Тони Моррисон – Кохана (страница 20)

— Ось, — казала вона, — на цьому самому місці, ми є плоттю; плоттю, що ридає, сміється; плоттю, що танцює в траві босоніж. Любіть її. Любіть щосили. Там вашу плоть не люблять. Зневажають її. Не люблять ваші очі; воліють скоріше їх забрати. Не люблять і шкіру на вашій спині. Воліють здерти її. І, люди мої, вони не люблять ваших рук. Вони їх лише використовують, зв'язують, викручують, відрубають, лишають пустими. Любіть ваші руки! Любіть їх. Піднімайте їх і цілуйте. Торкайтеся ними інших, голубте своє обличчя, бо його вони теж не люблять. Ви маєте його любити, ви! І рота вашого вони не люблять. Там вони бачать його розірваним і прагнуть розірвати знову і знову. Те, що з нього вилітає, вони не слухають. Ваші крики не досягають їхніх вух. Те, що ви кладете до нього, аби годувати своє тіло, вони вихоплюють і дають замість цього об’їдки. Ні, вони не люблять вашого рота. Ви маєте його любити. Це саме та плоть, про яку я тут кажу. Плоть, яку потрібно любити. Ноги, яким потрібно відпочивати і танцювати; спини, які потрібно підтримувати; плечі, яким потрібні руки, сильні руки, про які я вам кажу. О, люди мої, там, почуйте мене, не люблять ваші шиї без ярма, випрямлені. Тож любіть свою шию; торкайтеся її руками, прикрашайте її, голубте її, тримайте прямо. І усі ваші внутрішні органи вони б радше віддали свиням, тож їх ви також маєте любити. Темна, темна печінка — любіть її, любіть її, биття серця, любіть і його також. Більше, ніж очі або ноги. Більше, ніж легені, якими ви ще вдихнете свіжого повітря. Більше, ніж лоно, що виношує життя, ніж статеві органи, що народжують життя, почуйте мене, любіть ваше серце. Бо це ваша нагорода.

Більше вона нічого не казала, піднімалася і танцювала, припадаючи на кульгаву ногу, те, що хотіло сказати її серце, а люди відкривали рота і наспівували замість музики. Тримали довгі ноти, утворюючи чотиритактну гармонію, ідеальну для того, щоб щиро любити свою плоть.

Зараз Сет хотілося там опинитися. Принаймні прислухатися до того місця, що колись бриніло піснями. А якщо вийде, то й отримати відповідь від померлої матері свого чоловіка, що тепер їй робити зі своїми мечем і щитом, господи Ісусе, тепер, через дев'ять років після того, як Бебі Сагз, свята, виявилася брехухою, відмовилася від свого великого серця, лягла на ліжко у вітальні і почала цікавитися лише кольорами, більше нічим.

— Ці білі забрали все, що я мала, про що мріяла, — казала вона. — Обірвали струни мого серця. Немає у світі гіршого нещастя за білих.

№ 124 замкнувся і змирився зі злобою духів. Лампа більше не світилася вночі, сусіди не заходили. Не велося більше розмов за вечерею. Не було босих дітей, що гралися зі взуттям незнайомців. Бебі Сагз, свята, вірила у свою брехню. І не було милості — уявної чи справжньої — не було сонячних танців на галявині, які б це змінили. Її віра, її любов, її уява і велике старе серце почали виснажуватися через двадцять вісім днів після того, як приїхала її невістка.

Але саме на ту галявину і хотіла потрапити Сет — щоб віддати належне Голлі. До того як зміниться світло, доки це ще було зелене благословенне місце, яке вона пам'ятала: в серпанку, що здіймався від рослин, у гнилому запаху ягід.

Вона накинула шаль, наказала Денвер і Коханій зробити те саме. І в неділю вранці вони пішли туди втрьох. Сет йшла першою, дівчата тупотіли за нею, навколо не було ані душі.

У лісі вона не одразу знайшла стежку, бо тепер тут часто влаштовували відпочинок для мешканців міста зі столами, що ломилися від їжі, банджо і наметами. Від старої стежки лишився ледь помітний слід, але над нею і досі схилялися каштани і скидали свої плоди в траву.

Вона зробила все, що могла, але Сет і досі звинувачувала себе у хворобі Бебі Сагз. Скільки б Бебі не заперечувала, Сет усе одно знала, що горе прийшло у сто двадцять четвертий тоді, коли вона зіскочила з фургона з дівчинкою, прив'язаною до грудей, у спідньому білої дівчини, що шукала Бостон.

Ідучи перед двома дівчатами по яскраво-зеленому коридору з дубів і каштанів, Сет вкрилася таким же потом, як і тоді, коли прокинулася серед бруду на березі Огайо.

Емі не було. Сет була самотньою і слабкою, але живою, як і її дитина. Вона спустилася до річки і вдивилася в сяючу воду. Вдалечині плив пліт, але вона не могла розібрати, чи білі на них, чи чорні. Її почало лихоманити, і вона подякувала Богу, бо тепер її дитинка точно не змерзне. Коли пліт наблизився, вона зробила кілька кроків уперед і опинилася перед трьома чорними рибалками — двома хлопчиками і старшим чоловіком. Зупинилася і почекала, доки до неї звернуться. Один з хлопчиків показав на неї рукою, і чоловік озирнувся через плече, — на мить, бо і цього вистачило, щоб усе про неї дізнатися.

Вони довго мовчали. А тоді чоловік запитав:

— Хочеш на інший бік?

— Так, сер, — відповіла Сет.

— Хтось знає, що ти прийдеш?

— Так, сер.

