Тони Моррисон – Кохана (страница 21)

— Відчуваєш?

— Що відчуваю? — запитала Сет.

— Нічого. Піднімайся.

Вона допомогла Сет перейти в крісло-гойдалку й опустила її ноги у відро із солоною водою і ялівцем. Так Сет і провела решту ночі. Скоринку на сосках Бебі розм'якшила салом, а тоді змила. На світанку мовчазна дитина прокинулася і напилася материнського молока.

— Молися Богу, що все закінчилося так добре, — сказала Бебі. — Коли закінчиш, поклич мене.

Бебі Сагз уже повернулася йти, аж раптом помітила на простирадлі щось темне. Вона нахмурилася і придивилася до невістки, яка схилилася над немовлям. На ковдрі, що вкривала плечі Сет, розцвіли троянди крові. Бебі Сагз прикрила рота рукою. Коли годування скінчилося, і дитинка заснула — з напівзаплющеними очима, посмоктуючи язичка уві сні, — старша жінка без зайвих слів змастила розквітлу спину і приколола до спини сукні м'якеньку тканину, складену вдвічі.

Усе це було іще не справжнім. Іще ні. Але коли її сонні хлопчики спустилися, коли принесли дівчинку, що вже повзала, то вже було неважливо, справжнє чи ні. Сет лежала в ліжку під, біля, над, серед, та найголовніше з усіма ними. Маленька дівчинка плюнула прямо в обличчя Сет, і та так голосно розсміялася від задоволення, що маля, яке вже повзало, заблимало очима. Баглар і Говард гралися з її спотвореними очима, підбиваючи один одного торкнутися їх першим. Вона не переставала їх цілувати. Цілувала шию і потилицю, маківки і долоньки, та коли вона задерла сорочечки, щоб поцілувати тугі круглі животики, хлопці вирішили, що з них досить. Вона зупинилася ще й тому, що вони сказали:

— Татко приїхав?

Вона не плакала. Сказала: «Скоро» і посміхнулася, щоб вони думали, що очі у неї сяють тільки від любові. Через деякий час Сет дозволила Бебі Сагз відігнати хлопців і надягла сіру бавовняну сукню, яку свекруха почала шити вночі. Нарешті вона відкинулася і заколисала на руках дівчинку, що вже повзала. Обхопила лівий сосок двома пальцями правої руки, і дитинка відкрила ротика. Вони обидві були вдома.

Увійшла Бебі Сагз і посміялася з них, розказала Сет, якою сильною була дівчинка, якою розумною, уже навчилася повзати. Потім підібрала жмут лахміття, що колись було одягом Сет.

— Нічого з цього не варто лишати, — сказала вона.

Сет підняла очі.

— Стривайте, — зупинила свекруху. — Подивіться, чи не лишилося чогось у нижній спідниці?

Бебі Сагз помацала пальцями зіпсовану тканину і відчула щось схоже на камінці. Передала Сет.

— Прощальний подарунок?

— Весільний подарунок.

— Добре було б, якби до них і жениха додали. — Бебі опустила очі на руки. — Як гадаєш, що з ним трапилося?

— Не знаю, — відповіла Сет. — Його не було там, де ми мали зустрітися. Я мусила йти. Мусила. — Сет зазирнула в сонні очі дівчинки, що смоктала груди, і перевела погляд на обличчя Бебі Сагз. — Він зможе. Якщо мені вдалося, то Голлі точно зможе.

— Ну, тоді надінь оце. Може, вони освітлюватимуть його шлях.

Вона була переконана, що син помер, але передала камінці Сет.

— Мені потрібно проколоти вуха.

— Я проколю, — сказала Бебі Сагз. — Скоро ти до них звикнеш.

Сет помахала сережками, щоб розважити дівчинку, що вже повзала, а та знову і знову тягнулася до них.

На галявині Сет знайшла старий молитовний камінь Бебі і згадала запах листя, що мерехтіло на сонці, тупотіння ніг і крики, від яких з дерев падали каштани. Під захистом серця Бебі Сагз люди давали почуттям волю.

Сет тоді провела вже двадцять вісім днів — цілий місячний місяць вільного життя. Від чистої прозорої слини, якою дівчинка влучила в її обличчя до масної крові минуло двадцять вісім днів. Дні зцілення, легкості і справжніх розмов. Дні товариства: вона познайомилася із сорока чи п'ятдесятьма іншими неграми, вивчила їхні імена, погляди, звички; дізналася, де вони були і що робили; відчула їхні радості і смуток як свої, і від цього стало легше. Одна жінка навчила її читати, інша — гаптувати. І всі вчили, що то воно таке — прокидатися на світанку і вирішувати, що робити вдень. Так вона і пережила очікування Голлі. Потроху, і в будинку № 124, і на галявині, вона віднайшла право на себе. Одна річ — звільнитися, і зовсім інша — відновити право на вільну себе.

Тепер вона сиділа на камені Бебі Сагз, а Денвер з Коханою дивилися на неї з-поза дерев. Ніколи не дочекається вона того дня, коли Голлі постукає в двері. Не знати цього було важко, але знати — іще важче.

