Тони Моррисон – Кохана (страница 13)

— Вона хоч ложку чогось сьогодні з'їла? — питала Сет.

— Якщо у неї холера, їсти не варто.

— Упевнена? Це ж лише підозри Пола Ді.

— Не знаю, але їсти їй іще зарано.

— Мені здається, хворих на холеру не нудить увесь час.

— От іще причина не їсти.

— Але ж вона не може померти з голоду.

— Дай нам спокій, мем. Я про неї подбаю.

— Вона щось казала?

— Я б тобі передала.

Сет подивилася на дочку і подумала: «Так, вона була самотньою. Дуже самотньою».

— Цікаво, куди подівся Хлопчик? — сказала Сет, щоб змінити тему розмови.

— Він не повернеться.

— Звідки ти знаєш?

— Просто знаю. — І Денвер узяла з тарілки шматочок солодкого хліба.

Повернувшись у вітальню, Денвер хотіла присісти, але Кохана розплющила очі. Серце у Денвер закалатало. І справа була не в тому, що це вперше вона дивилася в обличчя, на якому не було жодного сліду сну, і не в тому, що очі у жінки були великими і чорними. Та й не в тому, що білки цих очей були занадто вже білими — блакитно-білими. Справа була в тому, що в глибині цих великих чорних очей не було зовсім ніякого виразу.

— Принести тобі щось?

Кохана подивилася на солодкий хліб у руках Денвер, і дівчина простягнула їй скибочку. Жінка посміхнулася, і серце Денвер перестало калатати і заспокоїлося, немов мандрівник повернувся до свого затишного дому.

Відтоді, що б не трапилося, можна було завжди розраховувати на те, що солодке її заспокоїть. Немов вона народилася заради солодощів. Мед і віск, у якому він зберігався, солодкі сандвічі, чорна меляса, що застигала в бляшанках, лимонад, карамель і всі солодкі десерти, які приносила додому з ресторану Сет. Вона жувала цукрову тростину, доки від тієї майже нічого не лишалося, і тримала волокна в роті ще довго після того, як висмоктувала сироп. Денвер сміялася, Сет посміхалася, а Пол Ді казав, що його від цього нудить.

Сет уважала, що це потреба організму, який одужує після хвороби і набирається сил. Але ця потреба лишилася і після того, як здоров'я повністю відновилося, бо Кохана нікуди від них не пішла. Схоже, не було куди. Вона нічого не згадувала, не знала, що робить у цій частині країни і звідки сюди потрапила. Вони думали, що на пам'ять вплинула лихоманка, так само, як і на рухи. Молодій жінці було десь дев'ятнадцять чи двадцять, вона була стрункою, але рухалася так, немов важила більше і була старшою, трималася за меблі, підпирала голову руками, немов та була занадто важкою для шиї.

— Тепер ти будеш її годувати? — запитав Пол Ді і сам здивувався, як нешляхетно і роздратовано пролунали його слова.

— Денвер вона подобається. Клопоту від неї ніякого. Я подумала, що варто почекати, доки її дихання полегшає. Мені здається, що вона і досі хрипить.

— Цікава ця дівчина, — сказав Пол Ді.

— Чим же?

— Поводиться, як хвора, говорить, як хвора, а от вигляд у неї зовсім не як у хворої. Гарна шкіра, блискучі очі, сильна, як бик.

— Вона не сильна. Ледь ходить без підтримки.

— Саме про це я і кажу. Не може ходити, але я бачив, як вона однією рукою підняла крісло-гойдалку.

— Нічого ти не бачив.

— Не віриш? Запитай Денвер. Вона була поруч.

— Денвер! Ходи-но сюди на хвилинку.

Денвер припинила мити ґанок і заглянула у вікно.

— Пол Ді каже, що ви з ним бачили, як Кохана однією рукою підняла крісло-качалку. Це так?

Під довгими важкими віями очі у Денвер були більш неспокійними, ніж завжди. Немов вона готова була збрехати, хоча і дивилася прямо в очі Пола Ді.

