Тони Моррисон – Кохана (страница 23)

Тож вона отримала цілий рік товариства своїх однолітків, і заразом навчилася читати і рахувати. Їй було сім, і ті дві години вдень були для неї дорогоцінними. Не в останню чергу тому, що вона робила це сама, і була задоволена і здивована задоволенням і здивуванням матері і братів. За п'ять центів на місяць леді Джонс робила те, що білі люди вважали непотрібним, якщо не протизаконним: збирала у своїй маленькій вітальні чорних дітей, які мали час та інтерес до навчання. Монетка в п'ять центів у вузлику хустинки, прив'язаної до паска, яку вона відносила леді Джонс, викликала у неї тремтіння. Зусилля, щоб вправно тримати крейду і не скрипіти нею, велика W, маленька «і», краса літер в її імені, напрочуд сумні рядочки з Біблії, яку леді Джонс використовувала замість підручника. Денвер тренувалася щоранку, щоб виблиснути вдень. Вона була така щаслива, що навіть не помічала, як її уникають однокласники, — вигадували причини і змінювали крок, аби тільки не йти з нею. Положив цьому край Нельсон Лорд, хлопчик такий само розумний, як і вона; запитав про маму, і це питання, що назавжди позбавило її і крейди, і маленької «і», і решти того, чим були сповнені дні. Вона мала б розсміятися, почувши його слова, або штовхнути, але ні в його голосі, ні в обличчі не було підлості. Лише цікавість. Але те, що піднялося в її душі, коли він спитав, уже давно там лежало.

Туди вона так і не повернулася. На другий день Сет запитала чому. Денвер не відповіла. Дуже боялася запитати у братів або ще у когось про те, що запитав у неї Нельсон Лорд, бо навколо того, що піднялося в душі, збиралися дивні та жахливі почуття до матері. Пізніше, коли померла Бебі Сагз, вона навіть не здивувалася, що втекли Говард і Баглар. Не погодилася із Сет, що хлопці втекли через привид. Якщо так, чому вони так довго терпіли? Вони прожили з ним стільки ж, скільки і вона. Але якщо Нельсон Лорд має рацію, недивно, що вони були такими похмурими і намагалися триматися якомога далі від дому.

Тим часом жахливі і некеровані сни про Сет вилилися в зосередженій увазі, яку Денвер приділяла духу дитини. До Нельсона Лорда його блазенство її мало цікавило. Оскільки мати і бабуся поводилися в його присутності дуже терпляче, вона сама була до нього байдужою. І раптом він став дратувати її, виснажувати своїми витівками. Саме тоді вона і пішла за дітьми в домашню школу леді Джонс. Тепер у ньому зосередилися всі ті злість, кохання і страх, з якими вона не знала, що робити. Навіть коли вона наважилася повторити питання Нельсона Лорда, вона не чула ані відповіді Сет, ані слів Бебі Сагз, нічого відтоді. Два роки ходила вона в тиші, занадто твердій, аби пробитися крізь неї, але очам її це надало такої сили, що вона сама ледь могла повірити. Наприклад, бачила чорні ніздрі горобця, що сидів на гілці за шістдесят футів від неї. Два роки вона взагалі нічого не чула, а тоді почула гуркіт, що підкрадався сходами. Бебі Сагз вирішила, що то Хлопчик поліз туди, куди йому заборонялося. Сет подумала, що то пострибав сходами гумовий м'ячик, з яким гралися хлопці.

— Чи той собака здурів? — вигукнула Бебі Сагз.

— Він на ґанку, — відповіла Сет. — Самі подивіться.

— Що ж я тоді чую?

Сет роздратовано опустила кришку плити.

— Багларе! Багларе! Я ж вам казала не гратися з м'ячем у хаті. — Вона подивилася на білі сходи і побачила нагорі Денвер.

— Вона хотіла піднятися нагору.

— Хто? — Сет скрутила ганчірку, якою витирала кришку плити, в кульку.

— Дитина, — відповіла Денвер. — Хіба ви не чули гуркіт?

І одразу ж виникло питання: чи Денвер узагалі щось чула, чи дитина, що вже повзала, вигадала щось нове.

Повернення слуху Денвер, відрізаного відповіддю, яку вона не мала сил вислухати, увімкнене гуркотом, з яким її померла сестра намагалася залізти сходами, стало сигналом до наступного повороту долі людей у будинку номер сто двадцять чотири. Відтоді дух озлобився. Замість зітхань і нещасних випадків з'явилася цілеспрямована і навмисна злоба. Баглара і Говарда дратувало товариство жінок у домі, і вони, наче німий докор, проводили якомога більше часу, підробляючи в місті: носили воду або годували худобу. Доки злоба не стала такою особистою, що вигнала обох. Бебі Сагз утомилася, лягла в ліжко і не встала, доки її велике старе серце не здалося. Крім рідких прохань, пов'язаних з кольорами, з її вуст не злетіло ані слова — до останнього дня її життя, коли вона підвелася з ліжка, повільно підійшла до дверей вітальні й поділилася із Сет і Денвер уроком, який засвоїла за свої шістдесят років життя рабині і десяти років вільного життя: не було у світі більшого нещастя за білих. «Вони не знають, коли зупинитися», — сказала вона і повернулася в ліжко, вкрилася ковдрою і лишила їх довічно розмірковувати над цими словами.

