Тони Моррисон – Кохана (страница 54)
До неї одразу ж приєдналися й ті, хто був на колінах, і ті, хто лишився стояти. Вони припинили молитися і зробили крок назад до початку. Спочатку не було слів. Спочатку були звуки, і вони знали, якими є ті звуки.
Едвард Бодвін їхав у візку по Блустоун-роуд. Йому це не дуже подобалося, бо йому здавалося, що він має дуже гарний вигляд верхи на Принцесі. Згорбившись над власними руками, тримаючи віжки, він виглядав саме на стільки років, скільки йому і було. Але він пообіцяв сестрі заїхати за новою дівчиною. Шукати дорогу не довелося — він їхав до будинку, в якому народився. Може, саме це місце і змусило його думати про час — як той капав і стікав. Він тридцять років не бачив того будинку. Ані горіха перед вікнами, ані струмка за лісом, ані будинку між ними. Навіть поля, що тягнулося за дорогою. Пам'ятав він дуже мало, бо йому було лише три роки, коли родина переїхала в місто. Але пам'ятав, що готували за будинком, що біля колодязя не можна було гратися, і що тут помирали жінки: його мама, бабуся, тітка і старша сестра ще до його народження. Чоловіки (батько і дідусь) зв'язали його і його маленьку сестру і переїхали до Корт-стріт шістдесят сім років тому. Переважно через землю, вісімдесят акрів по обидва боки Блустоун, плекав він до цього місця солодкі і глибокі відчуття, але і будинок був йому не байдужий, тож він і здавав його в оренду за невелику платню, якщо її могли платити, а якщо не могли, то він і не скаржився, бо мешканці принаймні утримували будинок від занепаду і розпачу.
Колись він тут ховав різні речі. Цінності, які хотів захистити. Коли він був зовсім маленьким, кожна річ, що йому належала, була цінною, і він відповідав за неї перед родиною. Особисте життя було привілеєм дорослих, але коли він виріс, воно йому і не знадобилося.
Конячка бігла дорогою, а Едвард Бодвін охолоджував свої гарні вуса диханням. Усі знайомі жінки погоджувалися, що крім рук вуса — його найпривабливіша риса. Темні, оксамитові, підкреслені гладко поголеним підборіддям. Але волосся у нього було світлим, як у сестри, і він посивів, іще коли був молодим. Це робило його найбільш помітним і незабутнім на будь-яких зборах, і карикатуристи хапалися за театральний ефект його сивого волосся і довгих чорних вус, коли б не доводилося зображувати місцевий політичний антагонізм. Двадцять років тому, коли в суспільстві кипіли пристрасті навколо рабства, його вигляд став мало не втіленням проблеми. «Відбілений негр» — називали його вороги, і під час поїздки до Арканзасу міссісіпські човнярі розсердилися на негрів, що переманювали їхніх клієнтів, упіймали його і вимазали ваксою обличчя і волосся. Ті бурхливі дні уже минули, лишився тільки мул злого умислу, розбиті надії та безліч проблем. Спокійна республіка? Не за його життя.
Навіть погоду він ледь витримував. Було або занадто спекотно, або дуже холодно, а цей день узагалі був нестерпним. Він натягнув капелюха глибше, щоб захистити шию від сонця, бо дуже легко було обпекти шкіру. Такі думки про смерть були для нього не новими (йому вже було сімдесят з гаком), але вони і досі його дратували. Наближаючись до старого дому, місця, що і досі випливало уві сні, він усе більше усвідомлював, як швидко спливає час. Коли міряти війнами, які він пережив, але в яких не брав участі (проти Маямі, іспанців, сепаратистів), то час тягнувся повільно. Якщо ж міряти тими особистими речами, що він заховав, час летів, не встигав він і оком моргнути. Де та коробка з олов'яними солдатиками? Ланцюжок від годинника без годинника? І від кого він їх ховав? Від батька, мабуть, глибоко релігійної людини, хто знав волю Бога і всім розказував, у чому вона полягала. Едвард Бодвін уважав його дивною людиною, але одне засвоїв добре: людське життя святе, усе до хвилини. І в це син і досі вірив, хоча причин лишалося все менше і менше. Ніщо вже його так не захоплювало, як листи, петиції, збори, дебати, набір новобранців, сварки, визволення та агітація колишніх часів. Але все це так чи інакше спрацювало, а якщо й ні, вони з сестрою змогли подолати деякі перешкоди. Коли дозволили збіглій рабині жити в їхньому маєтку зі свекрухою і створити для себе цілу купу неприємностей. Тоді Суспільству вдалося обернути вбивство дитини і крик люті на користь відміни рабства. То були гарні роки, сповнені вогню і впевненості. А тепер йому просто хотілося дізнатися, де солдатики і ланцюжок без годинника. І цього вистачить для такої нестерпної спеки: забрати нову дівчину і згадати, де саме лежать його скарби. Тоді вдома, за вечерею, якщо на то буде божа воля, сонце знову зайде і подарує їм благословення солодкого сну.
