Тони Моррисон – Кохана (страница 16)

Але таке майбутнє мозок не цікавило. Перевантажений минулим і прагнучи ще більшого, він не лишив місця для того, щоб уявити, не кажучи вже про розпланувати, наступний день. Саме як того дня серед дикої цибулі — коли майбутнє звелося до іще одного кроку. Інші дуріли, чому вона не могла? У інших мозок зупинявся, відвертався і перемикався на щось нове, і з Голлі, може, сталося саме це. Як би мило це було: вони вдвох біля молочного сараю, сидять собі, розмазуючи по обличчю грудкувате масло і не звертаючи увагу на все інше. Відчувають, яке воно слизьке, липке, втирають у волосся, дивляться, як воно вичавлюється крізь пальці. Яким полегшенням було б там і зупинитися. Закрити. Зачинити. Давити масло. Та її три дитини смоктали солодку ганчірку під ковдрою по дорозі в Огайо, і ніякі мрії про масло не могли б це змінити.

Пол Ді зробив крок через поріг і торкнувся її плеча.

— Я не мав наміру тобі це розказувати.

— Я не мала наміру цього чути.

— Я не можу забрати слів назад, але я можу дати їм спокій, — сказав Пол Ді.

«Він хоче розповісти мені, — подумала вона. — Хоче, щоб я запитала, як почувається він: як боляче, коли у тебе повен рот заліза, як хочеться його виплюнути, так сильно, що аж сльози підступають». Вона про це вже знала, інколи бачила, іще до «Милого Дому». Чоловіки, хлопці, маленькі дівчатка, жінки. Очі ставали дикими, язики не знаходили собі місця. Після того як залізний прут виймали з рота, в губи і в кутки рота втирали гусячий жир, щоб їх пом'якшити, але ніщо не могло вигнати з очей ту дикість.

Сет зазирнула в очі Пола Ді, щоб побачити, чи не залишилося там слідів.

— Ті, кого я бачила в дитинстві, — сказала вона, — після цього поводилися як дикуни. І що б з ними не робили, нічого не допомагало, бо дикість виникала там, де раніше нічого не було. Коли я дивлюся на тебе, я її не бачу. В твоїх очах немає дикості.

— Її можна вкласти, але можна й позбутися. Я пройшов і через одне, і через інше, і не знаю, що гірше.

Він сів поруч. Сет глянула на нього. У тьмяному денному світлі його обличчя, бронзове, з виступаючими кістками, заспокоювало серце.

— Ти хочеш мені про це розказати? — запитала вона.

— Не знаю. Я ніколи нікому про це не розказував. Жодній душі. Інколи співав, але жодній душі не розказав.

— Розкажи. Я можу вислухати.

— Може. Може, ти і вислухаєш. Просто я не певен, що можу розказати. Правильно розказати, тобто, бо це не через залізо, не в ньому справа.

— У чому ж тоді? — поцікавилась Сет.

— У півнях, — відповів він. — Проходити повз півнів і дивитися, як вони дивляться на тебе.

Сет посміхнулася.

— На тій сосні?

— Так, — посміхнувся у відповідь Пол Ді. — Там сиділо десь із п'ятеро їх, і принаймні п'ятдесят курок.

— І Містер теж?

— Я його не одразу побачив. Довелося зробити ще кроків із двадцять. Він злетів з огорожі і сів на діжку.

— Він любив ту діжку, — сказала Сет і подумала: «Ні, тепер не зупинитись».

— Ага. Як трон. Знаєш, то я його з яйця дістав. Він би помер, якби не я. Курка уже пішла, і курчата, що вилупилися, побігли за нею. Лишилося одне яйце. Схоже було, що пусте, але я помітив, що воно ворухнулося, тож постукав, розбив, і звідти з'явився Містер на тремтячих ногах. Я спостерігав, як цей сучий син росте і ганяє всіх на дворі.

— Він завжди був непримиримий, — сказала Сет.

— Так, точно непримиримий. І кровожерливий, ще й злий. Тільки кривими ногами кивав. Гребінь у нього був великий, розміром з мій кулак, і такий червоний. Отож, сидів він на діжці і дивився на мене. Присягаюся, посміхався. З голови у мене не йшов Голлі. Я навіть не думав ні про що інше. Тільки про Голлі, а ще раніше про Сіксо, та коли побачив Містера, зрозумів, що і мене це стосується. Не лише вони. Я теж. Один збожеволів, інший зник, одного спалили, а я лизав залізо із руками, скрученими за спиною. Останні чоловіки з «Милого Дому».

Містер… Він здавався таким… вільним. Кращим за мене. Сильнішим, витривалішим. Сучий син навіть з яєчної шкаралупи самотужки вилізти не зміг, але він був королем, а я… — Пол Ді замовк і стиснув руки. Він довго їх так тримав, доки світ не заспокоївся і не відпустив його. — Містерові дозволили бути і лишатися тим, ким він був. Навіть якби його варили, то варили б півника на ім'я Містер. Але я б ніколи не зміг знову стати Полом Ді, живим чи мертвим. Учитель мене змінив. Я став чимось іншим, і це щось було менше за півника, що сидів на сонці на діжці.

