Тони Моррисон – Кохана (страница 11)

— Історію? Про що ти?

— Я хотів сказати, чи доводилося або хотілося їй це спитати у когось іншого до мене?

Сет стиснула руки в кулаки і уперлася в стегна.

— Ти такий само, як і вона.

— Годі, Сет.

— Ні, я піду. Я!

— Ти знаєш, про що я.

— Знаю, і мені це не подобається.

— Ісусе, — прошепотів він.

— Хто? — Сет знову підвищила голос.

— Ісусе! Я сказав, Ісусе! Я просто сів повечеряти! А мене двічі вилаяли. Один раз за те, що я тут, інший — бо я поцікавився, чому мене вилаяли вперше!

— Вона не лаялася.

— Ні? А мені так не здалося.

— Слухай. Я вибачаюся за неї. Я справді…

— Ти не можеш цього зробити. Не можна вибачатися за інших. Вона сама має це зробити.

— Тоді я простежу, щоб вона так і зробила, — зітхнула Сет.

— Я просто хочу знати, чи не запитала вона про те, про що ти і сама думаєш?

— О ні. Ні, Поле Ді. Ні.

— Тоді вона одної думки, а ти іншої? Якщо можна назвати те, що в неї в голові, думками.

— Вибач, але я не дозволю тобі погано про неї говорити. Я сама з нею розберуся. Дай їй спокій.

Ризиковано, подумав Пол Ді, дуже ризиковано. Так сильно любити для колишньої рабині дуже небезпечно, особливо власних дітей, яких вона і так має любити. Найкраще, як він знав, це любити трошки, усього потрошку, щоб коли переб'ють спину чи запхають у мішок, лишилося трошки кохання для наступного.

— Чому? — запитав він. — Чому ти вважаєш, що маєш її захищати? Вибачатися за неї? Вона вже доросла?

— Мені байдуже, яка вона. Для матері вона ніколи не буде дорослою. Дитина завжди лишається дитиною. Вони виростають, старішають, але не дорослішають. Хіба не так і має бути? В моїй душі саме так.

— Але ж вона має сама постояти за себе. Ти не можеш захищати її щохвилини. Що трапиться, коли ти помреш?

— Нічого! Захищатиму її, доки жива, і захищатиму її, коли помру.

— Добре, більше мені сказати нема чого, — відповів він. — Здаюся.

— Таке життя, Поле Ді. Краще пояснити я тобі не можу, але таке життя. Якщо мені доведеться обирати… Втім, ніякого вибору немає.

— Тобто й воно. Тобто й воно. Я не прошу тебе обирати. Ніхто не просить. Я вважаю… Ну, мені здалося… Що тут знайдеться для мене місце.

— Вона питає мене.

— Ти не можеш на цьому зупинитися. Маєш їй сказати. Скажи, що ти не віддаєш перевагу комусь іншому… просто виділяєш місце для когось поруч із нею. Ти маєш це сказати. І якщо ти це скажеш, висловиш свою думку, то зрозумієш, що і мені рота не можна заткнути. Я не ображатиму її і даватиму їй усе, що зможу, але мені не можна наказати закрити рота, якщо вона каже щось огидне. Якщо хочеш, щоб я лишився тут, не затуляй мені рота.

— Може, лишити все так, як є? — сказала вона.

— Як це?

— У нас усе добре.

— А якщо придивитись?

— Не хочу придивлятися.

— Сет, якщо я тут з тобою, з Денвер, ти можеш іти, куди хочеш. Стрибай, якщо хочеш, бо я тебе спіймаю, дівчино. Спіймаю до того, як ти впадеш. Іди так далеко, як захочеш, я триматиму тебе. Тільки повертайся. Я кажу це не тому, що мені потрібно десь жити. Це останнє, що мені потрібно. Я тобі вже казав. Я звик працювати. Ішов у цьому напрямку сім років. Обійшов уздовж і впоперек. Ходив на північ, на південь, на захід і на схід; був у таких місцях, що і назви не мають, і ніде не лишався надовго. Але коли я прийшов сюди і сів на ґанок, чекаючи на тебе, я зрозумів, що ішов я сюди не заради місця, а заради тебе. Ми можемо прожити разом ціле життя, дівчино. Життя.

— Не знаю. Не знаю.

— Облиш це мені. Подивишся, що вийде. Жодних обіцянок, якщо не хочеш. Просто нехай іде собі. Гаразд?

— Гаразд.

— Згодна облишити все на мене?

— Ну… частину.

— Частину? — посміхнувся він. — Гаразд. Нехай буде частина. У місті влаштовують карнавал. У четвер, завтра, для чорних. І я маю два долари. Ми з тобою і з Денвер витратимо їх до останнього пенні. Що скажеш?

— Ні, — сказала вона. Принаймні почала говорити (що скаже хазяїн, якщо вона візьме вихідний), але навіть коли вона це казала, думала, як же її очам подобається дивитися на його обличчя.

