Тони Моррисон – Кохана (страница 19)

— Я знаю, — сказала Емі і дійсно придумала.

Вона відірвала два шматки від шалі Сет, набила їх листям і обв'язала ноги, ні на мить не стуляючи при цьому рота.

— Скільки тобі, Лу? У мене вже чотири роки кров іде, але я дитини не понесла. Не можу стікати молоком, бо…

— Знаю, — кивнула Сет. — Ви прямуєте до Бостона.

Опівдні вони побачили річку, і дуже скоро підійшли так близько, що і почули. Ввечері вони вже змогли з неї напитися, якби захотіли. На небі з'явилися чотири зірки, коли вони знайшли не човника, щоб переправити Сет, не поромника, який би перевіз таких сумнівних пасажирів — нічого такого, — а справжнього човна, якого можна вкрасти. І мав той човен одне весло, безліч дірок і два пташиних гніздечка.

— От тобі і маєш, Лу. Ісус дивиться на тебе.

Сет поглянула на милю темної води, яку потрібно розтинати одним веслом, і вести поганого човна проти течії, що поспішала до Міссісіпі за сотні миль звідси. Вона здавалася домом, і дитині (яка таки не померла), мабуть, теж. Щойно Сет підійшла ближче до річки, у неї теж відійшли води, щоб приєднатися до хвиль. Від цього і від явних ознак скорих пологів вигнулася спина.

— Навіщо ти це робиш? — запитала Емі. — Чи у тебе в голові мозку немає? Негайно припини, Лу. Ти найдурніша на цьому світі. Лу! Лу!

Сет більше нічого не придумала, як залізти в човна. Вона чекала солодкого биття, що приходить за приступом болю. Впала на коліна і переповзла через борт. Човен захитався, і не встигла вона закинути на сидіння загорнуті в листя ноги, як її плоть розірвалася. Стікаючи потом під літніми зірками, вона розкинула ноги в різні боки, бо вже з'явилася голівка, як повідомила їй Емі, немов вона і сама цього не знала, немов то хруснула гілка горіха, немов то блискавка розірвала шкіряне небо.

Немовля застрягло. Обличчям догори, захлинаючись у материній крові. Емі припинила кликати Ісуса і почала лаяти його батька.

— Штовхай! — верещала Емі.

— Тягни, — шепотіла Сет.

І сильні руки вчетверте взялися до роботи, і саме вчасно, бо річна вода, просочуюсь крізь дірки, вже діставалася до стегон Сет. Вона завела одну руку за спину і вхопилася за мотузку, а Емі вчепилася в голівку. Коли над річкою з'явилася ніжка, вдарила човна і відштовхнула Сет, та зрозуміла, що все позаду, і дозволила собі ненадовго знепритомніти. Прийшовши до тями, вона не почула плачу, лише заохочувальне гукання Емі. Так довго нічого не відбувалося, і жінки вирішили, що втратили дитину. Раптом Сет знову вигнулася і викинула послід. І тоді дитинка захникала, і Сет глянула на неї. Від животика її тяглося двадцять дюймів пуповини, немовля тремтіло від вечірньої прохолоди. Емі загорнула його у свою спідницю, і дві мокрі жінки виповзли на берег, щоб подивитися, що ж там надумав Господь.

Спори папороті, що росла в низинах біля річки, потяглися до води сріблясто-блакитними стрічками, які й не побачиш, доки не опинишся поряд, не ляжеш прямо біля води, коли промені сонця уже низькі і виснажені. Дуже часто ці спори плутають з комахами, але це насіння, в якому спить ціле покоління, впевнене у своєму майбутньому. І на якусь мить дуже легко повірити, що кожне насіннячко його має — стане тим, що закладено в спорі, проживе свої дні так, як і заплановано. Але ця впевненість триває не довше миті; а це, мабуть, довше, ніж життя спори.

На березі річки в літній вечірній прохолоді під сріблясто-блакитною зливою боролися дві жінки. Вони не сподівалися зустрітися знову в цьому світі, але тієї миті вони про це і не думали. Але там, тієї літньої ночі, оточені папороттю, вони працювали разом, старанно і добре. Патруль розсміявся би, побачивши цих двох покинутих, двох беззаконних утікачів — рабиню і босу білу жінку з розпатланим волоссям, — що загортали десятихвилинне немовля в дрантя, яке служило їм одягом. Але поряд не трапилося ані патруля, ані пастора. Під ними чавкала вода. Ніщо їм не заважало. Тож вони робили свою справу старанно і добре.

Настали сутінки, і Емі повідомила, що має іти, що вона не хоче, аби серед білого дня її спіймали на людній ріці разом з утікачкою. Вона вимила в ріці руки й обличчя, встала і подивилася на сповиту дитину, прив'язану до грудей Сет.

— Вона ніколи не дізнається, хто я. Скажеш їй? Розкажеш, хто допоміг з'явитися на цей світ? — вона підняла голову і подивилася туди, де було сонце. — Краще скажи. Чуєш? Скажи, міс Емі Денвер. З Бостону.

Сет відчувала, що засинає, і сон той буде міцним. На самому краєчку, саме перед тим, як у нього зануритись, вона подумала:

— Як гарно. Денвер. Дуже гарно.