Сет положила руку на його коліно і потерла.

Пол Ді лише почав, те, що він розказував, було лише початком, та її пальці на його коліні, м'які та заспокійливі, його зупинили. Досить. Досить. Якщо розказати більше, то вони обидва опиняться там, звідки немає шляху назад. Він лишить решту там, де воно і має лишатися: в тій бляшанці від тютюну, похованій в його грудях, де колись було червоне серце. Її кришка вже заіржавіла. І він тепер не заглядатиме під неї перед цією милою, сильною жінкою, бо якщо вона відчує слабкий запах того, що там є, йому стане соромно. І їй буде боляче дізнатися, що у нього не б'ється серце, червоне, як яскравий гребінець у Містера.

Сет терла і терла, притискаючи руку до робочого одягу і до кам'яних виступів, з яких складалися його коліна. Вона сподівалася, що його це заспокоїть, як і її. Немов тісто місила в напівтемряві ресторанної кухні. До того, як приходив кухар, вона стояла на клаптику вільного місця, не більше лавочки завдовжки, спиною до бідонів з молоком. Місила тісто. Місила, місила тісто. Немає нічого кращого, щоб почати серйозну денну працю з видавлювання минулого.

НАГОРІ ТАНЦЮВАЛА КОХАНА. Невеличкий подвійний крок, подвійний крок, новий крок, повільний крок, повільний крок і притоп.

Денвер сиділа на ліжку, посміхалася й імітувала музику.

Вона ніколи не бачила Кохану такою щасливою. Помітила, що пухкі губки молодої жінки відкрилися від насолоди. Цукор чи якісь новини, що вона почула від Денвер. Дівчина відчувала тепле випромінювання від шкіри Коханої, коли та слухала, як мама розказує про минуле. Але такої радості вона ніколи не бачила. Не минуло й десяти хвилин, відколи Кохана впала на підлогу, викотивши очі, здригаючись і хапаючись за горло. Та полежавши кілька секунд у ліжку Денвер, вона вже вскочила і заходилася танцювати.

— Де ти навчилася танцювати? — запитала її Денвер.

— Ніде. Дивись, як я роблю. — Кохана вперлася кулачками в стегна і перестрибнула з однієї босої ноги на іншу. Денвер розсміялася. — А тепер ти. Давай! — сказала кохана. — Ти теж так можеш.

Її чорна спідниця розліталася в різні боки.

Денвер похолола, підвівшись із ліжка. Знала, що вдвічі більша за Кохану, але злетіла, холодна і легка, немов сніжинка.

Кохана взяла Денвер за руку, іншу положила на плече дівчини. І вони почали танцювати. По колу, по колу в маленькій кімнаті, і Денвер сміялася, чи то від запаморочення, чи то від легкості і холоду. Заразливий сміх, який і Кохана підхопила. Двоє дівчат, пустотливі, як кошенята, крутилися туди-сюди, туди-сюди, доки втомлено не попадали на підлогу. Кохана відкинула голову на краєчок ліжка, відновлюючи дихання, і Денвер побачила кінчик того, що бачила цілком, коли Кохана роздягалася, готуючись спати. Не відриваючи від нього очей, вона прошепотіла:

— Чому ти називаєш себе Коханою?

Кохана заплющила очі.

— Бо в темряві мене зовуть Коханою.

Денвер підсунулася ближче.

— Як там? Де ти була раніше? Розкажеш?

— Темно, — відповіла Кохана. — Я там маленька. Ось така. — Вона підняла голову з ліжка, лягла на бік і скрутилася.

Денвер прикрила губи рукою.

— Тобі було холодно?

Кохана скрутилася ще більше і покачала головою.

— Жарко. Нічим дихати, немає місця, щоб повернутися.

— Бачиш когось?

— Багато. Цілий натовп людей. Деякі мертві.

— Бачиш Ісуса? Бебі Сагз?

— Не знаю. Не знаю їхніх імен. — Вона сіла.

— Розкажи, як ти туди потрапила?

— Я чекаю. Тоді іду мостом. Залишаюся там, у темряві, вдень, у темряві, вдень. Довгий час.

— І весь цей час ти на мосту?

— Ні. Згодом. Коли я вийшла.

— Навіщо ти повернулася?

Кохана посміхнулася:

— Побачити її обличчя.

— Мем? Сет?

— Так, Сет.

Денвер трохи образилася, що не вона була причиною повернення Коханої.

— Ти не пам'ятаєш, як ми разом гралися біля струмка?

— То було на мосту. Ти бачиш мене на мосту?

— Ні, біля струмка. Там, біля води в лісі.