Тони Моррисон – Кохана (страница 55)
— Раніше навколо цього місця лунали голоси. А тепер тихо, — сказав Стемп. — Я кілька разів повз нього проходив і не почув ані звуку. Здається, його очистили, бо містер Бодвін каже, що продасть його, як тільки зможе.
— Це той, кого вона намагалася зарізати? Той?
— Так. Сестра каже, що від будинку лише клопіт. Сказала Джейні, що хоче його позбутися.
— А він? — запитав Пол Ді.
— Джейні каже, що брат проти, але нічого не може вдіяти.
— Хто ж захоче купити тут будинок? Той, хто має гроші, тут не житиме.
— Я теж так уважаю, — відповів Стемп. — Доведеться почекати, доки вони його комусь продадуть.
— Він не хоче притягти її до суду?
— Не схоже. Джейні каже, що він тільки хоче дізнатися, хто була та гола чорна жінка на ґанку. Він так пильно на неї дивився, що не помітив, як до нього кинулася Сет. Побачив лише, як між жінками зав'язалася бійка. Подумав, що Сет накинулась на якусь, як каже Джейні.
— Джейні не каже, чи він змінився?
— Ні. Каже, що дуже рада, що він не загинув. Якби Елла її не зупинила, вона б його вбила. Сама думка про те, що її хазяїна могли вбити, налякала її до смерті. Добре, що жінку зупинили. Тепер вони з Денвер шукатимуть роботу.
— А хто, вона каже, була та гола жінка?
— Каже, що вона нічого не бачила.
— Ти віриш, що вони бачили?
— Ну, щось вони таки бачили. Еллі я довіряю, а вона стверджує, що дивилася їй прямо в очі. І стояла вона поруч із Сет. Із того, як її описують, не схоже, щоб то була та сама дівчина, яку я бачив. Та, що я бачив, була худенька. Ця ж — гладка. Кажуть, вони із Сет трималися за руки, і Сет здавалась маленькою дівчинкою.
— Маленька дівчинка з кайлом. Як близько вона до нього підійшла?
— Кажуть, була зовсім поруч. Та Денвер і жінки її схопили, а Елла приложила свій кулак до її щелепи.
— Він мав побачити, що Сет на нього накинеться. Мав побачити.
— Може. Не знаю. Якщо і бачив, то не вірив, що вона наважиться. Дуже на нього схоже. Він ніколи нам не відмовляє. Непохитний, як скеля. Я тобі ось що скажу: якби вона його дістала, це було б для нас дуже погано. Ти ж знаєш, що то він тоді врятував Сет від шибениці.
— Так, чорт забирай. Жінка просто сказилася. Сказилася.
— Так, але ж чи не сказилися ми всі?
І вони розсміялися. Спочатку здавлено, немов заіржавіли, тоді голосніше і голосніше, доки Стемп не поліз до кишені за хусткою, щоб витерти очі, а Пол Ді витирав свої просто долонями. Сцена, що постала в їхній уяві, її серйозність, збентеження змусили їх знову затруситися від сміху.
— Хіба щоразу, коли на порозі з'являється білий, вона мусить когось убити?
— Та той чоловік узагалі міг прийти за орендою.
— Добре, що білі пошту не розносять.
— А то б листів ніхто і не отримав.
— Крім листоноші.
— Серйозне було б повідомлення.
— І останнє.
Коли сміх вичерпався, вони звели дух і потрусили головами.
— І він досі не проти, щоб Денвер проводила ночі у них у домі? Ха!
— Е, ні. Не чіпай Денвер, Поле Ді. Вона моя радість. Я пишаюся цією дівчиною. Вона першою скрутила матір. Ніхто навіть і зрозуміти не встиг, що відбувається.
— Ну, то вона врятувала Сет життя, як сказав би ти.
— Та ти і сам так думаєш, — сказав Сет, раптом пригадавши стрибок, розмах руки і ту, іншу руку, від якої врятував маленьку кучеряву дівчинку; смерть була за кілька дюймів від неї. — Я пишаюся нею. З нею все буде добре. Добре.
І то була правда. Пол Ді побачив її наступного ранку, коли йшов на роботу, а вона закінчила свою. Вона схудла, очі стали рішучими і як ніколи нагадувала Голлі.
Дівчина посміхнулася першою:
— Доброго ранку, Поле Ді.
— Так, ранок дійсно добрий, — відповів він. Її усмішка, зовсім не схожа на ту глумливу, що він пам'ятав, була привітною, нагадувала посмішку Сет. Пол Ді торкнувся капелюха: — Як справи?
— Не скаржуся.
— Додому ідеш?
Ні. Вона чула про денну роботу на фабриці сорочок. Сподівалася, якщо працюватиме вночі у Бодвінів і матиме ще одну роботу, то зможе відкласти щось і допомогти матері. Коли він запитав, чи добре до неї ставляться, вона сказала, що більше ніж добре. Міс Бодвін її всього навчає. Він запитав, чому саме, і вона розсміялася і сказала, читати.
— Вона каже, що я можу вступити до Оберліну. Експериментує зі мною.