Лише пальці, подумала вона. Дозволь мені знову відчути твої пальці на шиї, і я все відпущу. Сет нахилила голову і відчула їх. Тепер дотик був легшим, немов пір'ячко пролетіло, але то, безсумнівно, були ті ніжні пальці. Довелося трохи розслабитись, щоб полегшити їм роботу, таким легким був той дотик, майже дитячим, скоріше поцілунок пальців, а не розтирання м'язів. Але і за це вона була вдячна; далека любов Бебі Сагз дорівнювала будь-якій близькій любові. Бажання, не кажучи вже про наміри задовольнити свою потребу вистачило, щоб підняти дух до таких висот, коли можна було б зробити наступний крок: попросити поради, попитатися, як жити далі з мозком, жадібним до тих новин, які нікого не зроблять щасливими в цьому світі.

Вона розуміла, що Пол Ді вже щось приніс у її життя — щось, чому вона хотіла довіритися, але боялася. Тепер він додав іще більше: нові образи і старі спогади, які розривали її серце. Порожнє місце незнання про Голлі — місце, іноді забарвлене справедливим обуренням через його можливе боягузтво, дурість або просто невдачу, — це порожнє місце неясних новин тепер сповнилося новеньким смутком, і хто знає, скільки його було ще попереду. Багато років тому — коли № 124 був іще живим, — у неї всюди були подруги і друзі, з якими можна було поділитися горем. Тепер не було нікого, бо ніхто не наважувався прийти в дім, де жив привид, а вона відповідала на їхній осуд непохитною гордістю ображеної. Але тепер вона мала з ким розділити це горе. Він вигнав духа геть того ж дня, коли з'явився в домі, і відтоді привиду і чути не було. Благословення. Але його місце посіла інша примара: обличчя Голлі, вимазане маслом і маслоробка; його власний рот, повний заліза, і тільки Богові відомо, що іще він міг розказати, якби захотів.

Пальці, що торкалися шиї, стали сильнішими, сміливішими, немов Бебі Сагз набралася сили. Великі пальці вона притиснула до потилиці, іншими погладжувала збоку. Міцніше, міцніше, пальці повільно рухалися вздовж хребта, описуючи кола. Сет навіть не злякалася, а здивувалася, коли зрозуміла, що її душать. Принаймні, так їй здалося. В будь-якому разі, пальці Бебі Сагз так здавили шию, що дихати було неможливо. Підскочивши з кам'яного трону, вона вхопилася за руки, яких не було. Коли до неї підбігла Денвер, а за нею Кохана, ноги вже не втримали Сет.

— Мем! Мем! — кричала Денвер. — Мамо! — І перевернула матір на спину.

Пальці її відпустили, і Сет великими ковтками хапала повітря, доки не впізнала обличчя дочки, що схилилася над нею, а поруч із нею Кохану.

— Усе гаразд?

— Хтось мене душив, — сказала Сет.

— Хто?

Сет потерла шию і спробувала сісти.

— Гадаю, бабуся Бебі. Я попросила її потерти мені шию, як вона це колись робила, і все було добре, а тоді вона просто збожеволіла.

— Вона б такого не зробила, мем. Бабуся Бебі? Ні.

— Допоможи мені вийти звідси.

— Поглянь. — Кохана показала на шию Сет.

— Що там? Що ти бачиш? — запитала Сет.

— Синці, — відповіла Денвер.

— На моїй шиї?

— Ось, — сказала Кохана. — А ще тут і тут.

Вона простягла руку і торкнулася темних плям, що наливалися кров'ю і ставали темнішими за шкіру на шиї. Пальці у Коханої були надзвичайно холодними.

— Тут нічим не допоможеш, — зітхнула Денвер, але Кохана уже нахилилася вперед, погладжуючи руками вологу шкіру, що була на дотик як замша, а вигляд мала як у тафти.

Сет застогнала. Пальці у дівчини були такими холодними і вправними. Заплутане, нещасливе приватне життя Сет трохи відступило, пом'якшало, і жінці здалося, що проблиск щастя, який вона вбачила в мерехтливих тінях дорогою на карнавал, цілком можливий, якщо вона приборкає новини, якими Пол Ді поділився і які лишив при собі. Не вмиратиме, не падатиме і не плакатиме щоразу, коли перед очима постане ненависний образ. Не збожеволіє, як подруга Бебі Сагз, молода жінка в очіпку, в тарілці якої завжди було повно сліз. Як тітка Філіс, що спала з розплющеними очима. Як Джексон Тілл, що спав під ліжком. Вона просто хотіла жити далі. Як може. Разом із дочкою в домі з привидом у неї це непогано виходило. Чому ж тепер, коли замість привиду з'явився Пол Ді, вона не витримала? Чому боялася? Навіщо шукала Бебі Сагз? Найгірше лишилося позаду, чи не так? Один раз вона вже вижила, еге ж? Із привидом у домі вона могла витримати, діяти, щось вирішувати. Тепер лише натяк на те, що сталося з Голлі, і вона заметалася, немов кроленя, яке шукає мамку.

Пальці у Коханої були божественні. Їхній дотик і можливість знову дихати прогнали біль. Сет відчула спокій, за яким сюди і прийшла.

«Ото ми, мабуть, видовище», — подумала вона і заплющила очі, щоб побачити: три жінки посеред галявини біля каменю, де любила сидіти Бебі Сагз, свята. Одна сидить, підставивши горло добрим рукам однієї з двох, що стоять перед нею на колінах.

Денвер спостерігала за обличчями двох інших. Кохана не зводила очей зі своїх пальців, і їй, мабуть, подобалося те, що вона бачила, бо вона нахилилася і поцілувала ніжну шкіру під підборіддям Сет.