Дорога загиналася ліктем, і, наблизившись до рогу, він почув співи ще до того, як побачив людей.
Коли біля № 124 зібралися жінки, Сет колола шматок льоду. Вона сунула кайло в кишеню фартуха і висипала крижані уламки в миску з водою. Коли крізь вікно донеслася музика, вона викручувала мокру ганчірку, щоб прикласти до чола Коханої. Кохана, наскрізь спітніла, розкинулася в ліжку у вітальні зі шматком солі в руках. Обидві жінки почули музику водночас і підняли голови. Голоси лунали гучніше, тож Кохана сіла, лизнула сіль і перейшла до більшої кімнати. Вони з Сет переглянулися і підійшли до вікна. Побачили Денвер, що сиділа на ґанку, а трохи подалі, там, де двір межував з дорогою, побачили зосереджені обличчя тридцятьох жінок, що жили поблизу. Деякі заплющили очі, інші дивилися на розжарене безхмарне небо. Сет відчинила двері і взяла Кохану за руку. Вони разом стали на порозі. Сет здавалося, що повернулася галявина зі своєю спекою і мерехтливим листям, де голоси жінок шукали потрібної комбінації, підказки, коду, звуку, що проб'ється крізь слова. Додавали голос до голосу, доки її не знаходили, а тоді хвиля звуку ставала такою широкою і глибокою, що збивала каштани з дерев. Зараз вона накрила Сет, і та затремтіла, немов людина, яку опустили в хрестильні води.
Співаючі жінки одразу ж упізнали Сет і самі здивувалися, що не відчули страху, коли побачили, хто стоїть поруч із нею. Дитина-диявол була розумна, подумали вони. І вродлива. Вона набула вигляду вагітної жінки, голої, усміхненої до полуденного сонця. Чорна як ніч, блискуча, стояла вона на довгих прямих ногах з великим і тугим животом. Голову обвила лоза волосся. Ісусе. Її посмішка засліплювала.
Сет відчуває, як пече в очах, і, щоб не втратити ясності, зводить погляд угору. Небо блакитне і чисте. Смерть іще не торкнулася ясної зелені листя. І тільки коли вона знову опускає очі на люблячі обличчя перед нею, вона бачить його. Він направляє коня до їхнього двору, уповільнює його крок. Чорний капелюх з широкими полями приховує обличчя, але не наміри. Він ступає на двір, і він прийшов забрати найкраще, що вона має. Вона чує крильця. Маленькі колібрі засовують свої тоненькі, мов голки, дзьобики в пов'язку на її голові і тріпочуть крильцями. І якщо вона щось і думає, то лише: «Ні. Ніні. Нініні». Вона летить. Вона не тримає кайло в руці, воно стало її рукою.
Кохана стоїть на порозі і посміхається. Але тепер рука у неї порожня. Сет побігла від неї, побігла, і там, де була рука Сет, тепер порожнеча. Вона біжить до тих облич, змішується з ними і лишає Кохану. Одну. Знову. І Денвер біжить теж. Геть від неї до тих людей. Вони падають, утворюють пагорб. Пагорб чорних людей. А над ними, з батогом у руці, піднімається чоловік без шкіри і дивиться. Він дивиться на неї.
ВІН ПОВЕРНУВСЯ ТИМ ЖЕ маршрутом, що і пішов. Спочатку сарай, комора, тоді кухня і ліжка. Хлопчик, кволий і облізлий, спав біля помпи, тож Пол Ді зрозумів, що Коханої дійсно не стало. Зникла, луснула прямо на їхніх очах. Елла не так уже і впевнена в цьому. «Може, — каже вона, — а може, й ні. Може, сховалася за деревами і чекає на іншу нагоду». Але коли Пол Ді побачив старого собаку, без тижня вісімнадцять років, йому стало ясно, що № 124 від неї очистився. Але двері комори він відчинив лише наполовину, чекаючи на неї: «Доторкнись до мене. Доторкнись до мене. Ізсередини. І назви мене моїм іменем».
Ось сінник, укритий старими газетами, краї яких погризли миші. Бляшанка з жиром. Мішок від картоплі, але вже порожній, лежить на брудній підлозі. При денному світлі важко уявити, як тут уночі, коли крізь шпарини в даху просочується місячне світло. Не бажання його тут накривало і змушувало боротися проти цієї дівчини, немов вона була бурею над морем. Від злягання з нею він не отримував ніякого задоволення. Це скоріше нагадувало безумну жагу лишитися живим. Щоразу, коли вона приходила і задирала спідниці, його охоплював такий голод до життя, який не можна було приборкати. Після цього його немов викидало на берег і він жадібно ковтав повітря, і серед огиди та сорому він відчував вдячність, що його опустили на дно океану, де він колись і перебував.
Розсіяне денне світло відігнало спогади, перетворило їх на порошинки, що танцювали в променях. Пол Ді зачиняє двері. Дивиться на будинок і, як не дивно, той не дивиться на нього у відповідь. Спустошений № 124 перетворився на пошарпаний будиночок, що потребує хазяйської руки. Тихий, як і казав Стемп Пейд.