Він знову поглянув на неї і кивнув на камінь, що стирчав з плоту, як нижня губа. Сет підійшла до нього і сіла. Камінь поглинав сонячні промені, але навіть і близько не був таким гарячим, як вона. Занадто втомлена, щоб рухатись, вона там і лишилася, задрімавши на сонці. З неї котився піт і заливав дитину. Мабуть, вона так і заснула, сидячи, бо коли розплющила очі, перед нею стояв чоловік з паруючим шматком підсмаженого в'юна в руках. Дотягтися до нього було важко, більше хотілося понюхати, аніж з'їсти. Вона попросила води, і він зачерпнув трохи глечиком з Огайо. Сет випила всю і попросила ще. В голові знову дзвеніло, та вона і думати не хотіла, що пройшла весь цей шлях, стільки витерпіла, щоб померти не на тому березі річки.

Чоловік глянув на її розчервоніле обличчя і покликав одного з хлопчиків.

— Зніми пальто, — наказав йому.

— Сер?

— Ти мене чув.

Хлопець зняв пальто і захникав:

— Що ви робитимете? Що мені тепер носити?

Чоловік відв'язав дитину від її грудей і загорнув

у пальто, зав'язавши рукава.

— Що я носитиму?

Старий зітхнув і, помовчавши, сказав:

— Хочеш його повернути? Ну то спробуй зняти з дитини. Положи її голою на траву, а сам надягай це пальто. І якщо зможеш це зробити, то іди геть і ніколи не повертайся.

Хлопець опустив очі і повернувся до іншого. З в'юном у руці і дитиною біля ніг, Сет знову задрімала. В роті пересохло, піт котився градом. Настав вечір і чоловік торкнувся її плеча.

На відміну від того, що вона очікувала, вони пливли річкою угору, далеко від човна, якого знайшла Емі. Саме тоді, коли вона вже вирішила, що її везуть назад у Кентуккі, чоловік повернув пліт і стрілою перетнув Огайо. Він допоміг їй вийти на крутий берег, а хлопчик без пальто ніс дитину, яка тепер це пальто носила. Чоловік привів її до вкритої гілками хатини з земляною підлогою.

— Чекай тут. Сюди прийдуть. Не рухайся. Вони тебе знайдуть.

— Дякую, — сказала вона. — Якби ж то я знала ваше ім'я, щоб вас не забути.

— Стемп, — відповів він. — Стемп Пейд. Бережи дитину, чуєш?

— Чую, чую, — сказала вона, а сама нічого вже не чула.

Через кілька годин побачила жінку, хоча і не чула, як та підійшла. Низенька молода жінка з мішком привіталася.

— Побачила знак уже давно, — сказала вона. — Але швидше прийти не могла.

— Який знак? — запитала Сет.

— Стемп лишає двері відчиненими, коли когось перевозить. Прив'язує білу ганчірку на стовпі, якщо з дитиною.

Вона опустилася на коліна і висипала те, що було в мішку.

— Мене звуть Елла, — сказала вона, положивши перед Сет вовняну ковдру, бавовняну тканину, дві печені солодкі картоплі і пару чоловічих черевиків. — Мій чоловік Джон там, на стежці. Ти куди ідеш?

Сет розказала їй про Бебі Сагз, куди відправила трьох своїх дітей.

Елла відірвала від тканини стрічку і перев'язала дитині пуповину, прислухаючись до дірок — до того, чого втікачі не кажуть, про що не питають. Вислуховувала неназваних, не згаданих людей, що лишилися. Витрусила з чоловічих черевиків камінці і спробувала натягти їх на ноги Сет. Не налізли. Вони з жалем розрізали їх по п'ятці: шкода було псувати таку цінну річ. Сет надягла пальто хлопчика, не наважуючись запитати, чи не чули тут про дітей.

— Вони пробралися, — сказала Елла. — Частину тієї партії перевозив Стемп. Лишив їх на Блустоун-роуд. Це недалеко звідси.

Сет не знала, що і робити, такою вдячною вона почувалася, тож вона почистила картоплину, з'їла, сплюнула і урочисто з'їла ще одну.

— Вони радітимуть, коли тебе побачать, — продовжила Елла. — Коли ця народилася?

— Учора, — відповіла Сет, стираючи піт з підборіддя. — Сподіваюся, і вона виживе.

Елла подивилася на крихітне брудне обличчя, що виглядало з вовняної ковдри, і похитала головою.

— Важко сказати. Якби мене запитали, я б відповіла: «Не люби нікого», — і ніби щоб пом'якшити різкість своїх слів, посміхнулася Сет: — Сама народила?

— Ні. Біла дівчина допомогла.

— Тоді нам краще рушати.

Бебі Сагз поцілувала її в губи і відмовилася пустити до дітей. Вони сплять, сказала жінка, а у Сет вигляд просто жахливий, щоб будити їх посеред ночі. Вона взяла новонароджену і передала її молодій жінці в очіпку, наказавши не мити немовляті очі, доки не отримає сечу її матері.

— Вона вже плакала? — запитала Бебі.

— Трохи.

Вона провела Сет у вітальню і при світлі спиртівки вимила її, частина за частиною, починаючи з обличчя. А тоді, чекаючи, доки нагріється іще вода, сіла поруч і продовжила шити сіру ковдру. Сет задрімала і проснулася помити руки. Після кожного купання Бебі накривала її ковдрою і ставила на плиту інший горщик з водою. Розриваючи простирадла, зшиваючи сіру бавовну, вона спостерігала за жінкою в очіпку, яка наглядала за дитиною і плакала над їжею. Коли вимили ноги Сет, Бебі оглянула її ступні і легенько їх промокнула. Помила між ногами, нагрівши два горщики води, і перев'язала живіт і промежину простирадлами. Нарешті повернулася до невпізнанних ступень.