Тони Моррисон – Кохана (страница 22)

Якийсь час вони так і лишалися, бо ані Денвер, ані Сет не знали, як не робити: як зупинитися і як не насолоджуватися виглядом і дотиком губ, що цілували і цілували. Тоді Сет, ухопившись за волосся Коханої і блимаючи очима, відсунулася. Пізніше вона була переконана, що зробила це, бо подих дівчини був наче запах молока. Вона нахмурилася і суворо сказала Коханій:

— Ти вже занадто доросла для цього.

Перевела погляд на Денвер і, побачивши, що паніка дуже скоро перетвориться на щось інше, квапливо встала, розбивши картинку на шматочки.

— Нуж-бо! Піднімайтеся! — помахала вона дівчатам.

І лишали вони галявину точнісінько так, як і прийшли: Сет попереду, дівчата позаду. Мовчки, як і раніше, але тепер мовчання було зовсім іншим. Сет розхвилювалася, не через поцілунок, а через те, що було до нього, коли їй було так добре відчувати, як під пальцями Коханої зникає біль, ці пальці, які вона кохала, і ті, що заспокоювали її, доки не почали душити, дещо їй нагадали, але воно не втрималося в пам'яті. Але одне вона знала точно, Бебі Сагз її не душила, як їй здалося спочатку. Денвер має рацію, і в затінку дерев з ясною головою — подалі від чарів галявини — Сет пригадала дотик пальців, які знала краще за свої. Вони вимили її, частина за частиною, перев'язали промежину, причесали волосся, змастили соски, зшили їй одяг, вимили ноги, змазали спину і кидали все, що робили, аби розтерти потилицю Сет, особливо в перші дні, коли вона часто падала духом під тягарем усього, що пам'ятала і що не пам'ятала: вчитель, що писав чорнилом, яке вона сама і зробила, доки його племінники бавилися з нею; обличчя жінки у фетровому капелюсі, коли вона впала в полі. Серед усіх рук у світі впізнала б вона руки Бебі Сагз, як і добрі руки білої дівчини, що шукала оксамит. Але вісімнадцять років прожила вона в домі, повному дотиків з іншого світу. Саме ці пальці і відчула вона на своїй потилиці. Може, саме туди і перебрався дух? Може, після того як Пол Ді вигнав його з будинку № 124, той оселився на галявині? Слушно.

Тепер вона не дивувалася, чому вирішила взяти з собою Денвер і Кохану, — вона вчинила імпульсивно, але то було неясне бажання, щоб її захистили. І дівчата її врятували. Кохана так розхвилювалася, що поводилася, немов дворічна дитина.

Немов невиразний запах диму, що лишився після того, як згас вогонь від вітерцю, що повіяв з вікна, розвіялася і підозра, що дотик дівчини був таким самим, як і дотик дитини-привиду. Лишилася слабка тривога, втім, недостатньо сильна, щоб вона не помітила бажання, що наливалося в ній зараз: вона жадала Пола Ді. Байдуже, що він казав і знав, вона хотіла, аби він лишився в її житті. І хотіла вона цього більше, ніж зберігати пам'ять про Голлі, саме це рішення і пішла шукати на галявину, і знайшла. Довіра і спогади, так, і вона повірила, що це можливо, коли він обіймав її біля плити. Його вага і стан, справжня борода, вигнута спина, вправні руки. Очі, що чекали. Неймовірна людська сила. Його розум знав її думки. І стерпіти її історію було просто, бо вона і йому належала. Її можна було розказувати, удосконалювати і розказувати знову. Те, чого вони не знали одне про одного, — те, що ніколи не втілювали в слова, — все це прийде з часом: як у нього в роті опинилося залізо, якою була ідеальна смерть її дитини, що вже добре повзала.

Їй хотілося повернутися — і якнайшвидше. Знайти цим лінивим дівчатам якусь роботу, щоб зайняти голови, в яких крутилася безліч запитань. Вони квапилися зеленим коридором, уже значно прохолоднішим, бо сонце пересунулося, і раптом їй спало на думку, що ці двоє схожі, немов сестри. Вона з подивом зрозуміла, що обидві слухняні і цілком надійні. Сет розуміла Денвер. Самотність зробила її потайливою, відлюдкуватою. Роки життя з привидом так її притупили, що й повірити не можна, і загострили так, що, знову ж таки, і повірити не можна. В результаті Сет отримала боязку, але дуже вперту дочку, заради якої і померти була готова. Про іншу, Кохану, вона знала менше, майже нічого, крім того, що не було такого, що б та не зробила заради Сет, і що їм з Денвер подобалося товариство одна одної. Тепер їй здавалося, що вона розуміє чому. Вони гармонічно демонстрували і сприймали почуття. Те, що одна віддавала, інша залюбки брала. Вони трималися поза деревами, що оточували галявину, а тоді кинулися до неї із зойками і поцілунками, коли Сет удавилася, — саме так вона все собі і пояснила, бо не помітила ані суперництва між двома дівчатами, ані переваги однієї над іншою. В голові була лише вечеря, яку вона хотіла приготувати для Пола Ді, — щось складне, що потрібно приготувати саме так, — аби відсвяткувати новіше, сильніше життя з люблячим чоловіком. Маленькі картопельки, підсмажені до золотавого кольору з усіх боків, щиро приправлені перцем; молода квасоля в стручках, здобрена лимонною цедрою; жовтий гарбуз, збризнутий оцтом і присипаний цукром. Може, кукурудза, зрізана з качана і підсмажена з зеленою цибулею і маслом. Навіть хліб на дріжджах.

