Тони Моррисон – Кохана (страница 53)
— І жоден з твоїх братів не повернувся, щоб поцікавитись, як ви живете?
— Ні, мем.
— Чули щось про них?
— Ні, мем. Нічого.
— Схоже, погано їм було в тому домі. Розкажи мені про жінку, що у вас гостює. Про кузину. Вона має лінії на долонях?
— Ні, — відповіла Денвер.
— Так я і думала, — зітхнула Джейні. — Врешті-решт Бог існує.
Співбесіда закінчилася, і Джейні наказала прийти через кілька днів. Їй потрібен час, аби переконати своїх роботодавців, що їм потрібна допомога вночі, бо Джейні потребує її власна родина.
— Не хочу кидати цих людей, але не можу лишатися з ними день і ніч.
Що Денвер доведеться робити вночі?
— Просто бути тут. Про всяк випадок.
На який випадок?
Джейні знизала плечима.
— На випадок, якщо будинок загориться, — посміхнулася вона. — Або від непогоди дороги стануть такими поганими, що я не зможу прийти рано. На випадок, якщо хтось завітає в гості пізно, і доведеться накривати стіл і прибирати після них. Що завгодно може статися. Не питай мене, що потрібно білим уночі.
— Вони були добрими білими.
— Так. Вони добрі. Не можу сказати, що не добрі. Я б не проміняла їх на іншу пару.
І Денвер пішла, але спочатку побачила на полиці біля задніх дверей рот чорного хлопчика, повний грошей. Голова у нього так відкинулася назад, що в житті такого і не побачиш, руки він тримав у кишенях. Великі, як повний місяць, очі займали всю верхню частину обличчя до роззявленого рота. Замість волосся у нього були забиті цвяшки. І стояв він на колінах. У великому, мов кухоль, роті лежали монетки, якими розплачувалися за доставку та інші невеличкі послуги, але можна було складати туди і ґудзики зі шпильками чи зберігати желе. На підставці під колінами було написано: «До ваших послуг».
Новинами, які вона почула, Джейні одразу ж поділилася з чорними жінками. Мертва дочка Сет, якій вона перерізала горлянку, повернулася, щоб помститися. Сет, виснажена і заплямована, помирає, крутиться, змінює форму. Схоже, її заворожили. Ця її дочка б'є її, прив'язує до ліжка і висмикує в неї волосся. Кілька днів вони збуджено перетирали цю історію, а тоді заспокоїлися й оцінили ситуацію. Вони розділилися на три групи: ті, хто вірив у найгірше; ті, хто взагалі не вірив ані слову; і ті, що, як Джейні, міркували і міркували.
— Елло, що таке я чула про Сет?
— Мені сказали, що з нею та. От і все, що я знаю.
— Дочка? Вбита?
— Так мені сказали.
— Звідки відомо, що то вона?
— Он там сидить. Спить, їсть. Створила справжнє пекло. Щодня б'є Сет.
— Ого. Дитина?
— Ні. Доросла. Такого ж віку, якого б і була, якби лишилася жити.
— Хочеш сказати, вона справжня?
— Справжня.
— І б’є?
— Як тісто збиває.
— Тільки подумати! Повернулася.
— Ніхто не може повернутися.
— Але ж, Елло…
— Нічого. Справедливо не завжди означає правильно.
— Не можна ж просто так дітей убивати.
— Ні. Але і діти отак просто не можуть повертатися і вбивати матір.
Саме Елла і переконала інших, що потрібно рятувати. Вона була жінкою практичною і вважала, що є там якийсь корінь, що його треба або з'їсти, або викинути геть. Довге міркування, як вона це називала, затуманювало і не давало діяти. Ніхто її не любив, та їй би і не сподобалося, якби любили, бо вона вважала любов серйозною вадою. Свої юні роки вона провела в домі, де її ділили між собою батько з сином, яких вона називала «наймерзеннішими». Саме «наймерзенніші» лишили в ній огиду до стосунків, і саме з їхньою поведінкою порівнювала вона всю жорстокість. Убивство, викрадення, насильство — що б там не було, вона слухала і кивала. Нічого не могло порівнятися з «наймерзеннішими». Вона розуміла лють Сет двадцять років тому, але не її реакцію, вважала, що причиною тому гордощі й помилка, а сама Сет — надто складна, щоб її розуміти. Коли жінка вийшла з в'язниці і не звернулася ні до кого, жила, немов лишилася сама в усьому світі, Елла викреслила її зі свого життя і не приділила б їй ані хвилинки свого часу.
Але у дочки, врешті-решт, лишилося трохи глузду. Принаймні вона вийшла за поріг і попросила по допомогу, захотіла працювати. Коли Елла почула, що в будинку № 124 оселилося щось, що било Сет, це її розгнівало і надало можливість порівняти майже самого диявола з «наймерзеннішими». В гніві її було щось дуже особисте. Що б не зробила Сет, Еллі не подобалося, коли помилки минулого брали гору над теперішнім. Злочин Сет приголомшував, а її пиха його навіть перевершила, але не можна було дозволити, щоб гріх оселився в будинку, вільний і зухвалий. Повсякденне життя забирає всі сили. Майбутнє — це захід сонця; минуле — це те, що має лишитись позаду. А якщо воно не лишається, то потрібно його затоптати. Рабське життя, вільне життя — кожен день був випробуванням і судом. Ні на що в цьому світі не можна було розраховувати, бо, навіть якщо ти сам був рішенням, то ти ж був і проблемою. «Кожен день має досить своїх турбот», і нікому не потрібно їх іще більше; нікому не потрібне доросле зло, що сидить за твоїм столом і виявляє незадоволення. Коли з'явився привід — почав гойдати, плакати, бити і таке інше, — Елла його поважала. Але тепер він здобув плоть і прийшов у її світ, і це вже як черевик не на тій нозі. Вона була не проти спілкування двох світів, але це вже називалося вторгненням.
