Тони Моррисон – Кохана (страница 15)

У Пола Ді виникло відчуття, що велика срібляста риба вислизнула у нього з рук за мить до того, як він устиг схопити її за хвіст. І тепер вона опускалася в темну глибину, лишивши по собі тільки розводи на воді. Та якщо вона сяяла не для нього, то для кого ж? Ніколи ще не зустрічав він жінки, яка починала би сяяти не для когось конкретного, а так, узагалі. Досвід підказував, що світ з'являвся тоді, коли було на кому сфокусуватися. Як та жінка за тридцять миль: була тусклою, наче дим, доки вони з нею чекали в полі на Сіксо, та засяяла, наче зірочка, щойно той з'явився. Він ніколи в таких речах не помилявся. Відчув його і тієї миті, коли подивився на мокрі ноги Сет, інакше він не набрався б хоробрості обійняти її того дня і прошепотіти ніжні слова в спину.

Ця жінка, Кохана, без дому і без родини, затьмарювала всіх, хоча він і не міг сказати, чому саме, враховуючи той факт, що чорні тікали вже останні двадцять років. Під час, до і після війни він бачив негрів таких приголомшених, голодних, утомлених, позбавлених усього, що дивно було, як вони взагалі щось пам'ятали та могли хоч слово сказати. Були і такі, що, як і він, ховалися в печерах і полювали на сов; що, як і він, крали їжу у свиней і стрибали в колодязі, щоб уникнути суду Лінча, облави, патрулів, солдатів, снайперів, загонів і жартівників. Якось він зустрів негра років чотирнадцяти, що сам жив у лісі і казав, що іншого місця і не пам'ятає. Бачив дурну чорну жінку, яку схопили і повісили за те, що крала качок, яких уважала власними дітьми.

Рухатись. Іти. Бігти. Ховатися. Красти і рушати далі. Лише раз він зміг лишитися на одному місці — з жінкою, з родиною, — та й то лише на кілька місяців. Майже два роки провів з ткалею в Делаварі, найгіршому для негрів штаті, крім графства Пуласкі в Кентуккі і, звісно ж, тюремного табору в Джорджії.

І від усіх тих негрів Кохана відрізнялася. Це сяяння, ці нові чобітки. Його це хвилювало. А може, той факт, що він не хвилював її. А може, час. Вона з'явилася саме того дня, коли вони з Сет залатали свою сварку, вийшли в люди і добре провели час, як справжня родина. Денвер, так би мовити, відійшла; Сет сміялася; йому пообіцяли вірну роботу; № 124 позбувся духів. Починалося щось схоже на життя. І от тобі грець! Хвора жінка не може нахлебтатися води, її пускають у дім, лікують, а вона і пальцем не ворухне.

Він хотів, щоб вона забралася звідси, але її пустила Сет, тож він не міг її виставити з не свого будинку. Одна справа поганяти привидів, і зовсім інша — вигнати безпорадну чорну жінку на вулиці, заражені Кланом. Відчайдушно прагнучи чорної крові, без якої йому не жити, дракон плавав по Огайо.

Сидячи за столом, колупаючи в зубах шпичкою, Пол Ді вирішив дізнатися, звідки вона. Порозпитати негрів у місті і з'ясувати, звідки вона могла взятися.

Не встиг він про це подумати, як Кохана вдавилася родзинкою, яку дістала з хлібного пудингу. Впала зі стільця і забилася, тримаючись за горло. Сет плескала її по спині, а Денвер намагалася відвести руки від горла. Кохана, спираючись на руки і коліна, вивернула із себе всю їжу і важко дихала.

Коли вона заспокоїлася, і Денвер прибрала за нею, вона сказала:

— Піду спати.

— Ходімо до моєї кімнати, — запропонувала Денвер. — Я там за тобою догляну.

Кращої нагоди і придумати не можна. Денвер мало голову не зламала, вигадуючи, як змусити Кохану перебратися до неї в кімнату. Важко було спати над нею, переживати, чи не захворіє вона знову, а може, засне і не прокинеться, або (Боже, відведи), підведеться з ліжка, вийде у двір і просто піде собі геть, як і прийшла. Там і поговорити легше буде: вночі, коли Сет з Полом Ді сплять, або вдень, коли вони ще не повернулися додому. Милі, божевільні розмови, сповнені незакінчених речень, мрій і непорозуміння, цікавішого навіть за порозуміння.

Коли дівчата пішли, Сет почала прибирати зі столу. Поскладала тарілки в миску з водою.

— Чим вона так тебе роздратувала?

Пол Ді спохмурнів, але нічого не сказав.

— Ми вже сварилися через Денвер. Чи потрібно влаштовувати ще одну сварку? — запитала Сет.

— Я просто не розумію, в чому справа. Ясно, чому вона вчепилася в тебе, але ніяк не второпаю, що ти в ній знайшла.

Сет повернулася від тарілок до нього.

— А тобі що з того, хто в кого вчепився? Годувати її не важко. Я просто беру з ресторану трохи більше, оце й усе. І Денвер має непогану компанію. Ти сам знаєш, і я знаю, що ти знаєш, тож навіщо сперечатися?

— Не скажу. Просто якесь відчуття на серці…

— Тож і відчувай собі, чом би й ні? Просто подумай, як це добре — знати, що і ліжко маєш, де спати, і ніхто не примушує тебе щодня валитися з ніг, аби його заслужити. Подумай, яке це добре. А якщо і це не допоможе, подумай, як це — бути чорною жінкою і тинятися дорогами, де кожне боже створіння зможе на тебе накинутися. Відчуй це.

