Тони Моррисон – Кохана (страница 12)

ІЗ ВОДИ ВИЙШЛА жінка в повному вбранні. Вона ступила на сухий берег струмка і сіла під шовковицю, притулившись до неї спиною. Так і просиділа там увесь день і всю ніч, положивши голову на валізу, — навіть поля солом'яного капелюшка заломилися. Боліло все, та найбільше — легені. Наскрізь мокра, важко дихаючи, увесь цей час вона намагалася домовитися з важкими повіками. Денний вітерець висушив сукню, нічний вітер її зім'яв. Ніхто не бачив, як вона з'явилася, ніхто повз неї не пройшов. А якби хтось і проходив, він би ще подумав, чи підходити до неї. І не тому, що вона була мокрою чи спала, чи астматично дихала, а тому що попри все це вона посміхалася. Весь наступний ранок вона витратила на те, щоб піднятися із землі, пройти крізь ліс, повз самшитовий храм, через поле і зайти у двір сірого будинку. Вона так утомилася, що сіла на перше-ліпше зручне місце — пень неподалік від ґанку будинку номер сто двадцять чотири. Тримати очі розплющеними було вже не так важко. Вона могла протриматися хвилини дві чи навіть більше. Шия у неї, не більше блюдечка за діаметром, раз у раз згиналася, і підборіддя торкалося мереживного оздоблення сукні.

Такий вигляд у жінок, що п'ють шампанське, коли немає причин для святкування: їхні солом'яні капелюхи з'їжджають набік; вони весь час кивають, і чобітки у них не зашнуровані. Але шкіру вони мали зовсім не таку, як у жінки, що важко дихала на сходинках будинку номер сто двадцять чотири. Шкіра у неї була новенька, гладенька, без зморшок. Такими ж були і кісточки пальців.

Увечері, коли карнавал закінчився і негри поїхали додому, якщо їм пощастило, і пішли, якщо ні, жінка знову заснула. В обличчя їй світило вечірнє сонце, тож коли Сет, Денвер і Пол Ді повернули до будинку, вони тільки і побачили, що чорну сукню і незашнуровані чобітки під нею. Хлопчика поблизу не було.

— Гляньте! — сказала Денвер. — Це що таке?

Не встигла Сет наблизитися, щоб роздивитися обличчя незнайомки, як з невідомих причин їй край приспічило в туалет.

— Ой, вибачте, — сказала вона і побігла за будинок.

Такого з нею не траплялося, відколи вона була немовлям і за нею доглядала восьмирічна дівчинка, яка показувала їй маму. До вбиральні вона так і не добігла. Прямо біля її порога підняла спідниці, і з-під них полився нескінченний потік. Як коняка, подумала вона, кінця і краю немає. Ні, скоріше схоже на те, як вона мало не затопила човен, коли народжувала Денвер. Рідини було так багато, казала Емі. «Тримайся, Лу. Так ти всіх нас утопиш». Але зупинити воду з розірваного лона не можна було, як і зараз. Лишалося сподіватися, що Пол Ді не вирішить її шукати і не побачить, як вона сидить попід-убиральнею, наливаючи таку глибоку калюжу, що без сорому і дивитися на неї не можна. Коли вона вже почала думати, чи візьмуть її на карнавал розважати людей іще і такими дивами, все скінчилося. Вона причепурилася і побігла до ґанку. Там нікого не було. Усі троє уже увійшли в дім: Пол Ді і Денвер стояли перед незнайомкою і дивилися, як вона п'є воду, кухлик за кухлем.

— Вона попросила пити, — сказав Пол Ді. Капелюха він уже зняв. — Нічого собі, спрага.

Жінка зробила останній ковток із крапчастого кухля і простягнула, щоб налили іще. Чотири рази Денвер наповнювала кухлик, і чотири рази жінка так припадала до неї, немов перейшла через пустелю. Коли вона скінчила пити, на підборідді лишилося кілька крапель, але вона їх не витерла. Перевела сонні очі на Сет. Погано їла, подумала Сет, і молодша, ніж дозволяє судити її одяг, — дороге мереживо на шиї, капелюшок заможної жінки. Шкіра у неї була бездоганна, якщо не рахувати трьох вертикальних подряпин на лобі, таких тоненьких, що їх можна було прийняти за волосинки, м'якенькі, як у немовлят. Густе чорне волосся незнайомка забрала під капелюшок.

— Звідки ти? — запитала її Сет.

Жінка підвела голову і потяглася зняти чобітки. Відкинула сукню аж до колін і спустила панчохи. Коли під панчохами показалися п'яти, Сет побачила, що вони у неї, як і руки, м'якенькі й новенькі. Мабуть, приїхала у фургоні, подумала Сет. Із тих дівчат із Західної Вірджинії, що шукають у житті чогось кращого, ніж тютюн і сорго. Сет нахилилася зав'язати чоботи.

— Як же тебе звуть? — запитав Пол Ді.

— Кохана, — відповіла та, і голос у неї був таким низьким і грубим, що всі троє переглянулися. Першим вони почули голос, лише потім — ім'я.

— Кохана. Це твоє прізвище, Кохана? — уточнив Пол Ді.

— Прізвище? — здивувалася жінка. — Ні. — І знову повторила своє ім'я, повільно, немов утілювала кожен звук у форму.

