Тони Моррисон – Кохана (страница 17)

— О, я була у воді. Бачила там діаманти. Могла до них доторкнутися.

— Що тебе зупинило?

— Вона мене лишила. Саму, — сказала Кохана. Вона підняла очі, зустрілася поглядом з Денвер і спохмурніла. Може. А може, й ні. Може, то так здавалося через малесенькі подряпини на чолі.

Денвер ковтнула.

— Ні, — попросила вона. — Ні. Не кидай нас, добре?

— Ні, ніколи. Я маю бути тут.

Раптом Денвер, що сиділа, підгорнувши ноги, нахилилася вперед і схопила Кохану за руку.

— Не кажи їй. Не розказуй мем, хто ти. Будь ласка, чуєш?

— Не наказуй мені, що робити. Ніколи не наказуй мені, що робити.

— Та я ж на твоєму боці, Кохана.

— Вона. Саме вона мені потрібна. Ти можеш іти, але її я маю лишити, — її очі стали неможливо великими, чорними, як нічне небо.

— Я нічого тобі не зробила. Нічим тебе не образила. Я ніколи нікого не образила, — сказала Денвер.

— Я теж. Я теж.

— Що ти робитимеш?

— Лишатимуся тут. Тут моє місце.

— Моє місце також тут.

— Тоді і ти лишайся, але ніколи не наказуй мені, що робити. Ніколи.

— Ми танцювали. Лише хвилину тому ми разом танцювали. Давай іще.

— Не хочу. — Кохана підвелася і лягла на ліжко.

Тиша розлетілася по стінах, як переполохані птахи. Нарешті Денвер почала дихати рівніше, заспокоївшись після погрози неминучої втрати.

— Розкажи, — попросила Кохана. — Розкажи, як Сет народила тебе в човні.

— Вона ніколи про це не розповідала, — зізналася Денвер.

— Розкажи.

Денвер залізла на ліжко і згорнула руки під фартухом. Відколи вони побачили на пеньку Кохану після карнавалу, вона жодного разу не навідалася у свою лісову кімнату, та й не пригадувала, що колись і була там аж до цієї відчайдушної миті. Не було там нічого такого, що б ця дівчина-сестра не давала їй з верхом: калатання серця, мрії, товариство, небезпеку, красу. Вона двічі ковтнула, щоб приготуватися до розповіді, щоб зібрати докупи всі ниточки, що почула за все своє життя, і сплести тенета для Коханої.

— У неї були добрі руки, каже вона. У білої дівчини, каже вона, були тонкі, слабкі руки, але добрі долоні. Каже, що одразу це помітила. Гадаю, що саме ці долоні і змусили її думати, що дівчина зможе перевезти нас обох через річку. Але не давав їй злякатися рот. Вона каже, що білим ніколи не можна довіряти. Невідомо, що вони можуть утнути. Кажуть одне, роблять інше. Але коли дивитися на рота, то можна зрозуміти. Вона каже, що дівчина плела нісенітницю, але навколо її рота не було нічого злого. Вона привела мем до цього навісу і розтерла їй ноги, це вже щось означало. І мем повірила, що дівчина її не кине. За біглого раба можна було отримати гроші, і вона не була впевнена, що цій Емі не потрібні гроші, бо вона ж увесь час повторювала про цей оксамит.

— Що таке оксамит?

— Тканина. Така м'якенька і товста.

— Розказуй далі.

— Отже, вона розтерла ноги мем, і ті ожили, і вона плакала, каже, бо тепер вони боліли. Але це змусило її повірити, що вони зможуть перебратися до бабусі Бебі Сагз і…

— Хто це?

— Я ж щойно сказала. Моя бабуся.

— Мати Сет?

— Ні. Батькова мати.

— Продовжуй.

— Там уже були інші. Мої брати і… маленька дівчинка. Вона послала їх уперед, щоб ті чекали у бабусі Сагз. Потрібно було трохи затриматись. І тут допомогла Емі.

Денвер замовкла і зітхнула. Саме цю частину історії вона любила. Вона підібралася зовсім близько до неї. А любила її тому, бо йшлося там лише про неї; але й ненавиділа її, бо почувалася, немов заборгувала, і тепер вона, Денвер, має розплачуватися. Але кому вона винна і чим платити, дівчина не розуміла. І тепер, коли дивилася на пильне та зголодніле обличчя Коханої, як та сприймала кожне слово, питала про колір речей та їх розмір, коли відчувала її бажання про все дізнатися, Денвер починала бачити те, про що говорила, а не лише чула: ось ця дев'ятнадцятирічна дівчина-рабиня — лише на рік старша за неї — іде через темний ліс до своїх дітей, які вже далеко. Вона втомилася, мабуть, перелякана, а може, і заблукала. Але найголовніше, що вона сама-самісінька, а в животі у неї дитина, про яку потрібно подбати. За нею, мабуть, гоняться собаки; а може, і зброя там є; і точно вже ті мохові зуби. Вночі вона не так боїться, бо і сама того ж кольору, але вдень кожен звук здається пострілом або тихим кроком мисливця.