— Помолимося? — запитали жінки.
— Ага, — сказала Елла. — Спочатку. А тоді візьмемося до справи.
Того дня, коли Денвер уперше прийшла провести ніч у Бодвінів, містер Бодвін мав справи в тій частині міста і сказав Джейні, що забере новеньку дівчину до вечері. Денвер сиділа на ґанку з вузликом на колінах. Її яскрава карнавальна сукня зблякла до спокійних веселкових кольорів. Дівчина дивилася праворуч, звідки мав з'явитися містер Бодвін. Вона не бачила, як ліворуч наблизились жінки, що поступово збиралися групками по дві чи три. Денвер трохи нервувала, чи сподобається вона Бодвінам, і почувалася трохи моторошно, бо з плачем прокинулася від сну про пару черевиків, що бігали за нею. Вона не могла позбутися суму, що охопив її після цього сну, він переслідував її цілий день, доки вона виконувала роботу по дому. Вона дуже рано зав'язала у вузол нічну сорочку з гребінцем і тепер сиділа, нервово смикаючи пакуночок і поглядаючи праворуч.
Деякі жінки принесли що змогли і що, на їхню думку, мало спрацювати. Засунули в кишені фартухи, повісили на шию, заховали між грудей. Інші прихопили з собою лише християнську віру — щит і меч. Більшість мали і те, й інше. Вони і гадки не мали, що робитимуть, коли дійдуть до будинку. Просто вийшли і пішли по Блустоун-роуд, і всі разом зібралися в той час, коли і домовлялися. Спека втримала кількох жінок, що обіцяли прийти, вдома. Інші, які повірили в цю історію, не хотіли брати участь у зіткненні і не прийшли, якою б не була погода. А були й такі, як леді Джонс, хто не повірив жодному слову і з презирством поставився до неуцтва тих, хто повірив. Отже, зібралося десь із тридцять жінок, і вони повільно рухалися в бік № 124.
Була п'ятниця, третя пополудні, так сиро, що гарячий сморід Цинциннаті дотягнувся і до передмістя: смерділо від каналів, від підвішеного м'яса і залишків їжі в слоїках; від маленьких тварин, що померли в полях, від міських стічних труб і фабрик. Сморід, спека, волога — саме так і заявляє диявол про свою присутність. В усьому іншому день був схожий на звичайний робочий день. Вони могли зібратися, щоб випрати речі для сирітського притулку чи божевільні; почистити кукурудзу на млині або рибу, помити тельбухи, поняньчити білих дітей, помити комори, поскоблити свинячі шкури, подавити жир, напхати ковбаси або сховати їх на кухнях таверн, щоб білі не бачили, як для них роблять їжу.
Але не сьогодні.
Коли вони зібралися разом, усі тридцять, і підійшли до будинку № 124, спершу вони побачили не Денвер, що сиділа на сходах, а себе. Молодші, сильніші, навіть малі дівчата лежали в траві і спали. На пательню капав жир з сомів, і вони бачили, як нарізають у миску німецький картопляний салат. Зуби були пурпуровими від алкоголю з сиропом. Вони сідали на ґанок, бігли до струмка, дражнили чоловіків, качали дітей на колінах або, якщо самі були дітьми, хапалися за ноги старших, які тримали їх за маленькі ручки, і просилися на плечі. Бебі Сагз сміялася і стрибала між ними, заохочуючи на більше. Матері, що вже померли, рухали плечима в такт гармоніці. Огорожа, на яку вони спиралися і через яку лазили, зникла. Як ікло, стирчав пень від горіха. Але вони були там, молоді і щасливі, гралися на дворі Бебі Сагз і не відчували заздрощів, що спливли на поверхню наступного дня.
Денвер почула шум і глянула ліворуч. Побачила жінок і підвелася. Вони стояли групками, щось бурмотіли і перешіптувалися, але у двір не заходили. Денвер помахала рукою. Кілька жінок помахали у відповідь, але не підійшли. Денвер знову сіла, дивуючись, що відбувається. Одна жінка впала на коліна. Половина інших зробила те ж саме. Денвер бачила опущені голови, але не чула ані слова молитви, — тільки поодинокі склади, що погоджувалися з нею: Так, так, так, о так. Почуй мене. Почуй мене. Зроби це, Творець. Так. Серед тих, хто не опустився на коліна, хто стояв і не спускав очей з № 124, була й Елла. Вона ніби намагалася побачити крізь стіни, крізь двері, що ж там насправді було. Чи це правда, що повернулася мертва донька? Чи вона прикидається такою? Чи вона б'є Сет? Як тільки не били саму Еллу. Вона пригадує, що якось навіть вибили нижні зуби, і навколо талії лишився шрам, товстий, як мотузка. Вона народила дитину, але не годувала її, біле волохате створіння, чиїми батьками були «наймерзенніші». Та прожила п'ять днів, навіть не пискнувши. Думка про те, що це щеня могло повернутися і бити її, відкрила їй рота, і вона закричала.