— Ні, — відповіла вона. — Я такого не бачила.

Пол Ді нахмурився, але нічого не сказав. Якщо

досі двері між ними і були відчиненими, то тепер вони зачинилися.

КРАПЛІ ДОЩУ ТРИМАЛИСЯ за соснові голки, немов хапалися за життя, а Кохана не могла очей відвести від Сет. Сет нахилялася, щоб струсити вологу або набрати скіпок для вогнища, а в цей час її облизували, смакували, пожирали очі Коханої. Як давня знайома, вона затримувалася в кімнаті, де була Сет, і не йшла звідти, доки її не просили. Вона прокидалася іще до світанку, чекала на кухні, доки спуститься Сет спекти хліба перед тим, як іти на роботу. При світлі лампи і над вогнем плити їхні дві тіні сходилися і розтинали стелю, немов два меча. О другій, коли поверталася Сет, вона вже стояла біля вікна або на порозі; тоді виходила на ґанок, на сходи, на стежку, на дорогу, доки, нарешті, у неї не стало звичкою ходити Блустоун-роуд щодня далі і далі, щоб зустріти Сет і проводити її до будинку номер сто двадцять чотири. Немов щоранку вона сумнівалася, що старша жінка повернеться додому.

Сет тішила відкрита і тиха відданість Коханої. Таке захоплення з боку дочки (якщо б та на нього була спроможна) її б дратувало; вона б за серце хапалася від одної лише думки, що виховала свою дитину такою залежною. Але компанія цієї милої, хоча і особливої гості радувала її, як учителя радують фанатично віддані учні.

Настав час, коли лампи доводилося запалювати рано, бо з кожним днем ніч наставала раніше. Сет виходила на роботу в темряві; Пол Ді в темряві повертався додому. Одним таким вечором, темним і прохолодним, Сет розрізала брукву на чотири частини і лишила їх тушитися. Дала Денвер чотири пінти гороху перебрати і замочити на ніч. А тоді сіла відпочити. Біля теплої плити вона задрімала і мало не заснула, аж раптом відчула дотик Коханої. Легенький як пір'ячко, але важкий від бажання. Сет ворухнулася й озирнулася. Спершу побачила новеньку м'якеньку руку Коханої на своєму плечі, а тоді вже її очі. Було в них неприборкане благання. Сет погладила пальчики Коханої і поглянула на Денвер, погляд якої був прикутий до гороху.

— Де твої діаманти? — Кохана впилася очима в обличчя Сет.

— Діаманти? Що б я з ними робила?

— Носила б у вухах.

— Якби ж то. Були у мене якось кришталики. Подарунок від дами, на яку я працювала.

— Розкажи, — попросила Кохана і щасливо посміхнулася. — Розкажи про свої діаманти.

Це стало чимось на кшталт ласощів. Як Денвер відкрила чарівний вплив солодощів на Кохану і довірилася йому, так і Сет дізналася про глибоке задоволення, яке Кохана отримувала від історій. Для Сет це було дуже дивно (настільки, наскільки для Коханої — приємно), бо кожна згадка про минуле життя завдавала болю. Усе в ньому було або болючим, або втраченим. Вони з Бебі Сагз мовчки погодилися не говорити про це; на всі запитання Денвер Сет відповідала дуже коротко або обмежувалася незакінченими фразами. Навіть із Полом Ді, з яким вони мали дещо спільне і з ким можна було говорити принаймні якоюсь мірою спокійно, біль завжди давав про себе знати, — немов залізом розтерло кутки рота.

Але коли вона почала розказувати про сережки, зрозуміла, що сама цього хоче, що їй подобається. Може, це через віддаленість Коханої від самих подій чи через її жагу почути — в будь-якому разі вона відчула несподіване задоволення. Серед стукоту гороху і гострого запаху тушкованої брукви Сет пояснила, що колись у її вухах висіли кришталики.