Сет упустила чобітки, Денвер сіла, а Пол Ді посміхнувся. Упізнав старанну дикцію людини, що, як і він, не вміла читати, але запам'ятала літери, аби продиктувати їх у разі потреби. Хотів запитати, звідки вона, але вирішив цього не робити. Якщо молода чорна жінка звідкись тікала, вона тікала від загибелі. Чотири роки тому він був у Рочестері і бачив п'ятьох жінок, що приїхали з чотирнадцятьма маленькими дівчатками. Усіх їхніх чоловіків — братів, дядьків, батьків, синів — забрали один за одним. Із собою вони мали лише одного папірця, де було вказано адресу пастора на Девор-стріт. Після війни минуло лише чотири чи п'ять років, але жоден з білих чи чорних цього не знав. Путівцями та коров'ячими стежками між Скенектаді та Джексоном блукали купки негрів. Розгублено, але наполегливо шукали вони одне одного, бо колись кузен чи тітонька, чи приятель сказали їм: «Заходь до мене. Якщо будеш у Чикаго, заходь». Хтось утік із родини, що більше не могла його утримувати, хтось тікав до родини; хтось тікав від мертвого врожаю, мертвих родичів, живих погроз, захопленої землі. Хлопці, молодші за Баглара і Говарда, рештки родин, де лишилися жінки з дітьми, та самотні чоловіки, на яких полювали і які полювали самі, чоловіки, чоловіки, чоловіки. Скористатися послугами транспорту вони не могли, бо не мали ані грошей, ані пристойного одягу, тож і блукали путівцями, виглядаючи на обрії ознаки життя і розраховуючи лише одне на одного. Вони йшли мовчки, обмінюючись лише ввічливими фразами, і коли зустрічались, не розказували і не розпитували про горе, що гнало їх з місця на місце. Білі не виносять балачок. Це всім було відомо.

Тож він і не став допитуватися у молодої жінки в зім'ятому капелюху, звідки і куди вона йде. Якщо захоче розказати, якщо набереться достатньо сил, щоб це зробити, сама розкаже. Може, їй зараз потрібне саме те, що вони можуть запропонувати. Крім цього головного питання, кожен мав безліч інших. Пола Ді цікавило, чому в неї такі нові чобітки. Сет розчулило ім'я, і спогади про могильний камінь пом'якшили її серце. А Денвер уся аж трусилася. Вона дивилася на цю сплячу красуню і не могла надивитися.

Сет повісила капелюха на цвях і повернулася до жінки.

— Яке чудове ім'я, Кохана! Чому б тобі не зняти капелюха, а я нам щось приготую. Ми щойно повернулися з карнавалу біля Цинциннаті. Багато там було цікавого!

Сидячи на стільці, прямо посеред промови Сет, Кохана знову заснула.

— Міс. Міс, — легенько потрусив її Пол Ді. — Чи не хочеш ти прилягти?

Вона трохи розплющила очі й підвелася на свої м'якенькі новенькі ніжки, які ледь упоралися з цією важкою працею, але довели її до вітальні. Опинившись у кімнаті, жінка негайно впала на ліжко Бебі Сагз. Денвер зняла з неї капелюха і накрила ноги ковдрою з двома жовтогарячими прямокутниками. Дихала жінка, як паровоз.

— Схоже на круп, — сказав Пол Ді, зачинивши двері.

— У неї лихоманка? Денвер, не помітила?

— Ні, вона холодна.

— Таке може бути. Під час лихоманки кидає то в жар, то в холод.

— А холери у неї бути не може? — припустив Пол Ді.

— Гадаєш?

— Уся та вода. Точний знак.

— Бідолашна. І нічим ми їй не допоможемо. Доведеться самій боротися. Негарна ця хвороба, якщо це вона.

— Вона не хвора! — заявила Денвер з такою пристрастю, що вони посміхнулися.

Спала жінка чотири дні. Прокидалася, сідала в ліжку, просила води. За нею доглядала Денвер, охороняла глибокий сон, прислухалася до важкого дихання і, з любові й відчайдушного власницького інстинкту, який раптом її охопив, немов власну ганьбу, приховувала нетримання Коханої. Прала простирадла потайки, коли Сет йшла до ресторану, а Пол Ді тинявся біля барж, чекаючи на можливість їх розвантажити. Дівчина кип'ятила спіднє і вимочувала його в синьці, молилася, аби лихоманка минула без ускладнень. І догляд її був таким старанним, що вона забувала поїсти і сходити в туалет.

— Кохана? — шепотіла Денвер. — Кохана? — І коли шпаринки чорних очей відкривалися, повторювала: — Я тут. Я тут.

Іноді, коли Кохана довгий час мовчки лежала із замріяними очима, тільки губи язиком облизувала і важко зітхала, Денвер упадала в паніку.

— Що сталося? — хвилювалася вона.

— Важко, — бурмотіла Кохана. — В цьому місці важко.

— Хочеш сісти?

— Ні, — відповідав сухий голос.

Через три дні Кохана помітила жовтогарячі прямокутники на ковдрі. Денвер зраділа, бо через це пацієнтка довше не засинала. Здавалося, що її цілком захопили зблідлі клаптики жовтого, вона навіть спробувала піднятися на лікті і доторкнутися до них. Ця спроба її зовсім виснажила, тож Денвер повернула ковдру так, щоб хвора могла дотягнутися до найгарнішої її частини.

Денвер стала такою терплячою, якою зроду не була. Коли мати не втручалася, вона була взірцем співчуття, яке оберталося роздратуванням, щойно Сет робила спробу допомогти.