Тони Моррисон – Кохана (страница 14)

— Ніколи не бачила тебе з сережками, — сказала Денвер. — Де вони зараз?

— Немає, — відповіла Сет. — Їх давно вже немає. — І більше від неї не почули ані слова.

Аж до наступного разу, коли вони втрьох крізь вітер і дощ добігли додому з оберемком простирадл і нижніх спідниць. Важко дихаючи і сміючись, вони розклали білизну на стільцях та столі. Кохана пила воду з відра і дивилася, як Сет витирає рушником волосся Денвер.

— Може, розплести коси? — запропонувала Сет.

— Ага. Завтра. — Денвер аж пригнулася від думки, що густий гребінець смикатиме її за волосся.

— Сьогодні завжди тут, — сказала Сет. — А завтра ніколи не наступає.

— Боляче, — поскаржилася Денвер.

— Причісуйся щодня, от і не буде.

— Ой.

— Твоя жінка ніколи не заплітала тобі волосся? — запитала Кохана.

Сет з Денвер обернулися до неї. За чотири тижні вони так і не звикли до гравію її голосу і до пісні, яка в ньому ховалася. Голос цей був на межі з музикою, і модуляції його були не такі, як у них.

— Твоя жінка ніколи не заплітала тобі волосся? — питання явно було призначено Сет, бо саме на неї і дивилася Кохана.

— Моя жінка? Тобто, моя мати? Якщо і заплітала, то я не пам'ятаю. Я лише кілька разів бачила її в полі і раз, коли вона працювала з індиго. Коли я прокидалася вранці, вона уже ставала до роботи. Коли місяць сяяв яскраво, то вони і при місячному світлі працювали. А в неділю вона спала як колода. Мабуть, вона няньчила мене два чи три тижні — інші саме так і робили. Потім повернулася до риса, і я смоктала груди іншої жінки, в чиї обов'язки це входило. Тож на твоє питання можу відповісти, що ні. Не пригадую такого. Не заплітала вона мені волосся. Більшість ночей вона навіть зі мною і не спала, наскільки я пам'ятаю. Гадаю, хатина була дуже далеко від поля. Але одну річ вона таки зробила. Взяла мене і понесла за коптильню. Там вона розстебнула перед сукні, підняла груди і показала на тіло. На ребрах я побачила коло і хрест, витаврувані на шкірі. Вона сказала: «Це твоя мем. Ось, — і показала. — Я єдина, в кого лишилася така позначка. Інші уже мертві. Якщо зі мною щось станеться, і ти не впізнаєш мене по обличчю, впізнаєш за цими знаками». Так мене налякала. Я тільки і думала, як це важливо, і як мені потрібно сказати у відповідь щось таке ж важливе, але нічого не могла придумати, тож просто сказала, що думала. «Так, мем, — сказала я. — А як ти мене впізнаєш? Як ти мене впізнаєш? Зроби і мені знак, — попросила я. — Зроби і мені знак», — тихо розсміялася Сет.

— Зробила? — поцікавилась Денвер.

— Дала мені ляпаса.

— За що?

— Тоді я не зрозуміла. Аж доки і сама таку позначку не отримала.

— Що з нею сталося?

— Повісили. Коли її тіло зняли, вже було не розібрати, чи є там коло з хрестом, чи ні. Як я не дивилася… — Сет зібрала з гребінця волосся, нахилилася і кинула його у вогонь. Воно вибухнуло зірками, на них повіяло горілим. — О боже! — сказала вона і випрямилася так швидко, що гребінець, якого вона встромила в коси Денвер, упав на підлогу.

— Мем? Що з тобою, мем?

Сет підійшла до стільця, взяла простирадло і розправила так широко, як дозволяли руки. Згорнула навпіл, іще раз і ще раз. Потім узяла інше. Жодне з них ще не висохло, але згортати їх було так добре, що не хотілося зупинятися. Потрібно було зробити щось руками, бо вона пригадала дещо, що вже і думати забула. Щось особисте і ганебне, що притулилося в шпаринці мозку просто поруч з тим ляпасом і хрестиком у колі.

— Чому її повісили? — запитала Денвер. Вона вперше почула про матір своєї мами. Досі вона знала лише одну бабусю — Бебі Сагз.

— Я не дізналася. Їх було багато, — сказала вона, але поки вона згортала вологу білизну, все ясніше пригадувала жінку на ім'я Нен, яка взяла її за руку і потягла від кучі, доки дитина не роздивилася позначку.

Нен вона знала найкраще, та цілий день була поблизу, доглядала за малюками, готувала, мала одну цілу руку і половину іншої. І казала різні слова. Тоді Сет ці слова розуміла, але тепер не могла їх ані пригадати, ані повторити. Саме тому вона мабуть і пам'ятала так мало з того, що було до «Милого Дому», хіба що пісні і танці і як багато там було народу. Вона забула, що казала їй Нен, разом із мовою, якою та це казала. Тією ж мовою розмовляла і її мем, і тепер її вона вже не повернеться. Але суть… Вона в тих словах була, завжди була. Притискаючи вологі простирадла до грудей, Сет намагалася виділити суть із коду, якого вона вже не розуміла. Ніч. Нен тримає її здоровою рукою, обрубком іншої розмахує в повітрі. «Я тобі розкажу. Все розкажу, маленька Сет», — і розказала. Розказала, що мати Сет і Нен обидві були з моря. Обидві ходили по руках усієї команди. «Вона викинула всіх, крім тебе. Одного від команди вона викинула на острові. Інших, від інших білих, також викинула. Без імен викидала. Тобі вона дала ім'я чорного. Його вона обіймала. Інших вона не обіймала. Ніколи. Ніколи. Кажу тобі. Я тобі розкажу, маленька Сет».