Подумки вона обшукала всю кухню ще до того, як до неї потрапила, і голова була так зайнята рецептами, що вона не одразу помітила під білими сходами дерев'яну діжку з Полом Ді в ній. Вона посміхнулася йому, і він посміхнувся у відповідь.

— Схоже, літо скінчилося.

— Ходи сюди.

— Ага. Дівчата йдуть слідом.

— Я нікого не чую.

— Я маю братися за вечерю, Поле Ді.

— Я теж. — Він підвівся і не дав їй і кроку зробити, тримаючи у своїх руках. Її сукня швидко намокла. Його рот опинився біля її вуха. Її підборіддя торкалося його плеча. — Що готуватимеш?

— Думала, квасолю.

— О, так.

— Підсмажити кукурудзу?

— Так.

Навіть і питання не виникло, чи зможе вона все зробити. Як того дня, коли вона приїхала до будинку № 124 — була впевнена, що молока вистачить на всіх.

Кохана увійшла через двері, і вони мали почути її кроки, але не почули.

Подихи і бурмотіння, подихи і бурмотіння. Кохана почула їх, щойно за нею грюкнули двері. Вона підстрибнула від різкого звуку і повернула голову на шепіт, що лунав з комірчини за білими сходами. Вона зробила крок і мало не розплакалася. Вона була вже так близько, а тоді іще ближче. І це було набагато краще, ніж гнів, який охоплював її, коли Сет робила чи думала щось, що не стосувалося неї. Вона могла винести довгі години — дев'ять чи десять щодня, крім вихідного, — коли Сет не було вдома. Могла винести навіть ночі, коли вона була так близько, але побачити її не можна було — лежала поруч із ним за стінами і дверима. Але тепер — навіть білий день, на який так розраховувала Кохана, яким привчила себе задовольнятися, скоротився, зменшився від того, що Сет приділяла увагу іншим речам. Переважно йому. Тому, хто сказав їй щось таке, що змусило її бігти в ліс і розмовляти з собою на камені. Тому, хто вночі ховав її за дверима. І хто обіймав її зараз, пошепки розказуючи їй щось за сходами, після того як Кохана врятувала її шию, а тепер готова була і сама задушити цю жінку.

Кохана обернулася і вийшла. Денвер іще не підійшла або чекала десь на вулиці. Кохана пішла її шукати, зупинившись, щоб подивитися, як пташка-кардинал стрибає з гілки на гілку. Стежила очима за кривавою плямою серед листя, доки не загубила її, і тільки тоді пішла назад, прагнучи побачити ще раз.

Нарешті вона повернулася і побігла крізь ліс до струмка. Стала біля самої води і дивилася на своє відображення. Коли поруч з тим з'явилося обличчя Денвер, дівчата глянули одна на одну у воді.

— Ти це зробила, я бачила, — сказала Денвер.

— Що?

— Я бачила твоє обличчя. Ти змусила її задихатися.

— Я цього не робила.

— Ти казала, що любиш її.

— Я допомогла, хіба не так? Хіба я не вилікувала її шию?

— Згодом. Після того як мало не задушила.

— Я цілувала її шию. Я її не душила. Її душило залізне коло.

— Я тебе бачила. — Денвер схопила Кохану за руку.

— Обережніше, дівчино, — сказала Кохана і, висмикнувши руку, щодуху кинулася вздовж струмка, що співав на іншому боці лісу.

Лишившись на самоті, Денвер подумала, чи вона і справді не помиляється. Вони з Коханою стояли серед дерев і перешіптувалися, а Сет сиділа на камені. Денвер знала, що на галявині молилася Бебі Сагз, але то було давно, коли вона сама була немовлям. Вона тут ніколи не була, тому і не пам'ятала. Вона знала і хотіла знати лише той світ, що зводився до будинку № 124 і поля за ним.

Дуже давно вона знала більше і хотіла більшого. Ходила стежкою, що вела до справжнього іншого дому. Стояла під вікном, прислухаючись. Чотири рази вона на таке наважилася: відійшла від номера сто двадцять чотири вдень, коли мама з бабусею стежили не так пильно, перед вечерею, коли всі справи було закінчено; вільна година перед тим, як механізм мав перейти до вечірнього режиму. Денвер пішла шукати будинок, до якого ходили інші діти. А коли знайшла, побоялася підходити до дверей, зазирнула у віконце. Леді Джонс сиділа на стільці з високою спинкою; на підлозі перед нею розсілися діти, підібгавши ноги. Леді Джонс тримала книжку. У дітей були грифельні дошки. Леді Джонс щось казала, але дуже тихо, Денвер не чула. Діти повторювали за нею. Чотири рази Денвер приходила подивитись. На п'ятий леді Джонс спіймала її і сказала:

— Заходьте у двері, міс Денвер. Це вам не вистава.