Тепер Денвер це бачила і чула — завдяки Коханій. Відчувала те, що мала відчувати її мати. Бачила, як це мало бути. І чим пильніше придивлялася, чим більше дрібниць згадувала, тим більше подобалася Коханій. Тож вона передбачувала питання і вливала кров у ті уривки, якими ділилися мама з бабусею, і змушувала битися серце історії. Власне, монолог перетворився на діалог, бо дівчата лежали поруч, і Денвер колисала зацікавленість Коханої, немов коханець, що відчуває задоволення, піклуючись про свою кохану. Темна ковдра з двома жовтогарячими латочками була з ними, бо Кохана хотіла спати під нею. Тканина пахла травою і накривала, немов руками — неспокійними руками заклопотаних жінок, сухими, теплими, шорсткими. Денвер говорила, Кохана слухала, й обидві намагалися відтворити те, що сталося, саме так, як воно сталося, те, про що знала лише Сет, бо тільки вона пережила ці події і мала час, щоб переосмислити їх: тембр голосу Емі, її дихання, що нагадувало жар від багаття. Погоду, що швидко змінювалася на тих пагорбах, — прохолодна вночі, спекотна вдень, з раптовими туманами. Якою неспокійною була вона з білою дівчиною: неспокій народжувався з відчаю і підігрівався невловимим поглядом Емі та ніжністю її губ.

— Вам не можна блукати цими пагорбами, міс.

— Хто б говорив! Я тут у більшій безпеці, ніж ти. Якщо тебе спіймають, зітнуть голову. Не знаю, хто б за мною гнався, а от тебе точно вистежують. — Емі притиснула руки до підошов рабині. — Чия це дитина?

Сет не відповіла.

— Ти навіть не знаєш. Боже, поможи, — зітхнула Емі й похитала головою. — Боляче?

— Якщо торкнутися.

— Добре. Чим більше болить, тим краще. Ніщо не може зцілитися без болю, розумієш. Чому ти крутишся?

Сет підвелася на ліктях. Від довгого лежання на спині занило між лопатками. Від вогню в ногах і вогню в спині кидало в піт.

— Спина болить, — відповіла вона.

— Спина? Ну, дівчино, у тебе і болячок. Перевернись, я подивлюся.

Довелося докласти таких зусиль, що Сет мало не знудило, але на правий бік вона перевернулася. Емі розв'язала сукню і вигукнула «Боже, поможи», коли побачила. Сет вирішила, що все дуже погано, бо після звертання до Господа Емі довго мовчала. В цьому мовчанні враженої Емі відчувалася зміна. Спини Сет торкнулися пальці цих добрих рук. Сет чула дихання, але дівчина мовчала. Сет не могла поворухнутися. Лежати на животі чи спині вона була не в змозі, а щоб утримувати позицію на боку, доводилося впиратися ногами, і ті боліли. Нарешті Емі заговорила. І голос у неї був, немов уві сні.

— Це дерево, Лу. Черемшина. Бачиш, ось стовбур — червоний і розсічений, повний соку, а це гілки від нього відходять. У тебе ціла купа гілок. І листя є, і схоже, навіть квіти. Маленькі квіточки, і такі ж білі. На твоїй спині ціле дерево. Квітуче. Цікаво, що ж там собі думав Господь. Мене теж кілька разів сікли, але я такого і не пригадую. Ох, і злі руки в містера Бадді! Бив лише тому, що ти на нього подивилася… Точно кажу! Якось я на нього глянула, і він помітив і кинув у мене кочергою. Гадаю, він здогадався, про що я подумала.

Сет застогнала, і Емі обірвала спогади — пересунула ноги Сет так, щоб ізсунути вагу тіла, що лежало на вкритому листям камінні, з кісточок.

— Так краще? Боже, хіба можна так помирати? Ти тут помреш, розумієш? Нічого не можна зробити. Дякувати Творцю, що я на твоєму шляху трапилася, щоб не довелося тобі помирати в хащах. Натрапила б на змію, вона б тебе вкусила. Ведмідь би з'їв. Краще тобі, Лу, було лишатися там, де ти і була. Але по спині бачу, що ти там не витримала, ха-ха. Хто б не посадив це дерево, містера Бадді він точно переплюнув. Я рада, що не на твоєму місці. Ну, допомогти тобі я можу лише павутинням. Того, що тут є, не вистачить. Подивлюся назовні. Можна взяти мох, але там бувають жучки і багато чого іншого. Може, варто відкрити ці квіточки? Нехай гній витікає. Як гадаєш? Цікаво, що було у Бога на думці? Мабуть, ти щось накоїла. Не тікай звідси нікуди.

Сет чула, як вона наспівувала в кущах, збираючи павутиння. Вона зосередилася на тому мугиканні, бо щойно Емі вийшла, дитина почала крутитися. Непогане питання, думала вона. Що ж було у нього на думці? Емі лишила сукню розв'язаною, і Сет відчула порив вітру, який значно полегшив біль. Від полегшення став боліти менше і розпухлий язик. Емі повернулася з повними руками павутиння, з якого повитягувала здобич і розстелила на спині у Сет, примовляючи, що це все одно що ялинку на Різдво прикрашати.

— До нас приходила стара негритянка. Вона нічого не знала. Шила для місіс Бадді — навіть тонке мереживо, але зшити двох слів не могла. Вона нічого не знала, от як ти. Ти нічого не знаєш. От і помреш. Не я. Я дістануся до Бостона і куплю собі оксамиту. Кармінного. Ти ж про такий навіть і не чула, еге ж? Тепер ніколи і не почуєш. Та ти і не спала ніколи з сонцем на обличчі. Я кілька разів це робила. Я кормлю худобу ще до світанку, а спати лягаю, коли стемнішає. Та якось мене підвозили у фургоні, і я заснула. Спати, коли на твоє обличчя світить сонце, — найприємніше, що може бути. Двічі я це робила. Одного разу, коли була малою. Мене ніхто тоді не турбував. Іншого разу, там, у фургоні, це знову сталося, і курчата повтікали. Містер Бадді мене висік. Кентуккі — погане місце. Бостон — добре. Там жила моя мама до того, як її віддали містеру Бадді. Джо Натан каже, що містер Бадді — мій батько, але я йому не вірю. А ти?