У четвер цвірчали цвіркуни, і об одинадцятій ранку небо було не блакитним, а розжарено-білим. Сет одяглася не для такої спеки, але це був її перший вихід у люди за вісімнадцять років, вона вирішила, що має вдягти свою єдину гарну сукню, хоч та і була теплою, і капелюшка. Як же без капелюшка? Не хотілося б зустрітися з леді Джонс чи Еллою простоволосою, немов вона йде на роботу. Сукню, стареньку, але з добротної вовни, подарувала Бебі Сагз на Різдво міс Болдвін, біла жінка, яка її любила. Денвер і Пол Ді почувалися значно краще, бо ніхто не вимагав від них відповідного одягу. Очіпок Денвер сповз на плече; Пол Ді розстебнув жилет, піджака зовсім не вдягнув, а рукава сорочки засукав аж до самих ліктів. За руки вони не трималися, за них це робили їхні тіні. Сет повернула голову ліворуч: там вони втрьох пливли крізь пил, тримаючись за руки. Може, він і правий. Життя. Дивлячись на тіні, що трималися за руки, вона почувалася ніяково. Вбралася, як до церкви! Інші, що йшли попереду та позаду, подумають іще, що вона гордує, хоче показати, що відрізняється від них, бо живе в будинку з двома історіями; що сильніша, бо може зробити і пережити таке, що на їхню думку, робити і пережити не мала. Вона раділа, що Денвер не піддалася на її підмову і не вбралася в нарядну сукню, — досить того, що коси переплела. Але дочка навіть не намагалася зробити цю прогулянку приємною. Вона погодилася піти — похмуро, — але з таким виглядом, немов хотіла сказати: «Ну, ну. Спробуйте мене порадувати». Радів лише Пол Ді. Вітався з кожним у радіусі двадцяти футів. Жартував над погодою, над тим, що вона з ним зробила, кричав на ворон, і першим нюхав приречені троянди. І весь цей час, що б вони не робили, — чи то Денвер витерла піт з чола, чи нахилилися зав'язати черевики; чи то Пол Ді піддав камінь ногою, чи потягнувся до дитинки, що нахилилася до маминого плеча, — весь цей час три тіні, що тягнулися з-під їхніх ніг, трималися за руки. Ніхто, крім Сет, цього не помічав, та й вона перестала дивитися, коли вирішила, що це добрий знак. Життя. Може.

Уздовж огорожі лісового складу помирали старі троянди. Пильщик, що посадив їх дванадцять років тому, аби прикрасити робоче місце, — щоб компенсувати гріх розрізання дерев, подарувавши життя новим рослинам, — милувався пишністю квітів; як швидко вони заплели огорожу, що відділяла лісовий склад від відкритого поля, де спали безпритульні чоловіки, бігали діти, і раз на рік ставили карнавальні намети. Чим ближче підступала смерть цих квітів, тим сильнішим був їх запах, і всі, хто приходив на карнавал, сприймали його як сморід гнилих троянд. Від нього паморочилося в голові і дуже хотілося пити, але це не зменшувало ентузіазму чорних, що заполонили всю дорогу. Хтось ішов порослим травою узбіччям, хтось їхав у скрипучих фургонах посеред пильної дороги. Усі, як і Пол Ді, були в гарному настрої, і навіть запах умираючих троянд (до якого привернув увагу саме Пол Ді) не міг його зіпсувати. Коли вони дісталися до входу, загородженого мотузками, усі світилися, як ліхтарики. Від захвату у них перехоплювало дихання, бо білі тут були самі на себе не схожі: показували магічні трюки, перевдягалися клоунами без голови або із двома головами, сягали заввишки двадцять футів чи лише два, важили тону, були всі вкриті татуюванням, їли траву, ковтали вогонь, плювалися стрічками, зав'язувалися у вузол, будували із власних тіл піраміди, бавилися зі зміями і били одне одного.

Усе це було рекламою, яку читав той, хто умів, і чув, хто не вмів, і від того, що все це було неправдою, апетит не меншав. Булочник лаявся на них та їхніх дітей («Негренят повипускали!»), але плями від їжі у нього на сорочці та дірка на штанях свідчили, що всі ці образи зовсім невинні. Хай там що, але це зовсім мала ціна за те, що можна більше ніколи не отримати. Два пенси й образа — непогана плата за те, щоб побачити білих, які виставляють себе на посміховище. Тож хоч карнавал і був поганенький (саме тому його і призначили на Чорний Четвер), він хвилював, хвилював і хвилював серця чотирьохсот чорних глядачів.

Дама, що важила тону, плюнула на них, але через свою вагу все одно не могла потрапити в ціль, і від безпорадної злості лише виблискувала очима. Танцівниця тисячі й одної ночі обмежила свій танок трьома хвилинами, замість звичних п'ятнадцяти, — й отримала в нагороду вдячність дітей, які не могли дочекатися Абу, заклинача змій, що мав виступати після неї.

Денвер купила шандри, лакричного кореню, м'яти та лимонаду за столиком, де стояла біла дівчина у високих жіночих чобітках. Від цукру, купи людей, що не вважали її головним атракціоном, а навіть інколи і віталися: «Гей, Денвер!», дівчина заспокоїлася і майже змирилася з тим, що Пол Ді не такий уже й поганий. Власне, в ньому щось таки було: коли вони втрьох стояли і дивилися, як танцюють карлики, погляди інших негрів ставали добрішими, м'якішими, і на обличчях у них з'являвся вираз, якого Денвер вже і не пам'ятала. Дехто навіть кивав мамі і посміхався, хоча ніхто, здається, не отримував такого задоволення, як Пол Ді. Він плескав себе по колінах, коли велетень танцював з карликом і коли двоголовий розмовляв сам із собою. Він купував усе, що просила Денвер та ще й те, чого вона не просила. Він заманював Сет до наметів, куди та не хотіла заходити. Пхав їй у рота цукерки, які та не хотіла їсти. Коли Африканський Дикун ударив у барабан і закричав «ва-ва», Пол Ді усіх повідомив, що зустрічався з ним в Роаноці. Пол Ді знайшов собі кількох приятелів, поговорив з ними, яку можна знайти роботу. Сет посміхалася у відповідь. Денвер пританцьовувала від задоволення. І дорогою додому їхні тіні досі трималися за руки, хоча тепер вони і йшли попереду.