НАСТАВ ЧАС УСЕ облишити. До того як прийшов Пол Ді і сів на сходах ґанку, її підтримували слова, пошепки сказані у вітальні. Допомагали їй терпіти цнотливий дух; полірувати дитячі обличчя Говарда і Баглара і тримати їхні образи цілими, бо уві сні вона бачила лише частини їхніх тіл на дереві; ховати чоловіка в тіні, але там… десь. Тепер обличчя Голлі між пресом для масла та маслоробкою набрякло, збільшилося, заполонило її очі і викликало головний біль. Їй так захотілося відчути пальці Бебі Сагз, які вдавлювалися в потилицю, змінюючи її форму. Стара примовляла: «Облиш, Сет. Меч і щит. Облиш. Облиш. Облиш і те, й інше. Положи біля річки. Меч і щит. Не втручайся більше у війну. Облиш увесь цей безлад. Меч і щит». І під наполегливими пальцями, прислухаючись до тихого повчаючого голосу, вона так і зробила. Положила свої важкі ножі, якими захищалася від нещастя, розкаяння, жовчі і болю, відклала один за одним на берег, під яким бігла прозора вода.

Дев'ять років без пальців і голосу Бебі Сагз — це занадто. А слова, які прошепотіли у вітальні, — це замало. Вимазане маслом обличчя людини Бог не робить приємнішим, ніж потрібно: як збудована арка чи пошита сорочка. Потрібна якась церемонія, що звільнить. Сет вирішила піти до галявини, де колись танцювала Бебі Сагз у сонячному світлі.

До того як будинок номер сто двадцять чотири і всі в ньому замкнулися, до того як над ними опустилася завіса і відділила від усього світу, до того як він став іграшкою духів і перетворився на житло знервованих, сто двадцять четвертий був веселим і людним, тут Бебі Сагз, свята жінка, любила, застерігала, годувала, карала і заспокоювала. Де на плиті кипів не один, а два горщики, де лампа горіла всю ніч. Незнайомці тут відпочивали, а діти тим часом переміряли їхнє взуття. Тут лишали повідомлення, бо той, кому вони призначалися, одного дня обов'язково сюди б заглянув. Говорили тихо і по ділу, бо Бебі Сагз, свята, не схвалювала багатомовності. «Важливо знати, коли зупинитися», — казала вона. І: «Господь знає, коли зупинитися».

Саме перед № 124 злізла з фургона Сет з новонародженою дитинкою, прив'язаною до грудей, і вперше відчула щирі обійми своєї свекрухи, яка дісталася самого Цинциннаті. Яка наважилася на це, бо життя рабині «забрало у неї ноги, спину, голову, очі, руки, нирки, лоно і язик», і не лишилося нічого, як жити серцем, — яке вона одразу ж і змусила працювати. Не дозволивши жодного почесного титулу перед своїм іменем, вона проте дозволила невеличке ласкаве прізвисько; вона стала відлученим від церкви пастором, який ходив до своїх парафіян і відкривав своє велике серце тим, хто міг ним скористатися. Взимку і восени вона несла його до африканської церкви методистів і баптистів, святості і освячених, до церкви спасителя і визволених. Незвана, без сутани, непомазана, вона дозволяла своєму великому серцю битися в їх присутності. Коли наступала тепла пора, Бебі Сагз, свята, ходила за кожним чорним чоловіком, жінкою або дитиною, які змогли пережити, і несла своє велике серце на галявину — розчищене від дерев незрозуміло для чого місце далеко в лісі, до якого вела стежка, відома лише оленям і тому, хто розчистив цю галявину. Щосуботи опівдні, в розпал спеки вона сідала на галявині, а люди чекали серед дерев.

Розташувавшись на великому пласкому камені, Бебі Сагз схиляла голову і мовчки молилася. Люди серед дерев стежили за нею. Коли вона опускала свою палицю, вони розуміли, що вона готова. Тоді вона кричала: «Нехай діти прийдуть!», і вони вибігали до неї з-поза дерев.

— Нехай ваші матері почують, як ви смієтеся, — казала вона їм, і ліс дзвенів. Дорослі дивилися на них і не могли стримати усмішки.

Тоді:

— Нехай вийдуть дорослі чоловіки, — кричала вона.

Вони по одному виступали з-поза дзвінких дерев.

— Нехай ваші дружини і чоловіки побачать, як ви танцюєте, — казала вона їм, і земля здригалася під їхніми ногами.

Нарешті вона визивала жінок.

— Плачте, — наказувала їм. — За всіх живих і мертвих. Просто плачте.

І не ховаючи очей, жінки заливалися сльозами.

Отак усе і починалося: сміх дітей, танцюючі чоловіки, ридаючі жінки, а тоді все змішувалося. Жінки переставали плакати і починали танцювати; чоловіки сідали на землю і плакали; діти танцювали, жінки сміялися, діти плакали, доки, втомлені і виснажені, усі не падали на галявину, мокрі, хапаючи ротом повітря. І тоді, в тиші, Бебі Сагз, свята, віддавала їм своє велике серце.

Вона не казала їм очиститися або йти і не грішити. Не казала, що вони благословенні землею, її успадкованою лагідністю чи розкішною чистотою.

Вона казала, що єдина милість, яку вони можуть отримати, — це милість, яку вони можуть уявити. Якщо вони її не бачать, то і не матимуть.