На маленьку Сет це не справило враження. Доросла жінка Сет сердилася, але сама не розуміла чому. Хвилею накотило бажання знову опинитися поруч з Бебі Сагз. У тиші, що настала за сплеском цієї хвилі, Сет подивилася на двох дівчат, що сиділи біля плити: на свою шовковисту недалеку гостю і вразливу самотню дочку. Вони були такими маленькими і такими далекими.

— Пол Ді повернеться з хвилини на хвилину.

Денвер з полегшенням зітхнула. Поки мама згортала білизну, загубившись у власних думках, дівчина стискала зуби і молилася, аби все це скінчилося. Денвер не любила, коли мама розказувала історії не про неї, тож тому і просила розказувати лише про Емі. Усе інше — мерехтливий, яскравий світ, який ставав іще важливішим, бо в ньому не було Денвер. І саме через свою відсутність у ньому вона його і ненавиділа і хотіла, аби і Кохана ненавиділа його теж, хоча шансів на це було дуже мало. Кохана хапалася за кожну нагоду підкинути дотепне питання і змусити Сет заговорити. Денвер давно помітила, з якою жадібністю слухає вона розповіді Сет. А тепер помітила іще дещо. Питання, що пролунали з вуст Коханої: «Де твої діаманти?», «Твоя жінка ніколи не заплітала тобі волосся?» І найбільш приголомшливе: «Розкажи про свої діаманти».

Звідки вона знала?

КОХАНА СЯЯЛА, І ПОЛУ Ді це не подобалося. Жінки, як і суниці, починають це робити перед тим, як викинути свої тоненькі пагони: сутність зелені змінювалася. Тоді з'являлися вуса, за ними пуп'янки. Коли відмирали білі пелюстки і показувалася ягідка м'ятного кольору, листя золотилося і ставало восковим. Саме такий вигляд мала зараз Кохана — золотилася і сяяла. Пол Ді не давав Сет спати, щоб пізніше, коли він спуститься білими сходами туди, де вона пекла хліб, а Кохана не зводила з неї очей, голова у нього була ясною.

Увечері, коли він повертався додому, а вони втрьох накривали стіл до вечері, її сяяння було таким промовистим, що він дивувався, невже Денвер і Сет цього не помічають. Чи помічають? Звісно ж, жінки можуть побачити, як і чоловіки, коли одну з них охоплює бажання. Пол Ді уважно придивлявся до Коханої, щоб побачити, чи вона сама це розуміє, але та взагалі не звертала на нього уваги — часто навіть не відповідала на його питання. Дивилася, але рота не розтуляла. Вона живе у них уже п'ять тижнів, а вони знають про неї не більше, ніж у той перший день, коли знайшли її сплячою на пеньку.

Вони сиділи за столом, який Пол Ді розтрощив того дня, коли з'явився в номері сто двадцять чотири. Ніжки, які він полагодив, стали міцнішими, ніж були. Капусту вже з'їли, а на тарілках лишилися купки блискучих кісток від копченої свинини. Сет викладала на блюдо хлібний пудинг, виправдовуючись собі під ніс, вибачаючись наперед, як це роблять кухарі-ветерани, і Пол Ді раптом помітив щось в обличчі Коханої, в її звірячому захопленні, коли вона дивилася на Сет, що змусило його заговорити.

— А братів і сестер у тебе немає?

Кохана доторкнулася до ложки, але на нього і не глянула.

— У мене нікого немає.

— Що ти шукала, коли сюди прийшла?

— Це місце. Я шукала місце, де можу побути.

— Тобі хтось розказав про цей будинок?

— Вона розказала. Коли я була біля мосту, вона мені розказала.

— Мабуть, хтось із минулого, — втрутилася Сет. Колись будинок номер сто двадцять чотири був станцією, куди доставляли листи, і вже звідси вони вирушали до своїх адресатів. Новини тут розбухали, як суха квасоля в джерельній воді, — доки не ставали такими м'якими, придатними до їжі.

— Як ти сюди потрапила? Хто тебе привіз?

Вона нарешті глянула йому просто в очі, але нічого не відповіла.

Він відчув, як затамували подих Сет і Денвер, як напружилися м'язи їхніх животів, як виповзло з них липке павутиння, переплівшись між собою. Але він вирішив натиснути ще більше.

— Я питаю, хто тебе привіз.

— Я прийшла пішки, — відповіла вона. — Здалеку-здалеку-здалеку. Ніхто мене не підвозив. Ніхто не допомагав.

— У тебе нові чобітки. Якщо ти так довго йшла, чому твоє взуття не зносилося?

— Поле Ді, припини надокучати.

— Я хочу знати, — заявив він і стиснув у кулаку ручку ножа, немов кілок.

— Я взяла чоботи! Взяла сукню! Шнурки не зав'язуються! — скрикнула вона і з такою злобою на нього поглянула, що Денвер торкнулася її руки.

— Я тебе навчу, — сказала Денвер, — зав'язувати чобітки. — І в нагороду отримала усмішку Коханої.