелося не тільки жити всі ці роки в домі, зараженому нестямою дитини, якій перерізали горлянку, ще й ті десять хвилин, які вона провела притиснутою до каменю кольору вранішньої зорі, усипаного зірковими блискітками, з широко розведеними, немов могила, колінами, виявилися довшими за все її життя, більш живими, більш пульсуючими, ніж кров дитини, якою, немов олією, просякли пальці.

— Можна переїхати, — якось запропонувала вона свекрусі.

— А в чому сенс? — запитала Бебі Сагз. — Тут повно будинків, сповнених негритянським сумом під самий дах. Нам іще пощастило, що наш дух — дитина. А якби прийшов дух мого чоловіка? Або твого? Не кажи мені нічого. Тобі пощастило. У тебе троє лишилося. Троє тримаються за твою спідницю, і лише одне бешкетує на тому боці. Май вдячність. Я мала восьмеро. І всі до єдиного пішли від мене. Чотирьох забрали, чотирьох прогнали, і всі, гадаю, не дають комусь спокою. — Бебі Сагз потерла брови: — Моя першенька. Усе, що я пам'ятаю про неї, — як вона любила запечену скоринку хліба. Можеш таке уявити? Восьмеро дітей, і це все, що я пам'ятаю.

— Це все, що ви дозволяєте собі пам'ятати, — сказала їй Сет, а в самої одна дитина і лишилася: хлопців прогнало мертве маля, і пам'ять про Баглара почала вже блякнути. У Говарда, принаймні, голова була такої форми, що її навряд чи забудеш. Щодо іншого, то вона докладала всіх зусиль, або пам'ятати рівно стільки, щоб не було боляче. На жаль, розум не обдуриш.

Вона могла квапливо йти полем, майже бігти, щоб швидше дістатися помпи і скоріше змити з ніг ромашковий сік. Більше ні про що і думати не могла. Спогади про чоловіка, що йшов притиснути її до грудей, були такими ж мертвими, як і нерви на спині, де шкіра задубіла, немов дошка для прання. Не було ані натяку на запах чорнила чи вишневої смоли або дубової кори, з яких їх робили. Нічого. Лише вітерець, що холодив обличчя, коли вона бігла до води. А тоді, коли вона змивала ромашковий сік водою і ганчірками, розум був зайнятий лише цим соком, — тим, як необачливо вона зрізала шлях через поле, щоб не робити зайві півмилі, і помітила, як виросли бур'яни, лише тоді, коли запекли ноги, роздряпані аж до самих колін. І ще. Хлюпіт води, черевики і панчохи на стежці, де вона їх скинула; або Хлопчик, що сьорбав воду прямо з калюжі під її ногами, і раптом «Милий Дім», що крутився, крутився, крутився перед очима, і хоча вона ненавиділа кожен листочок на цій фермі, кричати не хотілося, і будинок поставав перед нею в усій своїй безсоромній красі. Він ніколи не мав такого жахливого вигляду, як насправді, і від цього їй навіть здавалося, що пекло не таке вже й погане. Гаразд, нехай там вогонь і сірка, та приховані вони за мереживними лісочками. Хлопці, що сиділи на найпрекрасніших сикоморах у світі. Їй ставало соромно, — хіба ж можна пам'ятати чудові сикомори, що шелестіли своїми листочками, а не хлопців. Та як би вона не намагалася, щоразу сикомори перемагали, і подарувати цього своїй пам'яті вона не могла.

Позбувшись останньої пелюстки, вона пішла до будинку, підхопивши по дорозі черевики і панчохи. Немов аби ще більше покарати її за спогади, на порозі футів за сорок від неї сидів Пол Ді, останній із чоловіків з «Милого Дому». І хоча вона ніколи б не сплутала його обличчя з жодним іншим, все одно спитала:

— Це ти?

— Те, що лишилося, — встав він і посміхнувся. — Як ти, дівчино? Крім того, що боса?

Вона розсміялася, і сміх був вільним і молодим.

— Забруднила ноги отамечки. Ромашка.

Він скривився, немов проковтнув цілу ложку чогось гіркого.

— Навіть чути про неї не хочу. Завжди її ненавидів.

Сет згорнула панчохи і сунула до кишені.

— Заходь.

— Мені й на ґанку добре, Сет. Тут прохолодно. — Він знову сів і подивився на поле через дорогу, розуміючи, що всі його почуття відіб'ються в очах.

— Вісімнадцять років, — тихо сказала вона.

— Вісімнадцять, — повторив він. — Присягаюся, що прокрокував їх усі. Не проти, якщо приєднаюся до тебе? — він кивнув на її ноги і почав розшнуровувати свої черевики.

— Хочеш помити? Давай принесу тазок з водою.

І вона підійшла ближче, щоб пройти в дім.

— Е, ні. Ноги не можна розпещувати. Їм іще ходити і ходити.

— Ти не можеш піти просто зараз, Поле Ді. Маєш залишитися хоча б на трошки.

— Ну, може, трошки, щоб побачити Бебі Сагз. Де вона?

— Померла.

— Не може бути. Коли?

— Вісім років тому. Майже дев'ять.

— Важко було? Сподіваюся, вона померла не важкою смертю.

Сет похитала головою.

— Легесенько, як по маслу. Жити було важче. Шкода, що ти її не застав. Ти заради цього прийшов?

— Частково заради цього. Інша причина — ти. Але якщо по правді, зараз я усюди ходжу. Усюди мене запрошують сісти.

— Маєш гарний вигляд.

— Диявольська омана. Він дозволяє мені мати гарний вигляд, доки я погано почуваюся. — Він глянув на неї, і слово «погано» набуло іншого сенсу.

Сет посміхнулася. Так воно і було… завжди було. Усі чоловіки «Милого Дому», до і після Голлі, по-братньому загравали з нею, але так легенько, що важко було і зрозуміти.

Якщо не зважати на більш кудлате волосся й очікування в очах, він був такий само, як і в Кентуккі. Шкіра кольору персикової кісточки, пряма спина. Дивовижно, як чоловік з таким нерухомим обличчям так охоче посміхається, спалахує, жаліє тебе. Немов варто лише привернути його увагу, і він відчуватиме те ж саме, що і ти. Не встигнеш і оком моргнути, і обличчя у нього змінюється, — під шкірою воно дуже жваве.

— Не варто мене про нього питати, гаразд? Ти б сказав, якби щось було, еге ж? — Сет опустила очі на ноги і знову побачила сикомори.

— Сказав би. Звісно, сказав би. Зараз мені відомо не більше, ніж тоді. — «Якщо не рахувати маслоробку, — подумав він. — А цього знати тобі не потрібно». — Ти, певно, вважаєш, що він досі живий.

— Ні. Я вважаю його мертвим. Сподівання його живим не втримають.

— А якої думки дотримувалася Бебі Сагз?

— Такої ж, але її послухати, то всі її діти померли. Стверджувала, що відчула точний день і годину, коли кожен пішов з життя.

— А про Голлі що казала?

— Тисяча вісімсот п'ятдесят п'ятий. День, коли народилася моя дитина.

— Ти таки її народила? Не думав, що зможеш, — хмикнув він. — Утекла вагітною.