— Я все це добре знаю, Сет. Не вчора народився і ніколи в житті жінки не образив.

— Тож ти такий один у цілому світі, — відповіла Сет.

— Не двоє?

— Ні. Не двоє.

— Що тобі зробив Голлі? Він же завжди був біля тебе. Ніколи тебе не кидав.

— А кого ж він кинув, як не мене?

— Не знаю, але точно не тебе. Це факт.

— Ну, тоді гірше. Він кинув своїх дітей.

— Ти не знаєш.

— Його там не було. Не було там, де він обіцяв бути.

— Був.

— Тоді чому не показався? Чому мені довелося відправляти дітей, а самій затримуватися, щоб його відшукати?

— Не міг спуститися з горища.

— Горища? Якого горища?

— Того, що над головою. В сараї.

Повільно-повільно, наскільки це було можливо, Сет підійшла до столу.

— Він бачив?

— Він бачив.

— Він тобі сказав?

— Ти мені сказала.

— Що?

— Того дня, коли я сюди прийшов. Ти сказала, що вони вкрали твоє молоко. Я тоді не знав, що сплутало його плани. Оце воно, мабуть, і було. Мені лише відомо, що його щось доконало. Не ті роки, коли він працював по суботах, неділях і вночі. Вони його не зачепили. Але коли він пішов тоді до сараю і щось побачив, то зламався, як гілочка.

— Він бачив? — Сет обхопила лікті, немов боялася, що вони розлетяться.

— Бачив. Мусив бачити.

— Бачив, що ті хлопці зі мною зробили і дозволив їм дихати далі? Бачив? Бачив? Бачив?

— Гей! Гей! Послухай. Я все розповім. Чоловік — не сокира. Він не може рубати, обтісувати і різати без зупинки. Колись він починає розуміти. Буває таке, чого відрубати не можна, бо воно всередині.

У світлі лампи Сет закружляла по кімнаті.

— Він сказав: «До неділі». Вони взяли моє молоко, а він бачив і не спустився? Настала неділя, а його не було. Настав понеділок, а Голлі не було. Я думала, він помер, тому і не з'явився; тоді подумала, що його впіймали, тому він і не з'явився. А тоді подумала: «Ні, він не мертвий, бо якби помер, я б знала», а тоді прийшов ти, через стільки років, і не сказав, що він помер, бо і ти не знав, тож я подумала: «Отже, він знайшов собі краще життя». Бо якби він був десь поблизу, обов'язково прийшов би до Бебі Сагз, якщо не до мене. Та я не знала, що він бачив.

— Яка тепер різниця?

— Якщо він живий і бачив, то і ногою на мій поріг не ступить. Тільки не Голлі.

— Це його зламало, Сет. — Пол Ді підвів на неї очі і зітхнув. — Ти і сама могла про це здогадатися. Останнього разу я бачив його біля маслоробки. Сидів там, і все обличчя у нього було в маслі.

Нічого не сталося, і вона була за це вдячна. Зазвичай, коли вона щось чула, перед очима поставала картинка. Але того, що казав Пол Ді, уявити вона не могла. Нічого не спадало на думку. Обережно-обережно підібралася вона до наступного питання.

— Що він сказав?

— Нічого.

— Ані слова?

— Ані слова.

— Ти з ним говорив? Ти йому щось сказав? Хоч щось!

— Не зміг, Сет. Просто… не зміг.

— Чому!

— Бо мав повен рот заліза.

Сет відчинила двері і сіла на сходинках ґанку. Без сонця день став блакитним, але й досі можна було розрізнити чорні силуети дерев у полі. Вона потрусила головою, намагаючись побороти свій упертий мозок. Чому він не може ні від чого відмовитись? Ані від нещасть, ані від розкаяння, ані від ненависних картинок, занадто огидних, щоб їх сприймати? Немов жадібна дитина, що за все хапається. Хоча б раз міг сказати: «Ні, дякую, я вже наївся і більше ані шматочка не влізе? Я повний». Чорт забирай тих двох хлопців з моховими зубами. Одного, що присмоктався до моїх грудей, і іншого, що тримав мене. І їхнього вчителя, що стояв там, дивився і записував. Мені і досі цього вистачає, дідько забирай, більше не можу нічого додати. Не можу додати чоловіка, що спостерігав за цим, наді мною, на горищі, — ховався зовсім поруч, у єдиному місці, де його ніхто б не шукав, і дивився на те, на що я дивитися не могла. І не зупинив їх — дивився і дозволяв цьому відбуватися. Але мій жадібний мозок каже: «О, дякую, мені б іще», тож я додаю ще. І якщо вже починаю, зупинитися неможливо. От і мій чоловік, що сидить біля маслоробки і розмазує по обличчю масло і кисляк, бо молоко не йде йому з голови. І йому здається, що про це знає весь світ. І якщо тоді його зламали, то він уже точно помер. І якщо Пол Ді його бачив і не зміг урятувати чи втішити, бо язика проковтнув, то Пол Ді може іще багато чого розказати, і мозок учепиться за цю інформацію і не скаже: «Ні, дякую. Не хочу нічого знати і пам'ятати. У мене є чим зайнятися: хвилюватися, наприклад, про завтра, про Денвер, про Кохану, про старість і хвороби, не кажучи вже про кохання».