— Дама, на яку я працювала в Кентуккі, подарувала їх мені, коли я виходила заміж. Тобто, тоді вони називали це одруженням. Гадаю, вона зрозуміла, як погано я почувалася, коли зрозуміла, що не буде ані церемонії, ані пастора. Нічого. Мені здавалося, щось має бути — аби засвідчити, що все йде як треба. Мені не хотілося б просто перелягти на інший матрац, набитий кукурудзяним листям. Чи просто перенести кошик з речами до його хатини. Вважала, що має бути якась церемонія. Може, навіть із танцями. Маленька гвоздичка в волоссі, — посміхнулася Сет. — Весілля я ніколи не бачила, але бачила весільну сукню місіс Гарнер у прасувальній кімнаті, чула, як вона часто його згадує. Два фунти смородини в торті, казала вона, і чотири цілих вівці. Іще й наступного дня доїдали. Мені теж такого хотілось. Може, якогось частування, щоб ми з Голлі та всі хлопці з «Милого Дому» сіли за стіл та скуштували чогось смачненького. Запросити інших чорних з Ковінгтону чи «Високих Дерев» — Сіксо там частенько бував. Але нічого не планувалося. Вони сказали, що не проти, аби ми були чоловіком та дружиною, і все. Оце й усе.

Ну, тож я вирішила принаймні сукню зшити, що відрізнялася б від того мішка, в якому я працювала. Тож я поцупила тканини і накрутила собі таку сукню, що ти не повіриш. Верх зробила з двох пошивок, що знайшла у неї в кошику для штопання. На передню частину сукні пішли шарф, на який упала свічка і пропалила дірку, і одне з її старих саше, на якому ми випробували праску. Найдовше я думала, із чого ж зробити задню частину. Ніяк не могла знайти річ, якої б одразу не хватилися. Бо пізніше довелося б розбирати сукню і повертати все на свої місця. А Голлі терпляче чекав, доки я її закінчу. Знав, що я нікуди без неї не піду. Врешті-решт, я зняла сітку від комарів із цвяха в сараї. Ми через неї варення цідили. Я її випрала, як могла, і причепила позаду спідниці. Можеш собі уявити, якою я була в тій найгіршій у своєму житті сукні. Тільки завдяки вовняній шалі я не скидалася на якусь божевільну торговку. Мені ще й чотирнадцяти не було, тож я дуже пишалася собою.

Отже, місіс Гарнер, мабуть, і побачила мене в тій сукні. Мені здавалося, що ніхто і не помітив моєї крадіжки, але їй було відомо геть усе. Навіть наш медовий місяць: у кукурудзі з Голлі. Бо спочатку ми пішли саме туди. Це було у суботу вдень. Він удав, що захворів, щоб не довелося йти на роботу в місто. Зазвичай по суботах і неділях він працював, щоб розплатитися за свободу Бебі Сагз. Але в той день він сказав, що захворів, я надягла сукню, і ми пішли в кукурудзу, тримаючись за руки. І досі пам'ятаю запах печеної кукурудзи звідти, де були Поли і Сіксо. Наступного дня місіс Гарнер поманила мене пальцем і повела до своєї спальні нагорі. Відкрила дерев'яну коробочку і витягла звідти пару кришталевих сережок. Сказала: «Хочу, щоб ти це взяла, Сет». Я відповіла: «Так, мем». «У тебе проколоті вуха?» — запитала вона. І я сказала: «Ні, мем». «Ну, то я це зроблю, — заявила вона, — і ти зможеш їх носити. Хочу, щоб вони були твоїми, і ви з Голлі були щасливі». Я подякувала, але так і не надягала їх, доки звідти не вибралася. Одного разу після того як прийшла в цей самий дім, Бебі Сагз розв'язала мою нижню спідницю і дістала їх. Я сиділа ось тут, біля плити, з Денвер на руках, а вона проколола мені вуха, і я змогла їх носити.