І він не сказав: «Обережніше. Обережніше. Немає у світі нічого небезпечнішого за білого вчителя». Натомість кивнув і запитав те, що крутилося на язиці.
— З мамою все гаразд?
— Ні, — відповіла Денвер. — Ні. Все не гаразд.
— Гадаєш, я можу зайти? Вона не буде проти?
— Не знаю, — сказала Денвер. — Здається, я втратила матір, Поле Ді.
Обидва трохи помовчали, а тоді він запитав:
— Та дівчина. Ну, ти розумієш. Кохана?
— Так?
— Не думаєш, що то твоя сестра?
Денвер опустила очі на черевики.
— Інколи. Інколи мені здається, що сестра… — Вона потерла пальцями блузку, ніби витираючи пляму чи ще щось. Раптом глянула йому прямо в очі. — Але хто знав її краще за тебе, Поле Ді? Тобто, ти ж непогано її вивчив.
Він облизав губи.
— Ну, якщо хочеш знати мою думку…
— Не хочу, — відповіла вона. — Маю власну.
— Ти виросла, — зауважив він.
— Так, сер.
— Ну… Нехай тобі щастить із роботою.
— Дякую. І, Поле Ді, не потрібно триматися так далеко, але говори з мем обережніше, чуєш?
— Не хвилюйся, — сказав він і пішов, тобто вона пішла, бо до неї біг молодий чоловік і кричав: «Міс Денвер, зачекай!»
Вона повернулася до нього, і обличчя у неї засяяло, немов хтось засвітив гасову лампу.
Він неохоче пішов далі, бо хотів іще поговорити з нею, з'ясувати, чи правдиві всі ті історії, що він чув: білий приїхав, щоб забрати Денвер на роботу, а Сет його порізала. Привид дитини обернувся злом і змусив Сет накинутися на чоловіка, що врятував її від шибениці. Ніби його бачили, а за мить нічого не стало. Коли повалили Сет на землю і забрали у неї кайло, повернулися до будинку, але там уже нічого не було. Пізніше маленький хлопчик розказав, як шукав наживку за будинком № 124, біля струмка і бачив, як крізь ліс бігла гола жінка з рибами замість волосся.
Та якщо чесно, Пола Ді не цікавило, що там сталося і чому. Цікавило те, як він почувався і чому. Коли він дивився на себе очима Гарнера, бачив одне. Очами Сіксо — інше. Один змушував його почуватися доброчесним. Інший — присоромленим. Як тоді, коли він працював на обидві сторони під час війни. Утік з Нортпойнтського банку, щоб приєднатися до сорок четвертого чорного полку в Теннессі, радів, а потім з'ясував, що потрапив до іншого чорного полку в Нью-Джерсі. Він протримався там чотири тижні. Полк розпався, навіть не виступивши, не витримавши суперечки, давати солдатам зброю чи ні. Вирішили, що ні, і командирові довелося думати, що ж наказувати їм робити замість того, щоб убивати білих. Хтось із десяти тисяч лишився чистити, перевозити, будувати; інші пішли до інших полків; більшість відпустили, лишивши жалкувати за неотриманою платнею. Він саме думав, що робити, коли його впіймав агент Нортпойнтського банку і повернув до Делавару, де він пробув рабом іще рік. Тоді Нортпойнт продав його за триста доларів на службу в Алабаму, де він працював на повстанців, спочатку сортуючи мерців, а згодом плавлячи залізо. Коли він і його група прочісували поле бою, їхньою роботою було відтягати поранених конфедератів подалі від мертвих. Уважно, казали їм. Дивіться уважно. Чорні і білі, із замотаними по самі очі обличчями, ходили по полях з лампами, прислухалися до темряви, щоб не пропустити стогону життя серед байдужого мовчання мертвих. Там були переважно молоді чоловіки, інколи траплялися діти, і йому було трохи соромно, що жалів тих, хто міг бути синами охоронців з Альфреду в Джорджії.
Жодна з п'яти спроб не увінчалася успіхом. Кожна втеча (з «Милого Дому», від Бредівайна, з Альфреду в Джорджії, з Вільмінгтона, з Нортпойнта) зірвалася. Один, без маскування, з помітною шкірою, незабутнім волоссям, без білого, який би його охороняв, — щоразу його ловили. Найдовшим періодом волі був той, коли він утік разом із в'язнями, залишився у черокі, прислухався до їхньої поради і таємно жив у ткалі у Вільмінгтоні, що в Делаварі: три роки. І під час усіх цих трьох утеч він не міг не милуватися красою цієї землі, що йому не належала. Він ховався на її грудях, колупався, шукаючи їжу, чіплявся за береги, щоб напитися води, і намагався не любити її. В ті ночі, коли небо набувало особистості, слабшало під вагою власних зір, він змушував себе не любити її. Її цвинтарі і низинні річки. Якась хатина — самотня під бузком; може, мул, прив'язаний поруч, і трохи світла всередині. Його могло розчулити все що завгодно, і він щосили намагався не любити цю землю.