Невдовзі після цього Сет з Денвер спробували визвати дух дитини і домовитися з ним, але безрезультатно. Для цього потрібен був чоловік, Пол Ді. Він закричав, відігнав духа і сам зайняв це місце. Та незважаючи на карнавал, Денвер віддавала перевагу злій дитині, а не йому. Кілька днів потому, як у них оселився Пол Ді, Денвер проводила якомога більше часу у своїй смарагдовій схованці, самотня, як гора, і майже така ж велика, розмірковувала про те, що всі, крім неї, когось мають, а її навіть привид покинув. Тож коли вона побачила чорну сукню з розв'язаними чобітками під нею, аж затремтіла від прихованої вдячності. Якими б не були її сили і як би вона ними не скористалася, Кохана належала їй. Денвер стривожило, що Кохана хотіла завдати Сет шкоди, але завадити цьому вона не могла — такою невтримною була її потреба любити. Те, що вона побачила на галявині, присоромило її, бо вибір між Сет і Коханою уже було зроблено.

Вона йшла до струмка, повз зелений самшитовий будиночок, і думала, що б сталося, якби Кохана дійсно вирішила задушити матір. Чи вона б це дозволила? Вбивство, казав Нельсон Лорд. «Хіба твоя мама не була у в'язниці за вбивство? Вона тебе з собою не брала?»

Це було друге питання, яке так довго не дозволяло поставити Сет першого. Те, що повстало в душі, лежало саме в такому місці: темрява, камінь, інші речі, що рухалися самі собою. Вона вирішила оглухнути, щоб не чути відповіді, і, як маленькі квіточки мірабілісу, що жили лише заради денного світла, а коли його не ставало, міцно стуляли свої пелюстки, Денвер зосередила всю свою увагу на дитині і перестала помічати інше. Доки не прийшов Пол Ді. Але шкода, якої він завдав, нейтралізувалася таємничим воскресінням Коханої.

Попереду, біля самої води, Денвер побачила її силует. Вона стояла босоніж у воді, трохи піднявши чорну спідницю, гарненька головка схилилася, уважно зосередившись на чомусь.

Змахнувши свіжі сльози, Денвер підійшла до неї, прагнучи хоч слова, хоч якогось натяку на прощення.

Денвер зняла черевики й увійшла у воду поруч із нею. Вона ледь змогла відірвати очі від голівки Коханої і подивитись, куди ж та спрямувала свій погляд.

Уздовж берега повільно пливла черепаха, повернула і вибралася на суху землю. Неподалік від неї у воді була ще одна, рухалася в тому ж напрямку. Чотири лапи під виступаючою нерухомою чашею. В траві до першої рухалася інша, щоб швидко-швидко залізти зверху. Неприступна сила — поставити лапи біля плечей першої. Обійми ший — перша потягнулася до третьої, і їхні голови квапливо-квапливо-квапливо доторкнулися одна до одної. Голова тієї, що у воді, була так високо, шия витягнулася, як палець, назустріч іншим, ризикуючи всім, аби тільки доторкнутися до морди тієї, що стояла на суші. Але ті двоє не звертали на неї уваги. Вага їхніх панцирів, стукіт, принижували цей поцілунок і глузували з нього.

Кохана відпустила спідницю. Та розпливлася навколо. Поділ темнів у воді.

ОПИНИВШИСЬ ПОЗА ПИЛЬНИМИ очами Містера, благословенне буде його ім'я, головного півника над усіма півниками, Пол Ді затремтів. Не одразу та й не так, щоб усі побачили. Коли він повернув голову, щоб востаннє глянути на Брата, повернув настільки, наскільки дозволяла мотузка, прив'язана до вісі возу, і пізніше, коли щиколотки закули в кайдани і скрутили руки, не було ані найменшого натяку на тремтіння. Воно з'явилося вісімнадцять днів потому, коли він побачив ями; тисячу футів землі — п'ять футів завглибшки, п'ять футів завширшки, — в які опускалися дерев'яні ящики. Двері-ґрати, що піднімалися на петлях, як у клітці, вели в три стіни і дах зі старого мотлоху і червоної глини. Два фути над головою. Перед ящиком було три фути відкритої траншеї, і там щось повзало і метушилося, запрошуючи приєднатися до цієї могили, що називалася житлом. Окрім цієї, було ще сорок п'ять. Його послали сюди після спроби вбити Брендівайна, чоловіка, якому його продав учитель. Брендівайн послав його у зв'язці з десятьма іншими через Кентуккі до Вірджинії. Він навіть не знав, що спонукало його спробувати, — крім Голлі, Сіксо, Пола А, Пола Еф і Містера. Але тремтіння скінчилося, не встиг він і усвідомити.

Та все одно його ніхто не помітив, бо почалося воно зсередини. Щось почало хвилюватися в грудях, потім передалося на лопатки. Схоже на пульсацію — спочатку легеньку, потім несамовиту. Немов чим далі вели його на південь, тим більше кров, заморожена, як крижаний став, за двадцять років, відтаювала, розламувалася на шматочки, що, розтанувши, не мали іншого вибору, як крутитися і вирувати. Іноді це тремтіння відчувалося в нозі. Потім переходило до поясниці. Коли його відчепили від возу і він не бачив нічого, крім собак і двох хатин у світі сухої трави, скаламучена кров гойдала його з боку на бік. Та ніхто цього не бачив. Зап'ястки, які він підставив під кайдани того вечора, не ворухнулися, і ноги впевнено тримали його, доки на них чіпляли ланцюги. Але коли його заштовхнули в ящик та опустилися двері клітки, руки відмовилися слухатися. Помандрували за своєю власною волею. Нічого не могло їх зупинити, ніщо не могло привернути їхньої уваги. Вони не втримали ані пеніс, коли він хотів помочитися, ані ложку, коли хотів піднести до рота квасолю. Диво слухняності повернулося до них на світанку.